Найголовніше, що вдалося Ярославові Окуневському, який був адміралом Австро-Угорщини, військовим лікарем, розвідником, письменником, китайським Мандарином і об’їздив півсвіту, – здійснити свою мрію і дожити життя на Галичині, там, де його починав.

 

Ярослав Окуневський почав носити окуляри тоді, коли став учнем школи у Снятині. З того часу він щодня вдягав їх, незважаючи ні на що, аж до смерті, впродовж 62 років. Хоча окуляри були незручними, окуляри не було прийнято носити разом з військовим мундиром і орденами, іноді вони викликали здивування африканських і азіатських правителів, іноді –

співчуття або насмішку портових і світських жінок та заздрісників-офіцерів. Окуневський проте знав: у нього поганий зір, але він хоче добре бачити, в такім разі треба зробити так, щоби бачити добре. Тому потрібні окуляри, так просто, і це дуже добре, що він мусить їх кожного дня одягати.

Якось у Марокко Ярослав Окуневський їхав у складі урочистої дипломатичної делегації до табору, в якому чекав паша. Гостей посадили на чудесних арабських скакунів. Виїхавши з портового міста, всі коні помчали чвалом пустелею, через горби, кущі і яри. Окуневський признавався, що цілковито втратив контроль над конем, але все ж не злетів і не поламав костей. Він не міг зрозуміти – чому. Потім відчув вдячність – може, це внаслідок атавізму того, що хтось із моїх предків був добрим їздцем і гнався безпам’ятно по степах та передав в крові ту саму вдачу. В кожному разі він вирішив поставити свічку і замовити молебень за грішну душу цього невідомого предка.

Таким-от надзвичайно симпатичним типом був адмірал Ярослав Окуневський, який ціле своє життя знав, що долю змінити неможливо. Але доля – це те, як ти вчиниш із дарованим. Окуневський умів бачити подароване. Ціле своє життя він любив той край, в якому виріс, – Гуцульщину, Яворів. Про нього він згадував завжди, порівнюючи з ним сотні місць на світі, в яких бував. Але його ностальгія була якоюсь правильною. Він не сох і не карався без батьківщини. Він просто її завжди мав. Більшість свого життя йому довелося провести у гарячій частині світу – в Африці, Азії, Південній Європі, на Ближньому Сході. Тому найчастіше він згадував карпатську зиму. Особливо Різдво, гуцульські побожні плєси, не цілком канонічні коляди. Адмірал завжди додавав коляду по-гуцульськи до кожнорічного інтернаціонального колядування на військових кораблях імператорського флоту.

У ті десятиліття – Окуневський плавав 30 років, хто плавав, той знає, від 80-х років 19 століття до Першої світової – військовий флот Австро-Угорщини був одним із символів вагомості імперії. Хоча Австрія не мала заморських колоній, але її марина мандрувала у стратегічних місцях Середземномор’я, Аравії, обох Індій, Індокитаю і Китаю, засвідчуючи присутність імперії у світовій політиці. Відповідно, військові моряки Австро-Угорщини почували себе впевнено і привілейовано, особливо стосовно небілих народів. Ярослав Окуневський розумів, що йому у цьому сенсі пощастило. У мандрівках за ним стояла сила військового флоту. Але він знав, чому йому пощастило.

Лікарю, полікуй себе сам. Ця мудрість була улюбленим девізом військового лікаря, головного лікаря флоту, начальника медичного управління генерального штабу, генерал-майора військової медицини Австро-Угорщини, організатора і керівника санітарних частин ЗУНР Окуневського.

Йому щастило і на людей. Але саме від Ярослава залежало, як будувати з ними стосунки. У нього це вдало йшло від дитинства. Його тато осів у Яворові, думаючи про навчання дітей. У їхньому домі в Яворові бували Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь, Гнат Хоткевич. Брат Теофіл згодом був послом до парламенту, сестра Ольга вчилася у Лисенка і акомпанувала Соломії Крушельницькій. Ярослав Окуневський найбільше любив бабцю, листи від бабці чекали його після плавань у хорватській Пулі – базі військово-морського флоту, листи до бабці він відправляв з найдивніших міст світу. Писав про різні дивноти, яких надивився дуже багато, бо завжди заїздив у глибину усіх місцевостей, де кораблі стояли у портах.

У Відні він вивчав медицину. Одночасно був активістом українського студентського руху. На нього звернули увагу у міністерстві оборони, запропонувавши морську службу після закінчення студій. Окуневський погодився, знаючи, від чого доведеться відмовитися, стаючи моряком.

Але разом з тим добре усвідомлював, який шанс побачити світ він отримав. Невдовзі після початку мандрів офіцер Окуневський взявся писати нариси про місця, в яких побував. Він виявився надзвичайним обсерватором. Його подорожня проза настільки легка і серйозна, як її автор. Свій безпосередній досвід він об’єднує з тим, що випитав, вислухав, вивчив і проаналізував. Можна ризикнути сказати, що його збірка «Листи з чужини», видані у Чернівцях (1898, том перший) і Львові (1902, том другий), є блискучим і неповторним взірцем розвідницької прози – така глибина і прозорість, живість і фундаментальність і матеріалу, і його викладу.

Зробивши цю книжку бездоганною українською мовою для земляків-українців, Окуневський зробив для них все, що було в його силах. Його оповіді достатньо жорстокі. Окуневський не надто вірить у можливість якоїсь абстрактної справедливості, він не приховує того, що рацію має той, хто сильніший. Але разом з тим він розповідає про те, що сила буває дуже різною. І тому сильнішим – як це не парадоксально – може бути кожен. «Котюзі по заслузі» – любив говорити адмірал. Цей висновок він адресував і своїм рідним галицьким українцям, від яких чув тільки плач і нарікання. Окуневський не боявся говорити правду про колоніальні країни. Він ніколи не заперечував того, що у багатьох колоніях саме тубільна еліта, а не європейці є причиною нещасть своїх народів.

Ціле своє життя цей чоловік, який умів приймати дари, дарував. Він передавав великі кошти в українські установи і організації. Разом з братом профінансував створення громадського дому і повітової лікарні у Городенці. Допомагав видавцям, студентам, просвітянам і рідним.

Але найбільше до загальної справи адмірал долучився після Першої світової війни. Складається враження, що саме для цього він стільки років накопичував можливості, зв’язки, авторитет, досвід і знання.

Від 1915 року Начальник головного медичного управління штабу військово-морських сил Австро-Угорщини взявся підтримувати перші зародки української національної армії – легіон Українських Січових Стрільців. А коли у 1918 році було проголошену ЗУНР, Ярослав Окуневський цілковито передав себе у розпорядження українського уряду. Він став організатором і керівником санітарної управи Української Галицької Армії, перед тим створивши Українську медичну місію у Відні.

Одним з найцікавіших проектів адмірала Окуневського було формування української морської піхоти. Незадовго перед цим Окуневський зробив все для того, щоби галичани, які служили у флоті Австро-Угорщини, повернулися додому. А у 1919 виникла ідея створення Гуцульських полків морської піхоти армії УНР. Спочатку до цієї частини закликали колишніх моряків і морських піхотинців. Їх вистачило на один полк. Тоді організатори почали їздити по Гуцульщині, набираючи у морські піхотинці тих, хто займався сплавом лісу, бокорашів. Потім виявилося, що ця дивовижна морська піхота була найбоєзнатнішою формацією дієвої армії УНР. Ярослав Окуневський вклав у оснащення полку більшість своїх коштів. Крім того, він залучив до цього людей, з якими познайомився впродовж служби на флоті. Цікавою була також стратегічна ідея Окуневського, яка, однак, не була прийнята провідниками держави. У критичний період на фронтах моряк Окуневський вважав, що замість того, щоби йти на Київ, українській армії варто повернути на південь, вийшовши до Чорного моря і укріпившись на узбережжі, відкритому до світу.

Після остаточної поразки української державності адмірал захотів залишитися на Галичині, незважаючи на те, дружина і діти воліли залишитися у Відні. Лікар Окуневський оселився у свого брата в Городенці, займаючись тим, чим звик – лікував, займався просвітництвом і публіцистикою, вкладав останні збереження у місцеві громадські потреби. Адмірал неіснуючого флоту завжди знав, що так званої справедливості не існує, але сильнішим може бути кожен. Ярослав Окуневський помер у жовтні 1929 року, маючи майже 70 років. У Городенці поховали кавалера ордену Почесного Легіону, титулованого Мандарина, але про це навіть не здогадувався ніхто з присутніх.

Тарас ПРОХАСЬКО