За своїм внутрішнім укладом Франківщина подібна на федерацію чи конфедерацію. Центр нашого прикарпатського ромба, те, що є безпосередньою Станиславівщиною, майже геометрично об’єдную і розділяє чотири кути, кожен з яких є відносно окремим краєм. На Півдні – Гуцульщина, на Заході – Бойківщина, на Півночі – Опілля, а на Сході – Покуття.

Якби не Івано-Франківськ, мешканці цих країв могли б і не зустрічатися. Настільки самодостатнім є життя у кожному з них. Звичайно, що хоча б раз кожен приходив до гуцулів, або гуцули з’являлися самі у не своїх краях.

Гуцули і бойки – два українські субетноси, які настільки дбають про свою ідентифікацію, що у реальності їхньої інакшості ніхто не сумнівається. Щоправда, бойки нерідко соромляться того, що вони бойки. Перемогла все ж таки гуцульська версія світу, в якій фігурує “дурний бойко”. Те, що «гуцул» іноді також вживається як образа, нікого не переймає, бо той гуцул переважно хитрий, або жадібний, або несамовитий. Як би там не було, але питання того, звідки походять назви гуцулів і бойків, і досі викликає гарячі суперечки в середовщиі франківських краєзнавців та істориків.

Бойкам належать Горгани. Найдикіші і найбезлюдніші, найлісистіші і найкам’янистіші гори у системі Карпат. Глухий кут, який до того ж межує з такими самими бойками на Закарпатті і Львівщині. Ще й вершини тут такі, як гострі копиці сіна – стрімкі, і одна гора біля іншої. Потрібно щоразу виходити і сходити, відстань на карті ніколи не може відповідати пройденим кілометрам. Тут дуже тяжко господарювати у лісі, тому лісів тут найбільше, а доріг найменше. І полонин – пасовищ – нема. Але бойки вперті і дуже знають своє. Вони, на відміну від гуцулів, не мають особливої охоти знати щось про інші світи. Досить того, що вони – справжні білі хорвати, рештки великої держави, яку колись подолав Київ. У певному сенсів українців зі Сходу тут досі можна вважати окупантами. Це є очевидним навіть на рівні фонетики, на рівні голосних. Від Франківська Бойківщина відділена величезним, як на найгустіше заселену область, Чорним лісом, який відразу ж за межею Франківська і починається (власне тому партизанка завжди доходила до околиць обласного центру).

Такими ж тихими і непоказними є мешканці франківської рівнини і перед гір’я – Покуття і Опілля. Опілля завжди було найцивілізованішим кутом Франківщини. Там багато давніх містечок – Рогатин, Бурштин, старих акуратних сіл, листяних лісів, там керунок до Львова. Саме на Опіллі влаштували собі цитадель модерні цінності галицького села – працьовитість, ощадність, родинність, грамотність, взаємопоміч, старанність, стриманість, побожність і національна свідомість. Звідти походять найкращі священики, вчителі, громадські організатори і молодші офіцери. Ще там добре ростуть румбарбар і порічки.

А Покуття, яке відрізняється від всієї Франківщини кліматом і родючістю, Дністром і харчами, одним боком зв’язує Перед гір’я з Великою Україною, а іншим – простує до Карпат. Саме тут людей найбільше, саме їх завжди поважали, зневажали і жаліли верховинці за те, що мусять так тяжко працювати на землі. Хоча якраз ці райони здаються на перший погляд дивовижно безлюдними. Всюди оброблені поля, косовиці, фруктові сади, пасовища, городи. Житла туляться десь по кутах. Годуючи гори, покутяни набралися від гір вимови, естетики, взорів і мотивів, переказів і героїки, хоч антропологічно вони значно грубшої, тяжчої кості. Гори були для них уявленням про вільне життя для себе, яке було неможливе, бо не можна покинути землю, але можна чекати пришестя Довбуша. І образом безпеки, бо якраз на Покутті – найсхіднішій західній землі – відбувалося найбільше війн, боїв, маршів, сюди найперше ішли турки і москалі. І тут майже нема деревини, навіть на дрова. А у хатах з’являється синій колір. Тут є свій тютюн. Своя справжня столиця – Коломия, яка настільки столиця, що насправді не потребує інших столиць, не кажучи вже про Франківськ. Бо Коломия – місто. Принаймні сусідня Гуцульщина вважає його столицею і для свого вжитку. Зрештою, Покуттю вже і не треба намагатися бути показним. Для нього раз і назавжди все зробив Стефаник.

Натомість Гуцульщина буяє. Фактично заради явних і скритих гуцулів існує ціла Франківщина, яка до того всього є ще і головним експортером гуцульських сувенірів. Головним талантом гуцулів є здатність роздвоюватися між постійним і тимчасовим місцем життя. Ще й так, що поступово тимчасове за тимчасовим стає постійним. Символом гуцульського світу можуть бути гірські доісторичні стежки, які самі з’єднують у цьому світі все зі всім. Двовір’я – нерозривне плетиво поганства і християнства – було би офіціозом і інтимом, якби Гуцульщина стала теократичною державою. В кожному разі Гуцульщина за будь-яких режимів залишається фактичною автономією, яка тримається на реальній і ідеальній причетності до роду. Це єдиний край в Україні, де діалектом української мови можна користуватися як арго. Ще й з відповідними темпераментними інтонаціями, які додають правічної мудрості. І це єдиний край в Україні, де кожна особа – особистість. Навіть тоді, коли зустрінеться з Довбушем, або ходить з колядою, або зрізає електричні дроти, або зустрічається з братом у Нью-Йорку. В кожному разі Гуцульщина – це наша антична Греція, яка до того ж віддавна втягнута у континентальні процеси.

Якщо розглядати гори як магніт, який все стягує до себе, то протимагнітом, який врівноважує потоки хвиль, слід вважати Івано-Франківськ – Станиславів. Дивовижний утвір волі, котрий розміщений у відповідному місці і не дає ромбові крутитися. Як виважений цвях у стіні, на якому висить важка рама. Місто-форт, місто-порт, гавань і брама, місто-міст, найсерйозніша ідеальна конструкція серед розхитаного і розбурханого моря гір. Мало яке місто має історію настільки функціональну і настільки раціональну. Те, що воно просто існує як точка, дозволяє йому бути навіть пляжем. І дозволяє імітувати місто невеличким лабіринтом кількох насичених вулиць, на яких апробовані усі принесені архітектурні стилі, які проходять тут акліматизацію. Поза лабіринтиком – багато неміських осель серед садів і городів. Після того, як місто стало нашим, а не передгірським пристанищем чужинців, його кордони розчинилися. Від Франківська розходяться хвилі традиційних осель, які творять гігантську мережу підміських сіл-поселень, пронизаних дивовижним плетивом переходів. І щойно тепер формується покоління міщан, яким вже нема потреби це місто завойовувати, стираючи не свою історію, і в яких нема охоти при найменшій нагоді побути у селі, бо у місті насправді нудно.

Погодившись на роль вседержавного курорту, Франківщина хоч-не-хоч змушена потамовувати саму себе. На перше місце виходять інші стратегії – як бути таким, щоби подобатися. І щоби скористатися з того, що когось приваблює. На поверхню виставляється блискуче. А справжність найбільше проявляється завдяки тому, що виблискування наразі доволі тьмяне й невміле. Як каналізації усіх пансіонатів на берегах Пруту – від Заросляка під Говерлою до Коломиї – що ведуть прямо у цей Прут, заради якого і завдяки якому існують самі пансіонати. І якраз такі речі є на Франківщині найцікавішими, бо справжніми – внутрішнє життя курорту, фрагментарні антропологічні спостереження у світі, який вірить у цілющу магію бездонних Карпат.

Тарас ПРОХАСЬКО