Певно, мольфара Нечая не покликали на свято. Бо дощ у Верхньому Ясенові на Верховинщині в день фестивалю «Полонинське літо-2011» періщив, як з бербениці. Хмари сунули верхами довколишніх гір, в їхніх черевах спалахувало і гриміло. Не було кому погрозити негоді всесильним посохом і пробити вікно для сонечка над Співочою поляною в урочищі Запідне, де зійшлися горяни та їх гості, охочі до показу, торговиці й забави…

Парасолі рятували хіба що голову. І це було добре. Бо від яскравих цяцьок, барвистого краму, хмільних медових трунків, пахучого будзу та запальних музик її можна було легко втратити. «Хто файно гулєє, той добре робит!» – щедро досипала до бринзи колоритні гуцульські жарти пані Анничка, господиня стаї на чороногірській полонині Гаджєна.

В тіні ковчега

Кожне село Верховинського району розповідало про себе. У дерев’яних будиночках уздовж полонини столи ломилися від гуцульських – уторопських, полянських, брустурівських та ін. – страв і напоїв. Гостину приправляли троїсті музики. Господарі демонстрували народні строї з властивою кожному селу вишивкою. Розповідали про характерні ремесла, показували найкращі зразки. Правили баї. Щоби дістатися до етнографічної частини фестивалю, треба було пройти ярмарок та алею майстрів. Вийшовши на полонину, зупинилися: над фестивальним містечком бовваніли якісь споруди. Щось середнє між модернізованою колибою і кораблем, закинутим в Карпатські гори хвилями доісторичного океану.

Очевидно, відпочинковий комплекс – будинок-колиба з флігелем-кораблем. Відгородилися від свята парканом і відеокамерами. По периметру двору з дизайнерськими алеями, клумбами, ліхтарями, повз спортивний і дитячий майданчики снували дебелі молодики в чорній уніформі. Наглухо заперті ворота і двері говорили про те, що господарі не вшанували садибу своєю появою. Каплиця біля паркана також була зачинена. Що за з’ява на фестивальному полі?

Досить було поставити питання вголос. Охочих відповісти знайшлося чимало. Ясенівець дядько Василь запевняв: краще за всіх знає, що до чого. Мовляв, кримський олігарх з неукраїнським прізвищем викупив усю цю гору. Приватизував, значить, собі шматочок гуцульського раю. Поставив хатку. Час від часу сам приїздить і діток привозить. Дуже його діткам тут подобається. Кожного дня вмикають десь там у себе в Криму тутешнє відео і годинами дивляться, як пташки з годівниць зернятка визбирують. Про це дядькові Василеві особисто, начебто, охоронці розповідали.

Наші запитання вишколені легіні за парканом ігнорували. Лише посміхалися, поїдаючи жмути солодкої вати на паличках. У пошуках докладнішого пояснення зупинилися під навісом, де після виступів відновлювали сили освітяни й працівники культури району разом зі співочими колективами. Ні, не цілу гору взяв собі пан із Криму. Тільки оте місце, де збудувався. Закінчив будову ще 2009-го. Того року на «Полонинське літо» верховинська влада запросила владу українську – президента, прем’єра і спікера. Тоді ж на гору провели світло, доробили дорогу, відновили сцену й презентаційні будиночки. На свято приїхав лише Ющенко. Невідома резиденція посеред полонини президента не спантеличила. «Спочатку ми дивувалися, а тепер уже й звикли», – знизали плечима вчителі.

Людей більше хвилює, щоби урочище залишилося відкритим для верховинців не тільки у день фестивалю. Щоби в будь-який час дорослі і діти з усіх двадцяти сіл району могли приїздити сюди на відпочинок – у свої будиночки, на свою територію. «Відзначити професійне свято чи просто з’їсти шашлик і побавитися», – означили співрозмовники свої очікування. Наразі так і є. Щоправда, до 22.00. Далі охорона вимагає від присутніх тиші…

Фестивальні заробітчани

Комусь – забава, іншим – робота. Вівчарі, на чию честь співали величальних пісень і провадили свято, ще від Юрія (6 травня) на літуванні. Символічні проводи на полонину, запалення ватри, лотерея з бараном як головним призом – ці та інші розваги розраховані передовсім на туристів. Строкатий антураж обрамляє головну подію свята – ярмарок, на який з’їжджаються народні майстри й умільці з Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Саме на ярмарок прибуває і більшість фестивальних гостей.

На відміну від фестів у розкручених туристичних містечках, в Ясенові китайщина не домінувала. Її арсенал був обмежений іграшками, кухонним приладдям і мильними бульбашками. Традиційний для гуцулів крам – ліжники і одяг з овечої вовни, ткані верети, кептарі й запаски, сорочки-вишиванки, чільця, вінки й кресані, череси й постоли, бартки, різьблені тарелі, трембіти, керамічний посуд, прикраси – привезли на торговицю майстри і місцеві сувенірні крамниці.

«Ой ви, хлопці, ви легіньи, не ходьит до меньи, беріт собі по квіточці, беріт по дівчиньи. Беріт собі по квіточці та по господиньи, одна сидьит при горбочку, иньша – при долиньи…» Під пляжною парасолькою, з якої текло просто на плечі, купчилося кілька бабців і молодих чоловіків. Наймолодший грав у дримбу, бабці заводили коломийки. На свої вщент намоклі столи вони вже махнули руками. Найстарша жінка співала про село і свята, про дівоцтво і дітей, про тяжку жіночу роботу і чоловічі «сезони». «Розказую своє життя, – звернулася до нас Анна Микитин. – У нас в Прокураві співанки складають в кожній хаті. А в нашій родині тоту справу передают від вуха до вуха». Бабця подивилася на нас і втнула куплет про журналістів зі Станіслава. Дримбар підтримав.

Ще кілька хвилин, і нас прийняли в сім’ю – на ярмарок вибралися представники чи не всіх гілок роду Микитиних. «У нас в родині тільки близьких двадцять душ. Всі мають своє вміння і щось роблять руками, – розповідає пані Анна. – Троє синів, невістки, п’ятеро внуків і восьмеро правнуків. А ще брати, невістки та їхні сім’ї. Всі молоді – з освітою, вивчені. А вдома роботи нема. Спершу їздили на сезони – на будови до Москви, на полуниці до Познані, на буряки у Вінницьку область. А потім рішили, що то – не життя. Нема тата, нема мами. Нема господарки. Сіли й постановили: треба вдома робити. Тепер ми з невістками шиємо й вишиваємо. Внучки плетуть силянки й ґердани. Сини й внуки – по дереву. Тяжко гарують на ту копійчину. І ми, баби, з ними – на фестивалі все те возимо. Так і мандруємо: Ясенів, День Косова (7 липня), Гуцульський фестиваль (28 серпня). А там, може, ще щось у Франківську зроблять. От ви до нас у Прокураву на Іллі (2 серпня), на храм, приїжджайте! Покажемо вам і свою роботу, і сусідів, і родичів. Та й погуляєте красно! В нас люди щирі й зичливі. Під дощем не лишать. З порожніми руками не відправлять!»

Коли фестиваль почав вщухати, вниз потяглася вервиця жінок у святковому одязі з бесагами й велетенськими сумками в руках. Ті, що приймали й потішали, виспівували і розказували, заледве сунули вниз. Тягар у руках зігнув їм плечі, змінив обличчя. З-за хмар блиснуло вже не потрібне сонце. З трави здійнялася пара крикливих сойок. Полетіли, мабуть, до годівниць – на легкі харчі.

Наталія КУШНІРЕНКО