Найбільшим досягненням галицьких українців у міжвоєнній Польщі було те, що їм вдалося створити справжнє громадянське суспільство. Недержавні об’єднання усіх типів функціонували як паралельне суспільство у доволі демократичній, але непривітній до меншин державі. Особливого значення надавалося українській недержавній освіті.

Досвід національного шкільництва, який тепер може виявитися надзвичайно актуальним, можна вивчати за історією Оксани Манюх, випускниці жіночої гімназії Українського Педагогічного Товариства у Станіславові 1939 року.

У тридцятих роках у Станиславові було шість польських гімназій і тільки три українські. З них державною була лише чоловіча. Одна жіноча діяла при монастирі сестер-василіан, а друга – при Українському Педагогічному Товаристві. Гімназія утримувалася передовсім на кошти батьків. Викладання велося українською, всі професори були також українцями. Однак польська мова, а згодом і історія Польщі, були обов’язковими до вивчення.

Українське шкільництво було організоване таким чином, що безпосередньо виконувався принцип єдності сім’ї і школи. Батьки, віддавши дитину в українську школу, робили свій свідомий вибір, який ставав долею дітей. Тож діти відчували особисту відповідальність і за батьків, і за українство загалом.

Батько пані Оксани Юрій Припхан був вчителем. Двадцять років він працював у селі Бринь біля Боднарова. Його зусиллями тут була збудована і школа, і читальня. У Брині мешкала вся сім’я. До речі, усі сільські державні школи були польськими. Щоправда, більшість вчителів-українців викладали українською. У 1930 році шкільна влада перевела Юрія Припхана на роботу в інший кінець держави – аж за Варшаву. Йому виділили гроші для того, щоби перевезти сім’ю. Але вчитель-патріот відмовився від цієї виплати, сказавши, що не дозволить собі забрати дітей туди, де нема ні рідної школи, ні рідної церкви. Сім’я переїхала до Княгинина, звідки походять Припхани. А батько впродовж дев’яти років таки мусив працювати далеко від дому, прибуваючи до Станиславова лише на канікули.

Дотримуючись національної концепції виховання, Оксану віддали у початкову школу УПТ імені Маркіяна Шашкевича. Так звана «шашкевичівка» містилася у невеликому будинку за «Просвітою», який тепер належить 7-ій школі. Спочатку директором школи був Дмитро Макогон, батько Ірини Вільде. Коли Оксана була у другому класі, його усунули від керівництва, бо у школі знайшли «Історію України». Далі директорував професор Пєліх. Оксані Припхан, на відміну від старших братів і сестер, випало вчитися за новою польською системою освіти. Стара система передбачала чотири роки початкової школи і вісім гімназії. За новою у початковій школі вчилися шість років, у гімназії – чотири, а після цього – ще два роки у ліцеї.

Жіноча гімназія УТП містилася у кінці вулиці Липової. Вона була надійним осередком національного виховання. Те, що викладачі також не працювали на державних посадах, суттєво впливало на загальну атмосферу в гімназії. Оксана Припхан поступила у гімназію в 1935 році. Директором тоді був колишній полковник УНР професор Глушко. Українську мову і літературу викладав поет Павлусевич, музичний гурток вів композитор Ярослав Барнич, катехитом був отець Горняткевич (його, як і професора Пашницького, замучили більшовики у 1941 році). Гімназія УТП була настільки вагомим періодом становлення особистості, що 88-річна пані Оксана Манюх досі пам’ятає багато чого з того часу.

У 1939 році випускниці недержавної гімназії мусили здавати матуральні іспити, які приймали викладачі з державних закладів. Все робилося для того, щоби максимально ускладнити український вибір. А у вересні почала діяти радянська система. Випускниць гімназії перевели у дев’ятий клас середньої школи. Атестат про її закінчення видавали 21 червня 1941 року.

Ще у гімназії Оксана Припхан познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, теж випускником української гімназії Володимиром Манюхом. У 1947 році, коли їхньому синові було 10 місяців, їх арештували за належність до ОУН. Оксана сім з половиною років перебувала в ув’язненні в Іркутській області, не бачачи ні чоловіка, ні сина. Згодом вона стала фармацевтом і довгі роки пропрацювала в Івано-Франківську. «Було по-різному, було тяжко, але ми жили своє життя, орієнтуючись на те, як нас виховали вдома

і у школі», – каже пані Оксана Манюх. А післягімназійна юність тих випускниць була справді драматичною. Гімназистки Дарія Дерик, Стефа Костюк, подружжя Басарабів були, як і Оксана Манюх, політв’язнями. В 1941 році у Станіславській тюрмі були замучені гімназистки «Рідної школи», члени ОУН Надя Білобрам, Бронка Ернест, Ірка Федин і Рузя Яворська. В підпіллі і в УПА загинули Ліда Німа, Марійка Німа, Ольга Левицька, а Ольга Світна і Ольга Довжинська були в’язнями Освєнціму.

За української незалежності патріотичні переконання, світлий розум і незламна життєва енергія пані Оксани причинилися до того, що вона стала однією з найактивніших учасниць гімназійного руху у Франківську, який мав великий вплив на відродження нашої гімназії. І уроки альтернативної національної освіти не повинні пропасти марно.

Тарас ПРОХАСЬКО