Ім’я поета Василя Карп’юка переважно використовують для того, щоби підтвердити, що Івано-Франківськ продовжує залишатися поважним літературним осередком, породжуючи все нових талановитих авторів. Крім того, він є активним творцем новин у розділі “Культура”. В тому числі і літературного фестивалю на честь Тараса Мельничука, який цього року відбудеться на початку листопада.

– Василю, як ти почуваєшся, коли називаєш себе поетом? Чи передбачає це якийсь особливий спосіб життя?

Мені постійно незручно, коли мене називають поетом, або тоді, коли я сам мушу так називатися. Бо здається, що я ще не є таким поетом, як ті справжні, улюблені. Але з іншого боку – це найточніше означення. Інакше вже нема як сказати про себе. Та якогось особливого життя поета при цьому я собі не уявляю, бо кожне життя особливе. Єдине, що поет, окрім всього іншого, має таку звичку, що ще щось пише. А займатися при цьому можна будь-чим.

– Щоби почуватися зручніше, тобі потрібно ще називатися через кому працівником радіо, публіцистом?

Мабуть, досить того, що поет. Тими віршами, які я публікую, я більш-менш задоволений. А публіцистикою я займаюся для заробітку. І знаю, що роблю це не так добре, як може бути.

– А як тебе-поета сприймають вдома, у Брустурах?

В селі всі знають, що я поет. Ще зі школи. І це не є чимось незвичним. Хтось токар, а хтось – таке.

– А твої земляки знають твої вірші чи їм досить знати, що ти пишеш?

Свій головний вірш, який називається “Брустури”, я написав у 2003 році до Дня села. Його кожного року читають у школі, друкують на візитівках села, і його достатньо. Я вже все зробив для Брустурів. Це такий дитячий вірш про село, про школу, про людей, про сувеніри, про церкву, про гори, про природу.

– Як думаєш, чи можна би було, змінивши назву “Брустури”, використати його як програмний вірш для іншого, сусіднього села?

Частково це вже зробили. До якогось заходу вірш вмістили у буклеті, який роздавали всім гостям. І наступного року його фрагменти використали вже для буклету сусіднього села Річка, змінивши “Брустури мої” на “Річка моя”.

– Через твоє походження тебе дуже зручно означувати “карпатський поет” і автоматично ставити тебе у ряд інших поетів із Карпат. Як думаєш, наскільки доречне таке визначення і що таке карпатський поет?

Карпатські поети – це якась аристократія духу. Це Тарас Мельничук, Василь Герасим’юк, Тарас Григорчук. Для мене це важливо, бо у Франківську я працюю, але живу у Брустурах, хоч і два дні у тижні. Не знаю, чи можна якось характеризувати карпатську поезію, не знаю, чи потрібно.

– Є поети, які стають громадянами світу, перебуваючи не так у якомусь місці, як у загальному просторі культури. А є такі, які ніколи не покидають своєї малої батьківщини, перетворюючи її на духовну модель, духовний центр світу. Наскільки тобі важлива генетика місця?

Спеціально я цього не роблю, але гуцульська тема завжди присутня. Вона мені дуже цікава. Коли поети народжуються на асфальті, то їм нема куди коріння пускати, їм легко котитися, а коли на землі, то коріння не відпускає.

– До недавнього часу культивувався міф про Карпати як щось архаїчне, наївне, чисте, збережене. Але ж насправді Карпати втягнені у всі глобалістичні тенденції. Ти маєш ностальгію за тим музейним образом Карпат чи готовий приймати все, що відбувається?

Я не знаю якоїсь міфічної чистоти Карпат. Не було такої за мого життя. Коли я народився, то в хаті був телевізор, і він вже все розказує. Тепер припинився розвиток Карпат. Карпати відкрилися, впустили в себе туристів і стали музеєм. У сухій різьбі вже нема нових візерунків. Їх не придумують, лиш швиденько повторюють старі, бо треба продавати, в суботу треба їхати на базар.

До нас через погану дорогу туристи ще не їдуть. Їдуть в Шешори, а далі, в Прокураву і Брустури, ще ні. Хоч від туристів і міг би бути якийсь позитив. Люди могли би на цьому заробити, а менше би рубали дерева. Василь Герасим’юк якось казав, що навіть орда туристів не зашкодить більше, як телевізор. Він є в кожного в хаті, всі щовечора дивляться всі ті серіали. Яка тут міфологія?

А з іншого боку, є ще якісь жіночки, до яких всі ходять радитися, але про це ніхто не говорить.

– А чому так багато молодих людей з кожного покоління втікає з гір? Що не дає там жити?

Бо всі хочуть жити легше. Я не залишив гори, я не пішов остаточно. Можу будь-коли вернутися і все більше схиляюся до цього. Тепер загалом багато молодих їздить на заробітки, але не перестають жити у селі. Але це якось страшно виглядає. Вони живуть вдома дуже добре, але дуже коротко. Більшість часу заможніші люди проводять за кордоном чи десь торгують по Україні. І лише на великі свята – великодні, різдвяні – приїдуть, повеселяться, посвяткують, походять до родичів, а потім знов їдуть. Нема спокійного, розміреного життя. До того ж, всі почали стежити за якось модою і до цієї моди ставляться так, як у XVII столітті. В місті вже інакше, можна ходити у тім самім одязі, а в селі на кожне велике свято треба щось нове купити. І за цим стежать, це обговорюють.

– А якщо хтось випадає з цього? Якось таких карають?

Не випадають. Всі тягнуться. Може бути, що їсти мало купують, але все має виглядати гарно. Кошик великодній мусить бути наповнений не гірше, як у всіх, і все там має бути. Хоч хтось може купити більше, і є ще, крім кошика, у холодильнику. А хтось купить лиш на кошик, холодильник порожній.

– В тебе досить стриманий мінімалістський стиль, а що скажеш про любов карпатського люду до блиску, надмірностей, барокових красот?

Бо барокове мислення. Хоч, може, ця дитячість є і позитивом. Діти люблять щось яскраве. Мій дідо любить пити воду “Тархун”, бо вона зелена. Окрім того, що солодка, ще й непрозора, а зелена, кольорова. Йому вісімдесят три роки.

– Питаюся тебе лише як поета. Чому при такій любові до краси гірських людей зовсім не подразнює сміття, яке вони лишають у лісі, у потоках?

Я не знаю. Я тішуся, що у місті я навчився викидати сміття у смітник… А так. Це все відбувається якось безпристрасно – беруть і викидають у ліс або просто залишають після себе у лісі. Може, тому, що є багато місця – можна піти туди, де цього нема. Коли прийшов на якесь місце, а там насмічено, то можна піти в інше.

Ви би бачили, що діється у лісі. Раз ми пішли з татом по гриби, під самим Греготом. Там все завалено – рубають смереку, товстий низ забирають, а все решту лишають. І завали такі, що неможливо пройти.

– А якби ліс був приватним, щось би змінилося?

Кожен і так знає, де є чий ліс. Але все одно там, де грубший ліс, трохи далі від хати, йдуть і рубають, поки хтось інший не взяв, не зрубав і не вкрав уночі з того лісу. Тому думають так: поки у мене є ще пару смерек, то піду врубаю, продам, буду мати кілька гривень.

– А як люди щодня живуть одне з одним, знаючи, що всі є злодіями? Це не викликає болю, сорому?

Всі знають, що колгоспний ліс – то всім можна, це нічого страшного, то не вважається злочином чи особливим гріхом. Вкрасти щось від хати ніхто не йде. А у ліс… Ну, врубав смереку – смерек багато. Когось можуть на цьому спіймати, то він вже це дерево лишить. Господар може насварити. Але з цим живуть собі, бо розуміють, що кожен робить, що може.

– А що вмієш ти робити?

Я з дев’ятого класу працював на токарному станку. Робив “масажки”. Такий валик, ручка, поперечка, дві планки – і тим можна себе масажувати, де свербить. Хоча ми цим ніколи не користуємося, тільки продаємо. По п’ять гривень. Я щойно був у Харкові – то там на розкладках таке саме по 15. А тим, що люди виробляють, майже не користуються. Хіба кухонними дошками для нарізки у формі яблук, листків, грушок.

– З тобою пов’язаний найбільший рух і активність у розворушенні молодих франківських творців. Що тобою керує і чого ти хотів би досягти?

Хотілося того, чого не було. Я робив так, як собі уявляв. Але виявилося, що це хоч і багатьом цікаво, але загалом не потрібно. Була така група “Люди з вагітними головами”. Ми два роки щось організовували, виступали. Я думав зібрати людей, щоби далі все рухалося само. У різний час зібралося біля тридцяти людей. А тепер, коли я перестав це активізувати, то перестали збиратися. А у мене вже якась цікавість до цього перейшла. А ще є колектив-оркестр “Бобовата”. Але також – треба дзвонити, збирати на кожну репетицію. Ще поїдемо тепер на “Червону руту” у листопаді, а після того будемо розпускатися. Зрештою, у мене є друзі, але вони не літератори.

– А з ким з поетів ти почуваєшся близьким?

Є дуже важливі. Навіть не поети, а прозаїки. Наприклад, Франц Кафка. Ще Мельничук, Герасим’юк. Є ще багато таких, яких я визнаю великими майстрами, але те, що вони написали, не є мені близьким. А близьке часто може бути і не так аж досконало виписаним.

– Коли ти зустрічаєшся з поетами, наприклад, з Василем Герасим’юком, говорите про поезію?

У нашому випадку цікавим є те, що я слухаю, а він говорить. Про поезію в тому числі.

– А ти думав про таке – як запам’ятати, переказати, згадати те, що тобі розповідають такі люди?

Я все записую. На диктофон. Робота на радіо навчила мене завжди мати диктофон при собі. І колись це все буде опубліковано. Я маю біля ста сторінок розшифрованих. Як на мене, там є унікальні речі. В останні роки Герасим’юк майже не давав інтерв’ю. Одну нашу розмову він дозволив подати в “Український журнал”. Ще кілька я підготував, але він каже – наразі нє. Але це справді унікальні речі. У нас розмови великі, по півтори-дві години. І там виникає багато таких речей, про які в інтерв’ю ніхто не додумався би запитати.

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО