Ірина Колиба-Ковальська, київська художниця і письменниця, зараз ілюструє нову книгу Юрка Андруховича «Лексикон інтимних міст», яка скоро повинна з’явитися в книгарнях. Ось що Ірина каже про себе: «Хочеться процитувати Хармса: “Художник: Я художник! Рабочий: А по-моему, ти говно…” А ось офіційна інфа: народилася і виросла у Львові, усе життя малювала (із перемінним успіхом, правда), професійну освіту здобула в цілком іншій царині (та зараз у нас взагалі все трохи перекособочилося: академіки торгують помідорами, а кухарки керують державою, тому не бачу нічого ненормального в тому, щоб бухгалтер хапався за пензля при першій же нагоді…). Живу і таке інше в Києві».

– Дивно… Івано-Франківськ просто наповнений художниками, а ілюструє Андруховича львівянка. Чим зачарувала метра?

– Широкою харизмою! (сміється). А може, тим, що не з Івано-Франківська. Недарма ж говорять про Станіславський феномен, що більшість творчо обдарованих людей так чи інак причетні до ваших благословенних країв, впевнена, що дають свою силу природні стихії: гори, вододіл, врешті, історичне і культурне багатоголосся… Словом, талантом з Франківська зараз нікого не здивуєш. Думаю, Юрій хотів піти новим (так і проситься ляпнути урочисто “геополітичним”) шляхом, адже сама книжка – такий собі космополіт, часова і просторова суміш. Тому ілюстратор зі Львова (чи з Києва – важко вже й самовизначитися) ніби і “свій”, але трохи інший – як троюрідна сестра. До речі, ти звернув увагу, як невимушено і ненав’язливо я приписала себе до талантів?

– В тебе вже є досвіди ілюстрування книг? Розкажи детальніше.

– Ілюструвала здебільшого самвидавівські або ж книжки невеликих видавництв (наприклад, “Буква і Цифра”). Зараз у процесі ілюстрування ще кількох. Усі автори – мої хороші знайомі або ж знайомі знайомих. Я думаю, що найкраща і, головне, найправдивіша інформація про якість того чи іншого продукту (це стосується не лише книговидання, а й, наприклад, марки кефіру чи послуг повітряних перевезень) передається саме сарафанним радіо, – тому щоразу тішуся, коли звертаються до мене по малюнки. Значить, таки подобається людям те, що роблю!

– Для тебе це просто чергова робота чи старт на певний новий рівень як художника?

– Безперечно, для мене це дуже важливо. Знаєш, це як дитиною сидиш в цирку, дивишся на повітряних акробатів, а потім підходить до тебе раптом конферансьє, веде кудись вглиб циркового лабіринту і каже: «Ось батут, стрибай!» (Ой, щось моторошне і педофільське таке порівняння вийшло, прямо Стівен Кінг… Але ти зрозумів, так, що я хочу сказати?) Я завжди любила творчість Андруховича, і тут в мене є змога бути причетною до його книжки… Це новий рівень для мене особисто. Не хочеться бути пафосною, тому закінчу цю промову так: це як стрибки на батуті. Класно, але буває крепатура.

– Чи повинен, на твою думку, автор втручатись у роботу ілюстратора творів і як у вас ЦЕ відбувається з Юрком?

– У випадку цієї книжки скажу категоричне ТАК. Одна справа, коли художник оформляє, наприклад, періодику – там важливо донести чітку, коректну інформацію, без ліричних зворотів з боку, даруйте, Мистця і без його “Я Так Бачу”. Коли ж мова йде про книгу, яка по своїй суті книга-мандрівка, книга-лексикон, емоційний путівник, якщо хочеш, необхідно, щоб автор тексту був присутній у візуалізації. Адже в першу чергу це його імпресії, його погляд, його переживання… А я лиш домальовую те, про що йдеться між рядками. Звісно ж, ніхто не боронить, скоріше навпаки, кожному малювати в уяві своє кіно. Але дуже добре, коли ілюстрація в книжці резонує з текстом, а не йде врізнобій, – тоді виникає оця цілісність, гармонія… Вибач, я тут знову на поетику збиваюся. Я трохи книжковий фетишист. Може, це травма совкового дитинства: книга – друг людини і так далі? З Юрком ми домовилися і працюємо наступним чином: я малюю кілька ілюстрацій і відправляю йому на розгляд, він коментує побачене, пропонує свої доповнення чи залишає все, як є (на щастя, саме цей останній варіант трапляється найчастіше – значить, мені вдається з першого разу вхопитися за настрій історії). Я допрацьовую деталі, і вуаля – ілюстрація готова!) Зараз уже доробляю останню партію. Навіть якось трохи ВНЄЗАПНО.

– Як тобі самій його нова книга?

– Я вже казала, що люблю Андруховича із першої його книжки, що втрапила була мені до рук. Ось тобі й відповідь на запитання. Втім, мушу зізнатися, чекаю, коли візьму до рук готовий “Лексикон…” і прочитаю його заново, уже не “технічно” – без ескізів-олівцем-на полях, а як нормальний читач. Так чи інакше, мої дифірамби будуть не цілком об’єктивними. Давай через кілька місяців я поставлю тобі це ж запитання?

– Що впливає на твою креативність як художника?

– Напевно, як і у всіх людей, – будні. Інколи як напосядеться геніальна ідея, а то й кілька (сміється), доводиться записувати на всіх можливих носіях – залежить, що під рукою. І гублю ці шматочки паперу, чи е-мейл падає в спам і дбайливо видаляється, вигадую уже наново, а потім часом натраплю на випадкове “пір’їнки” чи “морда в кепці” і думаю: еге, це ж для малюнка було. Ну, сам розумієш, “якщо у вас пам’ять, як у рибки, – заведіть собі записник, а краще два, як я”. Ще, це може звучати смішно, але дуже класно “креативити”, коли плаваєш: вуха закладає, робити особливо нічого, крім як молотити руками-ногами, от мозок й перемикається повністю в режим правої півкулі.

– Чому, на твою думку, в Україні, як правило, такі погані обкладинки книг?

– Ох, насущне запитання. Так хочеться бачити “і красоту, і екібану”, а навколо одні емульгатори… Думаю, причини банальні: відсутність коштів на гонорари, відсутність потреби в якісній продукції. Нащо видавцям паритися, якщо гола кліп-артова баба на обкладинці й так продасться, а тому не треба годувати зайвий художницький рот, бо бабу на обкладинку приліпить спеціально навчена мавпа. Пам’ятаєш, як у анекдоті: “Стрічаються два фотографи. Перший другому: Я тепер стоматолог. – Як так? – Бормашину купив”. Впливає і відсутність певного естетичного еталону, брак смаку, незацікавленість ринку в книзі як в артефакті… Адже зараз величезну нішу зайняли саме електронні носії, де в першу чергу цінується текст, візуальна простота шрифту і швидкість поглинання інфи, а не антураж… Я не ретроград, сама обожнюю електронні читалки, і це в багатьох випадках незамінна річ, але… паперова книжка, професійно оформлена, на якісному папері – це річ-в-собі. Можна порівняти із одягом: синтетика нам полегшила життя, але тяжко уявити, щоб людина носила тільки нейлон і пластик. Тому паперові книжки мусять виконувати ту функцію, яку не виконує синтетика, – естетичну, душевну. Впевнена, це все лікується часом (а також «ломом і какой-то матерью») (сміється), словом, я на це дивлюся оптимістично – ширпотреб потроху здає позиції. А талановитих ілюстраторів у нас безліч. Правда, вони наразі торгують помідорами…

– Ти сама не без гріха в літературі. Кого б ти бажала собі в ілюстратори?

– Мені дуже подобається стиль робіт Гриці Ерде і Яни Рациборинської, тому їхні імена першими спали на думку (до речі, обидві художниці також співпрацюють із Meridian Czernowitz – чернівецьким літфестом). Ще подобається Любов Малікова, Ілля Стронговський… Але оскільки ми й так їх знаємо, то я б дуже хотіла спробувати когось із молодих-да-ранніх, тобто, якби у мене була можливість, оголосила б конкурс серед старшокурсників чи випускників академії мистецтв… Молодим, так би мовити, «вєздє у нас дорога». Схоже, відповідь на твоє запитання: не знаю, бо імена ці мені ще не відомі!

– Яку би ти книгу мріяла проілюструвати?

– Усі! А ще Вільяма нашого Шекспіра! А якщо серйозно, то завжди свербіло оформити щось на зразок середньовічного бестіарію – як codex eraphinianus(http://thedimka.livejournal.com/361597.html). Нам такого бракує. На папері, не в житті! Взагалі, думаю, енциклопедії, збірки, зрештою, сам «Лексикон інтимних міст» є ідеальними для ілюстрування, вони не обмежують фантазії художника, бо не мають єдиної фабули, а формують свою структуру із клаптиків. Добре, що ця мрія не виснажується і може втілюватися багато разів, вистачило б лише в письменників слів.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ