Формою Івано-Франківської області є видовжений ромб. Цим вона дуже нагадує півострів Індостан. Ще й своїм нижнім клином втискається між два океани, які завдяки цьому були розділені нашими Карпатами, – Угорський і Турецький. Правдоподібно, догляд за цим вододілом був основною місією, призначеною давній Станиславівщині.

Це завдання, в свою чергу, виробило виразний потяг і рух – на південь. Тому і сталося так, що материкова, центральна частина області, зосередившись на будівництві фортець, ліній оборони, стратегічних доріг, які всі разом відкривали і закривали гори, сама майже зникла у тіні тих гір, які надають ваги і значення усій конструкції. Зовсім непомилково вважати, що Івано-Франківщина – гірський край, край гір. Карпатоцентризм вже кілька століть є основою цього ромба, північний і східний кут якого за цей час зовсім не наблизився до Карпат.

Історична молодість регіону зумовлена молодістю головного міста, довкола якого все тримається. Станиславів, заснований як крок вперед до небезпечних меж цивілізації, відразу надав прагматичності й ідейності своїм південним провінціям. Невдовзі після заснування і початку свого функціонування місто-форпост заглушило на своїй території і давній Галич, і його спадщину. Станиславівщина перетворилася на модерну формацію, чимось подібну на ранню Америку, яка сама себе наповнювала динамічним сенсом. Потрібно було освоювати, утримувати, використовувати і годувати гори. Крім того, на заході, за Чорногорою, була Угорщина, а на сході, за Прутом і Черемошем, – православні провінції великої Туреччини. Вузький клин станиславівських Карпат став одним із головних акцентів, які належали Польщі і світовій геополітиці. Звідси весь мілітарний настрій, який ніколи не покидав цю область. Це перша лінія оборони, плацдарм для контрударів, місце проривів, гарнізонів, мобілізаційних районів і стратегічних маскувань. Крім того, гірські хребти, в які упирається, сповзаючи, весь регіон, справді є природним бар’єром, який перегороджує такою самою мірою, як і викликає природне бажання перейти. Гори – це перелаз, куди врешті скеровані найдавніші шляхи. І дуже важливо, що ці гори стримують не тільки те, що на тверді, але й повітря, вітри, хмари. Цей північний схил справді північний. Тут зупиняється східний холод, роблячи мрію про південь вічно недоступною.
А перед новою фортецею Станиславів, яка стала центром, лежали неопановані землі. Звичайно, там хтось жив, але вони нікому не належали. Станиславівщина стала тою магістраллю, якою Галичина йшла у гори. І цей дранг нах зюд нах карпатен, щоби ним керувати, його адмініструвати і скеровувати, є головною ідеєю та стратегією цієї ромбоподібної території. Тут найдовше залишалися вільними землі, тут найменше було давніх землевласників з паперами. Питання вільної землі було вільним. Адміністративно тут найдовше діяла привілея заселення – ось великі порожні гори, є можливість туди іти. Безліч галичан, яким не вистачало приватної території, ішли на південь, щораз з меншою густиною заселяючи Карпати. Спочатку ішли піонери, які зазнавали свободи, а вже тоді їх підпорядковували якійсь адміністрації. Тому Франківщина вирізняється тим, що це не звичний історичний регіон, а передовсім адміністративний. Вона завжди представляла собою державу на колонізованій збірній території. І частка державних земель завжди була тут найбільшою. Завданням Станиславова було порахувати, зібрати і передати податки з чисельних дрібних власників, з тих людей, які довгий час навіть не знали панщини. Ці звички самочинної колонізації дотепер є визначальними у тутешньому світогляді, а Станиславів став адміністративною столицею, яка орієнтувалася на південь. Він став метрополією, де містилися уряди і станції із сировиною, призначеною на експорт. Піонери освоювали південні землі, а за ними ішли державницькі насильницькі структури. Паралельно з ними просувалася податкова система. Замість корисної панщини на ланах тут ішлося про грошові податки. Для більшості людей питання полягало в тому, щоби власну діяльність і подобу незалежності зуміти перетворити у той гріш, який потрібно заплатити. Можна займатися будь-чим, лиш би відкупитися. Головною метою вільних поселенців були дві речі – знайти гроші на податок і всіма силами мінімізувати його. Дуже довго ця територія залишалася тою, де всі ці державні структури добре розуміли, що є земля, якою просто володіти нема сенсу, вона повинна бути колонізована силами дрібних колонізаторів. Довгий час вплив закону був тут мінімальний – хай вони поживуть за своїм звичаєм. Паралельне право і місцевий провід були настільки суттєвими, що його сліди відчутні досі. Відколи австріяки взялися за впровадження загального законодавства, дуже важливим стало мистецтво вислизання від цього закону. Це можна було зробити ще й завдяки географії. У свідомості завжди жило розуміння, що можна залишити своє місце і піти далі.

Це була місцевість, в якій можна було вибирати, де поселитися, можна було вибрати собі місце. І робити свою оселю. Оселя – найголовніше на Франківщині. Не земля, на якій можна щось вирощувати, а клаптик для дому, хати. Хата – модель світу, модель космосу, те, де все відбувалося. Хата була єдиною зовнішньою ознакою діяльності цілого роду, єдиним слідом, який залишала діяльність нормальних чоловіків. Знайти і вибороти місце під хату, збудувати свою хату. Дуже важливим було вибрати гарне місце. В тому числі і сусідів. Відійти і робити своє. Тут існувала система розвільненого контакту. Що не хата, то закон. Це суть внутрішнього життя цього світу. Можна було вибрати гарне місце. Ціна ландшафту є набагато вагомішою, ніж деінде. Оскільки хата не була прив’язана до землі, хата була поселенням, то вартість місця залежала від того, як воно виглядає і що з нього видно. Любов до краси виду є дуже вагомою. І ностальгія пов’язана з тим, що не видно. Все, що бачу, належить мені. Ці люди не звикли до рівнини. Навіть на тутешній рівнині, на Покутті, рівнина не пласка. Для більшості території притаманна наявність вертикалі у ландшафті. Це важливо світоглядно. Саме за цим типом ностальгії впізнаються тутешні люди по цілому світі. Володіти – не тільки сидіти, а й бачити.

Оселя визначальна. Побудувати власну хату на власній ділянці. Будівництво і безконечне вдосконалення є тим, що тримає. Історія хати стає історією людини. Всі зусилля, всі діла зводяться до того, щоби щось зробити для оселі, всі приватні діла закінчуються якимись вкладеннями у хату. Врешті, найавтентичнішим внеском цього краю у світову цивілізацію є форма, обрис даху.

Довгий час свободи, тоді, коли колонізаторами були всі, виплекав особливий ґатунок гірського населення, яке передовсім цінувало індивідуальну свободу й автономні порядки краю. Однак наступна хвиля колонізації – вже державна, чужинська – потребувала ефективного використання своєї провінції. Найбільшим багатством гірського і передгірського краю був і є ліс. Франківщина досі залишається найзалісненішою областю України. А питання використання лісу є основним тутешнім інтересом з усіх точок зору.

Тутешні люди, так чи інакше, є людьми лісу. Ліс сформував ментальність, повадки і спосіб життя у всіх його виявах. Він визначав сприйняття часу й уявлення про простір. Він був захистом і небезпекою. Він був роботою і відпочинком. Він був майном і способом заробити. Ліс вимагав особливого мислення, орієнтації, особливих рухів і фонетики. Ліс наступав і давав перспективу звільнення. Він вимагав особливого господарського розрахунку пропорції між тим, що треба винищити, і тим, що слід приберегти.

Тривалий час навіть адміністрування Станиславівщини структурно будувалося на принципі централізації лісових розробок. Невдовзі ліс став головною плантацією цієї колонії. Головним урожаєм, головним товаром. Життя аборигенів, які працювали на цій плантації, радикально змінилося. Саме на Станиславівщині, у лісових горах, селяни вперше стали пролетаріатом, найманими робітниками модерного європейського типу. З лісових людей вони перетворювалися на людей світових. Їздили на різні роботи, заробляли гроші, верталися, вдосконалювали хату і все ж ходили до лісу. І привозили всілякі моди.

Дерево, яке є основним матеріалом для тутешнього життя, не сприяє довговічності. Особливо у поєднанні з регулярними проходженнями фронтів. Відповідно, дуже химерно працює пам’ять, якій нема на що спертися. Замість історії тут байка. Замість науки – магія. Найдавніші дерев’яні церкви не такі вже і давні. Та й якось спеціально тримати їх заради старості тут не звикли. Що не згниє, то згорить. Тому все серйозніше, що триває і збереглося, зроблене колонізаторами-чужинцями. І зроблене з каменя – костели, твердині, тунелі і мости, камениці. Чужинці, зрештою, знайшли ще одне призначення Станиславівщині. Також гірське, також лісове і стратегічне – рекреації. У пропорції між знищеним і збереженим лісом все більш цінним стає збережений. Види, ландшафти, гори і води – такою стала перспектива колишньої плантації. До пастухів, людей лісу, до опришків, світових робітників і просвітників, додалася ще одна машкара – обслуга, гостинний угідливий господар всієї цеї краси.

Серія демографічних і політичних перемін, внаслідок яких Івано-Франківщина стала найукраїнськішою провінцією України, зробила цю подобу Індії справжньою постколоніальною територією. Тепер функції колонізаторів змушені виконувати самі аборигени. Мешканці гір опанували Франківськом і вже звідси контролюють похід на Карпати. Незважаючи на Дністер, Галич і Покуття, на Калуш і Бурштин, карпатський вектор далі залишається стратегічним для цілої області. Як самі Карпати – найголовнішим товаром на експорт, який може забезпечити всім побудову і вдосконалення власної оселі.

Історія далі залишається невловимою. Її сліди є передовсім ще однією приманкою для гостей. Хоча ця приманка не може рівнятися з вартістю поклаптикованих ландшафтів. Натомість колективна пам’ять налаштована передовсім на справді найвидатнішу особу області – опришка Олексу Довбуша. Його геніальність полягає власне у тому, що він химерним чином не дає вивітритися із свідомості найголовнішому – ми особливі, ми непокірні, ми вільні, ми сильні й удатні, ми карпатські, ми лісові хлопці, ми тут і все врешті-решт має бути і буде по-нашому.

Завдяки дивовижній природній пластичності, яка нагадує гірські води, Франківщина вміло вибудовує свій майбутній образ тотального карпатського курорту з олімпійськими перспективами, праобразом якого є сучасний Буковель. Парадоксально, але з минулого у це щасливе майбутнє мирно переходить саме Довбуш, який мав би намір добре потрясти усіх прийдеїв-шарапаток.

А тим часом на смерекових плантаціях неквапливо дозріває новий урожай.

Тарас ПРОХАСЬКО