Два з половиною роки тому Івано-Франківський обласний драматичний театр очолив актор Ростислав Держипільский. За цей час театр повернув собі глядача, знову вишикувалися черги за квитками, нормою стали аншлаги. 18 прем’єр за такий короткий період – подібного результату не має жоден театр в Україні. У 2008 році театру присвоєно звання академічного.

Про успіхи, містичне в акторстві і плани на майбутнє «Галицький кореспондент» розмовляє з директором театру, заслуженим артистом України Ростиславом Держипільським.

– Як драмтеатр пережив кризові роки?

Найкращі вистави створюються саме в кризовій ситуації, коли є якийсь спротив. На цьому спротиві можна щось зробити справжнє. За два з половиною роки створено 18 нових прем’єрних постанов. Фактично це найвищий показник в Україні. Сформовано абсолютно новий репертуар.

На сьогодні франківський глядач може прийти в драмтеатр і побачити те, що йому хочеться: від української чи зарубіжної класики – і до вистав за мотивами сучасної літератури чи казочок для дітей.

Про успіх свідчать і економічні показники. За два роки у нас втричі зросла кількість глядачів. Коли в день вистави приходять і купують квитки 600 людей, то це величезний показник! На деякі вистави в нас постійні аншлаги. В цьому році ми поставили ще й дві музичні вистави «Ніч перед Різдвом» і «Наталка-Полтавка». Коли я звітував на колегії в управлінні культури про наші економічні показники, то для порівняння вказав: у 2007 році театр заробив 144 тис. гривень, а за 11 місяців 2010 – 711 тис. гривень!

– Не боїшся втратити посаду?

Ні. Це для мене ніби якийсь тягар. Бог дав тобі талант, і ти маєш його використати. А не використаєш, то будеш мати гріх. А скільки я його ще буду тягнути, теж знає лише Бог. Але часом мені навіть цікаво, як ото – прокинутися і не бути директором. Що тебе ніхто не сіпає, нічого від тебе не хоче.

– А що для тебе в такому разі влада?

Я думаю, що я поганий керівник, бо я дуже добрий. І це є моя проблема. Влада для мене – це більша можливість зробити добро.

– А якщо в колективі спитати, який ти директор, як думаєш, що за тебе скажуть?

На якомусь етапі я зрозумів, що всім вгодити важко. І якщо комусь робиш добре, то для іншого це погано. Я до цього зараз ставлюся спокійно, хоча раніше реагував дуже боляче. З цією ситуацією зіштовхуються всі керівники.

– Як сприйняло тебе старше акторське покоління?

Я думаю, що важко. Але, як на мене, я багато зробив для театру: за півроку мого керівництва наш театр отримав статус академічного, зарплати зросли вдвічі, звань отримали більше, ніж за десять попередніх років, разом узятих! Тобто вони можуть говорити собі, що хочуть, – я своє завдання виконую. Для них – в першу чергу.

– Ти був актором, а тепер став менеджером. Як тобі дається це роздвоєння?

По-перше, я гуцул, я з Косова і цим дуже пишаюся! За мною Карпати – і це моя сила!

А взагалі, якби не було творчості, то я, мабуть, би став олігархом! (сміється). В мене є така жилка. В 10-му класі я заробляв більше, ніж мої мама і тато разом: робив сувеніри.

– А якщо ти підеш з директорів, то вернешся в актори?

Думаю, що я створю свій театр. Як актор, отримую задоволення, коли виходжу на сцену, але більше хотів би бути режисером. Мені цікавіше створювати.

– Артисти мають шанс на підвищення зарплати, преміальні після успішних вистав?

Ні, немає в нас такого законодавства в Україні. Це проблема держави.

– Плануєш якісь ризиковані, експериментальні постановки?

Мені особисто дуже подобається експериментальний театр. Але як керівник, я не маю права нав’язувати колективу ту естетику, яка подобається мені. Дозуємо поступово – і колектив, і глядача. В нас будуть нові вистави креативного напрямку! Я думаю про те, як наше, гуцульське, поєднати з європейським.

– Можеш поділитися планами на цей рік?

Планую поставити «Ромео і Джульєтту». За всю історію театру чомусь жодного разу не ставилася «Ромео і Джульєтта». В нас є молодь і є з ким це ставити. А ще я дуже люблю Чехова, тому планую поставити «Три сестри» і «Чайку». Хоча кажуть, що наш регіон не сприймає Чехова. Мовляв, специфіка регіональна, але Чехов – це світова театральна класика, і наш театр за своїм рівнем готовий до таких постановок.

– Чим відрізняється наш театр від решти обласних театрів України?

Наш театр є унікальним. Він у певні відтинки часу постійно виходив на найвищий рівень. Якщо взяти кінець 80-х років і початок 90-х, то наш театр гудів на весь Радянський Союз. Вони грали в МХАТі того ж Чехова, і критики всесоюзного рівня казали, що це абсолютно Чехов. А наша теперішня трупа унікальна тим, що вона може працювати в будь-яких формах і експериментувати.

– А як у вас проходить кастинг на молоде поповнення?

Коли я став керівником, то прийшов мій курс: Ігор Захарчук, Євген Холодняк, Мирослава Гусак, які, власне, і зіграли «Солодку Дарусю». А зараз ми йдемо в інститут на акторський курс і відбираємо найталановитіших. Є багато талантів. В «Ніч перед Різдвом» для масовки ми теж взяли багато з акторських курсів. Зараз у нас вже є конкуренція на роботу в театрі.

– «Ніч перед Різдвом» – гучна прем’єра, в якій багато колядок. Це данина традиції?

Раніше робили вертеп до Різдва. А в мене виникла ідея зробити подарунок для дорослого глядача, бо для дітей цього завжди вистачало. Колись вертепом ще можна було здивувати, а зараз вже ні. Тому ми вирішили зробити «Ніч перед Різдвом». І коли під час прем’єри всі глядачі встали і три коляди разом з акторами колядували, то це – аж мороз по шкірі! Через цю виставу йде дуже потужна нитка українства! Я дуже втішений, що нам вдалося це зробити.

– Як би ти прокоментував твердження відомого режисера Андрія Жолдака, що потрібно розігнати всі обласні театри і залишити лише один-два?

Насправді, я вважаю, що це неправильно. Ну от розженіть зараз наш театр. І хто буде дарувати нашим глядачам театральне мистецтво? На Заході все по-іншому. Там є один національний театр, а все решта – антрепризи. Ми не маємо такого рівня – ні економічного, ні іншого, щоб сьогодні собі таке дозволити. В нас є державні театри, які мають бути.

– Існує думка, що антреприза – навіть із зірковим складом – це, як правило, варіант халтурки…

Як правило, так. Це зазвичай низькопробна режисура. Акцент робиться на зірковий склад. Тут «косяться» величезні гроші, а глядачі в результаті плюються. Дуже рідко трапляється високохудожня антреприза.

Взагалі, явища антреприз і цього заробляння з’явилися в післяперебудовний період, коли кінематограф занепав. Багато мегазірок не мали за що прогодувати свої родини. Тому погоджувалися на таке. Зараз цього вже менше.

– Тоді виникає питання. Сам по собі актор – перлина, але він халтурить. То, може, це залежить від того, що погано поставлений спектакль? Актор без режисера – ніхто?

Актори, взагалі-то, люди залежні. На якомусь етапі я зрозумів, що актором не хочу бути. Бо я залежний. Мені режисер скаже, що треба робити, і це мушу робити! А я хочу свою долю сам формувати.

– Як складається з гастролями?

Що стосується нашої гастрольної діяльності, то у нас немає автобуса, і коли їдеш на якісь гастролі, то думаєш хоча б у нуль вийти, а не про якісь там прибутки. То який же тоді сенс? Тому, коли я став керівником, я сказав, що не будемо їздити – дайте нам автобус! Не дали! Але треба їздити! Є вже з чим їздити. Ми за півроку були три рази у Львові з дводенними гастролями. Всі три рази був аншлаг, ми довели честь нашого театру. На сьогоднішній день у Львові квитки на вистави Івано-Франківського театру розкуповуються. Були в Тернополі, вони вже кажуть: «Приїжджайте, з чим хочете!».Там теж аншлаги. Тобто пішла слава, хороша слава. І я після цієї радості, що нас розкуповують, дивлюсь, скільки пішло на автобус, машину, фуру, щоб хоча би в нуль вийти. Ну бо кому це потрібно, що ми їздимо, поти зганяємо, а економічно – в мінусі. Почали гастрольну діяльність, слава Богу, у збитки вже не заходимо, бо аншлаг. І я можу вже наперед спрогнозувати вартість поїздки, бо нас точно купують.

– Не всі театри в Україні, мабуть, самі заробляють…

Я скажу більше: коли став керівником, мені казали, щоб я не показував доходів… Мовляв, ви ж заробляєте і ви ще щось просите?! Але ми заробляємо – і ми маємо. Треба все одно знову до спонсорів звертатися. Поки що викручуємося, як можемо.

– Пам’ятаю, були критичні розмови, що драмтеатр постійно заробляє на поп-концертах, тобто на оренді…

Спершу в мене була страшенна боротьба, аби всіх переконати, що це насамперед – театр і його функція – театральна. Що це не концертна площадка, що театр повинен виконувати свою пряму функцію. Були навіть такі місяці, коли було 8-10 вистав, а решта все здано. Було жорстко, пригадую, той перший рік… Бо всі звикли, щоб все було, як раніше. І тоді я сказав, що даю для оренди тільки понеділок і вівторок (бо це не наші дні), а інші дні будуть театральні. Я хотів привчити місто і глядача, що в середу, четвер, п’ятницю, суботу і неділю він попаде на виставу. Це має бути – як закон. Я розумію, що місту бракує концертної площадки. Її треба побудувати, і тоді до мене менше буде претензій.

– Кажуть, артист – то така професія, що їх навіть хоронять за межами цвинтаря…

Бог кожному дає талант. Актор, митець, як ніхто інший, може вплинути на людину. Хтось може змусити плакати цілий зал, а хтось – реготати. Це є містична професія. Актори якоюсь мірою є екстрасенсами. Тому я вважаю, що актори – це великі Божі діти. Найближчі Божі діти. Недаремно кажуть, що є храм і є храм мистецтва.

– Франківськ театральне місто?

Я вважаю, що надзвичайно театральне. Франківськ справді має отой станіславський наш феномен! Тут народжуються якісь геніальні речі. Взагалі, кожен митець мусить мати свою територію, на якій він може відбутися. То я вважаю, що це моя територія, на якій я можу відбутися.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ