Голова Апеляційного суду в Івано-Франківській області Надія Стефанів в розмові з журналістом “ГК” розповіла про своє юнацьке бажання стати прокурором, недавній суд над губернатором та дистанційне судочинство в слідчому ізоляторі.

У грудні минулого року Апеляційний суд в Івано-Франківській області вперше очолила жінка. Суддя Надія Стефанів кілька років тому стала відома цілій Україні, головуючи на судовому процесі у справі колишнього голови Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака. Нагадаємо, що губернатора тоді звинувачували у перешкоджанні виборам президента та вчиненні ще кількох злочинів. В результаті його засудили до “умовного” покарання – без реального позбавлення волі. Це була одна з тих справ, які називають “політично мотивованими”, довкола неї кипіли емоції та пристрасті. Однак Надії Стефанів у тій непростій ситуації вдавалося зберігати дивовижну, здавалося б, не властиву жінкам зовнішню витримку та внутрішню незворушність.

«Мала бажання стати прокурором»

– Важко жінці працювати суддею?

Мабуть, що так, адже жінки емоційніші, ніж чоловіки, більше співпереживають. А тут треба і справу через себе перепустити, щоб дійти до якогось внутрішнього переконання, і свої емоції тримати в собі, в жодному разі не показуючи, що співчуваєш якійсь стороні чи, навпаки, осуджуєш іншу. Хоча, буває, і чоловіки-судді в залі судового засідання виявляють непотрібні емоції, а це породжує зайві розмови про упередженість суду, псує ставлення людей до суддів. Емоції можуть бути в робочому кабінеті, коли обговорюється правова позиція, а в залі суду – всі рівні, суддя оцінює докази і встановлює істину.

– Що спонукало Вас до вибору такої професії? Відколи працюєте власне суддею? Пам’ятаєте перші справи, перші вироки?

Бажання стати юристом з’явилося десь у старших класах школи. У той час у нас в Рожнятові проводились змагання з правознавства між школами району, в журі сиділи головний міліціонер району, районний прокурор, суддя. В мене дотепер збереглася фотографія – я в міліцейській формі і наша команда виходить на сцену під гру на сопілці. Виступили ми досить вдало, і коли поверталися додому, йдучи до села пішки, піонервожата, яка була з нами на змаганнях, сказала: “Надю, тобі, напевно, треба на юриста поступати, ти так гарно відповідала на конкурсі”. Вона дотепер мені згадує, як скерувала мене вчитися на юриста (сміється). З того часу я стала більше орієнтуватися на професію юриста, правда, спершу мала бажання стати прокурором – це для мене була така сильна і справедлива особа, яка ставить всіх на місце.

Вступити на юрфак відразу після школи у радянські часи було дуже важко, для цього довелося їхати аж у Західний Сибір. Закінчила Томський університет і за розподілом якийсь час працювала в міліції, слідчим. А моя суддівська практика почалася уже в 1990 році, коли в обласному управлінні юстиції оголосили добір суддівських кадрів через екзаменування. Дякувати Богу, я пройшла цей іспит. Оскільки я була безпартійною (через юний вік не могла бути членом комуністичної партії), тодішня вперше демократично обрана обласна рада без зайвих питань затвердила мене на посаді судді Калуського районного суду. Для багатьох інших суддів у той час саме партійна приналежність стала тією причиною, чому їх не переобрали на посаду.

Перші справи, які довелося слухати як судді, не забуваються… Пам’ятаю, йшлося про поділ колгоспного двору і я дуже хотіла помирити тих людей. На жаль, не вдалося. Вони були не тільки односельцями, але й родичами, та довелося кожному вділяти його частку. Моє рішення тоді залишилося в силі, значить, було правильним. Ще складніше було з вироками, найважче було їх проголошувати і стримуватися, щоб голос не тремтів. Добре, що тоді поруч були засідателі – двоє досвідчених людей, які були моральною підтримкою.

«Присутність лікаря була елементом тиску»

– Чому досі в суспільстві не вдалося подолати стереотип про упередженість чи заангажованість суддів, які, буцімто, обслуговують інтереси тієї чи іншої сторони? Які існують способи впливу на суд і чи доводилося Вам переживати спроби такого впливу?

Для подолання таких стереотипів насамперед потрібно вирішити питання незалежності суддів, це повинна зробити держава через належне матеріальне забезпечення, особливий статус суддів. Звичайно, багато залежить і від самого судді, наскільки він морально готовий до місії служіння правосуддю. Як свідчить приклад із суддею Зваричем, одним вчинком суддя може перекреслити ставлення людей до всієї судової системи.

Щодо впливу чи тиску на суд… Раніше, за радянських часів, побутувало так зване «телефонне право», суддів викликали на бюро обкому партії. Найлегше було працювати на початку 90-х, я тоді й уявити собі не могла, що хтось може подзвонити і щось від мене вимагати. Тепер з’явився суспільний, інформаційний тиск. Зокрема, він виявляється в обговоренні призначення того чи іншого судді, мовляв, його поставили на цю справу невипадково, його рішення наперед визначене. З цим треба боротися самим суддям, демонструючи ті морально-етичні якості, які би дозволили незалежно від усіх обставин, від інформаційного тиску, чинити правосуддя так, як підказує совість і говорить закон.

– До речі, в який спосіб відбувається призначення суддів на розгляд справ, пов’язаних із публічними особами? Вам довелося проводити судове слідство і виносити вирок у справі колишнього голови Закарпатської ОДА Івана Різака. Наскільки складним був цей процес і чому?

Віднедавна у нас діє автоматизована система розподілу справ, але коли я слухала ту справу, все ще існував ручний режим, коли голова суду, зважаючи на складність справ, розписував їх серед суддів. Навіть попри те, що в мене на той час вже був чималий досвід роботи суддею, згадана справа для мене була дуже складною, я разів двадцять пройшла весь кримінально-процесуальний кодекс під час її слухання, приймаючи те чи інше рішення. Я розумію, як психологічно важко зараз молодим суддям слухати справи, пов’язані з публічними особами. Я вважаю, що коли слухаються справи такого рівня, то в автоматизованій системі розподілу мають бути враховані і складність справи, і категорія, і стаж роботи судді. Можливо, суддів, які працюють менше трьох років, не варто допускати до розгляду таких резонансних справ. Колись їх називали молодими суддями, для них проводили спеціальні навчання, на яких вчили, зокрема, вести судове засідання. Судовий процес має єдиного головуючого – суддю. Якщо суддя втратить зі своїх рук головування, то процес піде в розріз із нормами і духом процесуального закону. Пригадую, як мені важко було слухати справу, в якій підсуднім був, як тепер прийнято говорити, губернатор – людина, яка керувала цілою областю. Присутність лікарів біля підсудного тоді теж була елементом тиску на суд. Мені потрібно було виробити якусь тактику поведінки, і зрештою, згодом лікар навіть допомагав: я починала засідання із запитання до нього, чи може сьогодні брати участь підсудний за станом здоров’я.

– Зараз широко обговорюється судовий процес колишньої прем’єрки Юлії Тимошенко, зокрема, правомірність виїзних судових засідань в СІЗО. Наш Апеляційний суд практикує такі виїзні слухання? Які умови створені для дистанційного слухання справ?

За попереднім Кримінально-процесуальним кодексом, можна було проводити виїзні засідання в різних установах, скажімо, будинках культури, коли слухалися резонансні справи з великою кількістю свідків. З прийняттям чинного КПК такі виїзди не передбачені, але й прямої заборони щодо них нема. В нашій області є процеси, частина яких, скажімо, допит свідка, до якого застосовані заходи безпеки, відбувається дистанційно – для цього є спеціально облаштований зал з відокремленою кімнатою. Ми надаємо таку можливість і місцевим судам, при потребі вони приїжджають сюди, допитують свідка і продовжують слухати справу у своєму районі.

Цього року ми встановили відеоконференцзв’язок із слідчим ізолятором і застосовуємо дистанційний порядок допиту особи, коли її участь є необов’язковою. У проекті нового КПК передбачено можливість дистанційного допиту свідка і з місць позбавлення волі, і навіть з території іншої держави. У нас вперше в Україні застосовується така система при апеляційному перегляді постанов про обрання запобіжного заходу, продовження строків тримання під вартою.

«Кожен повинен мати доступ до суду»

– Доводиться чути багато нарікань на труднощі в отриманні копій рішень місцевих судів, без яких сторони не можуть звернутися до Апеляційного суду. Які причини таких затримок?

Отримання копії судового рішення є законним правом кожної особи, яка є учасником судового процесу. Проблеми з їх отриманням виникають в тих судах, де існує вкрай велике навантаження на суддів і працівників апарату суду. Коли я починала свою роботу, на рік розглядалося 150 справ. Зараз суддя Івано-Франківського міського суду (тут працює тільки 9 суддів замість передбачених штатних розписом 19) на день розглядає 45-50 справ, весь його робочий час розписаний по хвилинах. При такому навантаженні важко вникнути в правову природу, правовідносини, з’ясувати фактичні обставини справи, знайти час для обґрунтування рішення. Маємо надію, що з нового року в міський суд прийде нове поповнення, п’ятеро осіб вже є рекомендовані вищою кваліфікаційною комісією на ці посади. Роботу канцелярії також потрібно підсилити новими кадрами, будемо про це інформувати Державну судову адміністрацію. Коли людина не може отримати копію для оскарження, про це потрібно вказати в апеляційній скарзі або написати клопотання про поновлення строку. В таких випадках ми майже на сто відсотків поновлюємо апеляційні строки, бо кожен повинен мати доступ до суду і не втратити права на гарантоване Конституцією апеляційне оскарження.

– Останнім часом також стало важко працювати з електронним реєстром судових рішень, який майже не поповнюється…

Цей реєстр був дуже хорошою ідеєю, бо давав можливість знати практику певних категорій справ по цілій країні і забезпечував доступ громадян до судових рішень. Але коли в країні за один день виноситься 17 тисяч рішень, жодна база даних не може витримати такий обсяг інформації. Наскільки мені відомо, проблеми з реєстром мають суто технічний характер. Наразі проводиться робота, щоб такі реєстри були в межах кожної області, а з них формувався би загальноукраїнський. При цьому до реєстру не мали би вноситися проміжні рішення, а серед однакових категорійних рішень, які відрізняються тільки прізвищем особи в резолютивній частині, мала би відбиратися якась одна справа із приміткою про їх загальну кількість.

– Заступаючи на посаду голови Апеляційного суду, Ви означили одним з головних завдань пришвидшення розгляду справ стосовно соціальних виплат. Чи вдалося зробити щось в цьому напрямку?

Це завдання ми виконали завдяки тому, що, коли було прийнято закон, яким ці справи знову перейшли в адміністративну юрисдикцію, залишки ми завершили розглядати і хоча б в цьому плані допомогли людям, яким не довелося чекати апеляційного вирішення у Львові. Цього року ми розглянули 2055 справ, того року їх було майже 3 тисячі. Усі торішні справи ми завершили, тепер розглядаємо тільки ті, які приходять з Львівського апеляційного суду, в межах строків, передбачених законодавством. Наше навантаження це дозволяє.

Розмовляв Богдан СКАВРОН