В ідеалі ця розповідь могла би бути фільмом, і замість того, аби означувати і осягати, можна би було просто бачити і розуміти. А сценарій такий: холодна ніч; пізня осінь; на вулиці лежить тіло…

Важко розгледіти, що то і хто то, але з назви можемо припускати, що то Тарас Мельничук. Хоча про це поки що не знаємо, бо просто бачимо в памороку істоту, яка б’є кулаками по землі. Дивитися набагато веселіше, аніж слухати, але суть така, що чоловік прилип до вулиці. Ще вчора збирався навідатися додому до матері, де був нечастим гостем. І таки приїхав до Уторопів, але зустрів хороших приятелів, які запропонували випити. Звісно, хороші, адже погані такого не зроблять. А тут прокидається серед ночі на шляху до Мишина, що в Коломийському районі. І що? Великий поет змерз спати на дорозі і – сіп! А біда – дорога не пускає. Борода замерзла у пізньоосінній калюжі, і довго поет мордувався, доки вирвався.

Його першу збірку «Несімо любов планеті» називають «комсомольською» і «комуністичною». Він працював у районках Івано-Франківської області, наче б ходив колядувати – від хати до хати. Був талановитий, але розгублений. А почалося з того, що народився 20 серпня 1938 або 1939 року в тих же Уторопах. Був недурним хлопом, але немудрим, бо гордим. Хоча і цією чеснотою поступався перед алкоголем.

Приятель Мельничука київський письменник Григорій Штонь розповідає, що якось Тарас зайшов до нього в гості – і вони сіли до столу. Дружина Григорія наготувала їсти, і все файно, лиш Тарас щось крутиться. Григорій каже: «Ото зараз поїмо, але пити не будемо». – «А чого ж ні? – обурився Мельничук. – Всюди треба пити!» Це було вже в дев’яностих, після того, як «Князь роси» став лауреатом Шевченківської премії. Ця подія була для нього дуже важливою, бо відбувся перед собою і перед селом, хоча така оглядка найсмішніша. І якщо літературознавці вже якось рахуються з присутністю Мельничука в історії української літератури, то в рідному селі поета до нього такий скепсис, що годі й мову починати. З одного боку, це невігластво. З іншого – природа.

Хтось-таки визнає, але чи ставляться серйозно? Все серйозніше і серйозніше… Був такий поет. Пив і помер. Ну, політв’язень. Ну і що? Купа їх таких було і все більше і більше чогось розводиться. Всі люблять Україну. І Тараса всі люблять. Я от тішуся, що ще є дуже багато людей, які знали Мельничука і можуть про нього багато розказати. Але чи може хтось говорити неупереджено? Як не впасти в облуду? Не піддатися омані? Адже всі вони мало не брати Тарасові і так щиро розповідають, як розпивали пляшку за пляшкою, що аж розчулюєшся. Але потім так щиро наговорюють на інших приятелів Мельничука, що дивуєшся, чому ти їх слухаєш.

Кожен тягне ковдру на себе і наговорює, але чимало з них роблять то без поганого умислу, бо справді в то вірять, бо справді так було. Хтось приймав на ніч і стелив поряд з власною постелею, а хтось вдавав, що не чує стуку у двері, навшпиньки стоячи у сінях і зазираючи у дверне вічко, чи ще не пішов. І всіх можна зрозуміти, бо Тарас був не найакуратнішим. Особливо в останні десятиліття життя. Припреться тобі в хату п’яне смердюче одоробло, а ти дивися за ним. Поет то поет, поетів треба читати, а не брати на ніч. Хто вже як на то дивиться і сприймає. А може, у когось дружина кохається у чистоті, а тут заваландає у брудному взутті і залишить на лакованому паркеті сліди від своїх величних поетських черевиків. І не можна мити підлогу до другого пришестя, бо такий поважний чоловік ступав. І до ручки дверей не можна торкатися, аби не стерти його відбитків. Чому б не спускатися з балкона по зв’язаних простирадлах? А мити за ним посуд боронь Боже – потім можна буде у музей здати…

…І от поет – то поет. Але хто у ньому бачить щось більше? А може, й нема що бачити? Та просто ніхто не знає. Файно каже Тарас Григорчук: «Чому Тарас Мельничук? Ваше запитання видається мені неприродним, однак спробую відповісти… По-перше, він поет праведний, себто не лише на папері (де він чудовий), але й у житті, де він – як Поет, що для нашого ремесла більш суттєво… По-друге, це вже стосується всіх… Борхес пише, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом…» Гадаю, що серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь»…

Мельничук завше тішився своїм іменем. Потім його заповіт із вказівкою поховати його на горі біля батьківської хати. Поховали. Тепер поет Василь Герасим’юк каже: «Зрештою, до кожного українського Тараса треба підніматися». І доля так обійшлася з Тарасом, що він все життя свідомо і несвідомо творив про себе легенду. Нині вона заслуговує бути блискучим романом, а Мельничук заслуговує бути героєм і кумиром рівня Буковскі чи Шевченка. А ще він унікальний поет і ношуся я з ним через те, аби про нього почули. Мені би хотілося розкрутити Мельничука, як ото розкрутили Антонича. Хоча останній як поет набагато слабший. А Мельничук чи не найбільший український поет ХХ століття. Звісно, подібні заяви у багатьох викликатимуть скепсис, але ж Стус і Вінграновський не були ні настільки прогресивними, ні авангардними, як Тарас.

А що він робив у житті? У 1957 році одружився з односельчанкою Марією Залуцькою. А ще зовсім пацан, охота гуляти… Шлюб довго не протривав, бо Тарас поїхав в Комі працювати лісорубом, потім пішов до армії, а відтак вчитися до Чернівецького університету. За той час дружина народила доньку, а батько возив йому ровером до Чернівців їсти. Далі його вигнали з університету, бо застукали жонатого з дівчиною і суспільна мораль не потерпіла такого поводження. І це лиш один варіант, бо інший – що його вигнали за неуспішність. Потім він був ще раз жонатий, але любов його життя – поетеса Ніна Гнатюк. Вони познайомилися на семінарі молодих письменників, авторів перших книжок. Згодом пані Ніна назве на честь Тараса свого сина від іншого чоловіка, а власний син Мельничука від другої дружини виростатиме під чужим прізвищем. Хоча важко казати про «любов його життя», бо хлоп був непевний і таких любовей мав чимало. Але Ніна Гнатюк його таки любила та й досі любить, бо згадує: «Був квітень 1967 року. Вінниччина моя була, мов брунька бузку. Київ теж жадав сонця. А в Ірпені проходила нарада молодих поетів. Я позичила в дівчат десять карбованців і приїхала до Києва. Йду до Спілки, і мене щось осяває внутрішньо, коли торкаюсь тих дверей, за які бралися пальці Тичини, Рильського, багатьох інших знаних і незнаних літераторів. Піднімаюся на другий поверх і бачу, що на поруччя сходів обперся високий стрункий красень. Кучерявий, з такою усмішкою, що вона, здається, зігрівала тут все довкіл. Це був Тарас Мельничук, автор першої книжечки «Несімо любов планеті». Ми познайомилися з ним, відтак разом поїхали в Ірпінь. Потім я зрозуміла, що щасливіших днів на моїй життєвій дорозі, аніж ті ірпінські, не було».

А потім ще й чудасія вийшла, бо Мельничук запросив Ніну до себе на день народження і забув. Він тоді працював у якійсь районці, так що Ніна заледве його відшукала, але приходить щаслива і весела, заходить до його кабінету, знімає верхній одяг, Тарас каже, аби ставила до шафи, що вона й робить, але зауважує, що у шафі чиясь сукня висить, і тоді Тарас між іншим вибачається, що забув сказати, мовляв, у нього дружина і дочка.

Далі він був двічі ув’язнений, стільки ж разів виходив на волю, метався по світу, як неприселений, видав кілька книг, назвав себе Князем роси, помер і спочиває на своїй горі в Уторопах. Один з його найвідоміших віршів називається «Червоний чоловік», якого цитував у найрізноманітніших ситуаціях і завше виконував по-іншому. Саме так називатиметься роман про Князя, матеріали для якого зараз накопичую з розмов із сучасниками. Хоча нині якось так вийшло, що не починати ромову про Мельничука набагато простіше, аніж починати. Мабуть, саме тому таких бесід катма. Найперше, бракує фахового наукового дослідження, хоча спроби були, і то вдалі, зокрема, робота прикарпатського науковця Святослава Кута. Однак ще небезпечніше заводити мову про життя Мельничука, бо, як мінімум, ризикуєш нарватися на його ж «приятелів», які знають все набагато ліпше не лише за тебе, а навіть краще, ніж було насправді. Але було би втішно, якби ця розмова мала продовження. Треба визнавати, що Тарас Мельничук – великий грішник з духом великомученика. Він мав удосталь розуму, але забракло мудрості. Він жив чесно і правдиво, дотримуючись власних законів моралі і честі. Але як людина він опустився дуже низько, прирікши на страждання родину, кинувши сім’ю і завдавши болю людям, які його любили, коли мав заплатити ще більшою любов’ю. З іншого боку – це буденне життя окремої людини, натомість небуденними, геніальними є його тексти: «Мамо, а що таке воля?» – «Це, певно, щось дуже страшне, якщо нас на неї не випускають».

Василь КАРПЮК