Кільканадцять років тому, коли Галичина ще гордилася своєю особливою роллю у розвалі Радянського Союзу, провідною роллю в побудові Української держави і формуванні національної ідеї, окремі інтелектуали наважувалися якось остудити запал цієї гордості. Скажімо, вони зауважували, що головною причиною цього меншого рівня совєтизації є передовсім не якісь специфічні галицькі чесноти, а те, що радянська влада перебувала на цій території на двадцять найважливіших років менше. Що, зрештою, совєтизація має різні форми і якраз у галицькому випадку вона здатна проявлятися ще дуже довго…

 

Час підтвердив оправданість таких зауважень. Тепер ми бачимо, що все ж таки головною ознакою нашої країни є те, що вона – пострадянська. І пострадянська тільки у сенсі політичної географії. А у своїй суті продовжує розвиватися як дещо модернізований совок.

У галицьких умовах, на ґрунті особливих галицьких рис цей совок справді інший, ніж у іншій Україні, але від цього він не перестає бути менше совковим.

Парадоксально, але галицький совєтизм виріс і вкоренився якраз із дуже усвідомленого протистояння совєтському режимові. Починаючи із 50-х років, основною стратегією цього спротиву було цілеспрямоване вростання у систему при намаганні зберегти хоч якісь атрибути своєї непричетності до режиму. Грубо кажучи, галичани жадібно використовували усі можливості, які надавала їм система, яка ж намагалася їх нівелювати. Від певного моменту імперію почав цілком вдовольняти такий спосіб панування. Вважаючи Галичину специфічним регіоном, центр вважав деморалізацію найоптимальнішим способом поступової ліквідації спротиву. Дійшло до того, що у багатьох ділянках радянського життя на Галичині окупаційну совєтську систему представляли самі ж галичани, можна було обходитися без контролю чужорідних кадрів. Ще більше раціональні галичани сприйняли ключову проблему совєтського соціалізму – у суспільстві задекларованої рівності і справедливості все залежить від тих, хто уповноважений займатися розподілом. Саме за принципом близькості до розподілу усіх ґатунків була сформована місцева галицька еліта останніх радянських десятиліть. Тож у перехідний період саме ця еліта, контролюючи старі схеми розподілу, зуміла спочатку зберегти своє становище, а згодом укріпити його, зробивши конкуренцію інших середовищ у так званому державотворенні і розвиткові регіону безперспективною. В кожному разі у всіх сферах державного та суспільного життя Галичини домінують різні покоління совєтських галичан і законсервовані ними схеми та моделі поведінки. Наявність сучасних дисидентів різних ґатунків є безпосереднім свідченням того, що навіть славна галицька антирадянщина є цілком совєтською за своєю суттю.

Совєтськість галичан проявляється і в багатьох інших речах. Скажімо, цілком радянське походження має нинішній галицький політичний радикалізм і відсутність тієї толерантності та плюралізму, які саме Галичині приписують ідеалісти-міфотворці. Суто радянським є ставлення галичан до держави. Ставлячись до неї, як до чогось такого, що потрібно використати і надурити, галичани при цьому продовжують всього від цієї держави вимагати, проклинаючи її щоразу, коли та не дає. Це, в свою чергу, укріплює типовий совєтський нігілізм. Невіру у те, що від особистої поведінки і вчинків щось може залежати. І ще гірше – цинізм, злобну переконаність у тому, що всі зіпсуті настільки, що це виправдовує будь-яку власну дію чи бездіяльність.

Специфічна радянськість Галичини ще більше сприяє закритості й архаїчності цієї вкрай заплутаної і дезорієнтованої ідентичності, яка, не можучи нікуди від себе втекти, воліє втікати поодинці. Ця ж невизнана совєтськість веде до того, що єдиною альтернативною об’єнавчою ідеєю може стати ідея спільної втечі. Відділитися, щоби не мінятися, щоби нічого з собою не робити, щоби вберегти унікальну галицьку совєтську республіку. В якій можна буде далі бути таким нечутливим до совкових деформацій естетики побуту, ерозії мови і макіяжу історичної пам’яті і, головне, контролювати розподіл.

Не дивно, що у пантеоні галицьких героїв Шептицького тримають тільки з чемності і десь збоку, воліючи визнавати його святим, тобто далеким від земних реалій.

Тарас ПРОХАСЬКО