Відомий літератор, колумніст і блогер з Чернівців Олександр Бойченко презентував минулого тижня в Івано-Франківську свою «Аби книжку». Між обкладинками – 270 сторінок безжального аналізу української реальності, щедро присмаченого фірмовим Бойченковим гумором.

Про те, що відбувається сьогодні з Україною й українцями, про загрози й надії, про владу й опозицію, інтелектуалів і простих посполитих «ГК» розпитував Олександра Бойченка напередодні презентації.

– Олександре, за фахом Ви – літературний критик, але у ЗМІ дедалі частіше виступаєте як критик життєвого укладу. Чому так? Дійсність зачіпає сильніше за літературу?

Сьогодні вранці я віддав видавцю нову книжку «Мої серед чужих», на початку квітня вона вже повинна потрапити до книгарень. Це про моїх улюблених зарубіжних письменників. Тобто я не припиняв читати художню літературу і писати про неї, просто робив це паралельно з публіцистикою. І коли назбиралося багато текстів, вирішив розвести їх по різних збірках. До «Аби книжки» потрапило те, що «про життя і політику», а до ще новішої – «про літературу».

– В кожному разі у своїх колонках чи блогах, присвячених політиці, Ви все ж залишаєтеся літератором і оцінюєте реальність, наче книгу. Якщо життя – це книжка, то на яку літературу схоже нинішнє українське життя?

Те, як я сприймаю нашу дійсність, і те, як її описую, – це трохи різні речі. Українське життя розгортається в жанрі глибокого постсовкового маразму. Як на нього реагувати? Як виразити думку про величезну прірву між тим, якою мала би бути Україна, і тим, якою вона є? Комусь краще вдається ліричний тон, комусь – трагічний. Я, здається, краще володію комічними засобами. У кожному разі прагну уникати пафосу і жестів трагічного актора. Це питання навіть не світогляду, а темпераменту.

– Сміх нас врятує?

Сміх рятує мою психіку – за класичною формулою: щоб не плакать. Власне, я і намагаюся показувати речі так, щоб відчувалося, що за сміхом є щось більше й серйозніше. Але чи врятує цілу країну… Скажу прямо: я вважаю, що Україна в її нинішніх кордонах не має шансів стати нормальною європейською країною. Я розумію «соборників», яким шкода, наприклад, Донбасу, але треба колись зробити усвідомлений вибір: або – або. Або Донбас (із Кримом) – або Європа. Я не знаю, що саме ми повинні вибрати «з погляду вічності», але переконаний, що вибрати разом і те, і те неможливо.

– Якби уявити такий умовний рейтинг від Бойченка важливих і при цьому смішних явищ, що з нинішнього українського життя потрапило б на перші місця?

Сміятися можна і варто з усього. В «Аби книжці» цілий розділ присвячений так званому президенту Януковичу. Це трагічна для України ситуація, але якщо уявити собі на мить, що ми не українці і дивимося на це збоку, то можна луснути від сміху. Людина, яку в тій-таки Європі хіба що в рамках програми з соціальної адаптації прийняли би сторожем на ферму, у нас очолює державу. Не комедія?

– В одній з колонок Ви позбиткувалися з піарників Януковича, які не можуть собі дати раду з таким «матеріалом». А якщо уявити, що Ви опинилися на їхньому місці, що б робили?

Я б не опинився, бо така робота мене у принципі не цікавить, а служити нинішньому режиму – це взагалі незмивна пляма на біографії. Але суто теоретично ці піарники мали б за всяку ціну змусити Януковича мовчати і не показуватися на людях. Це єдиний для нього спосіб не бути посміховиськом. І Ганні Герман можна порадити те саме: не відкривати рота. Бо вона у своїх спробах рятувати Януковича і пояснювати нам, що він мав на увазі, часто виглядає ще убогішою за нього.

– Невже ми приречені бути глядачами в цьому театрі? Реально, на Вашу думку, змінити репертуар? Бунт буде?

Цей театр називається театром абсурду. І вже тому в ньому важко щось передбачити. Це в класичних драмах є пов’язана з логікою дійових осіб логіка сюжету, яку можна зрозуміти. Якби наша країна була таким класичним театром, то я би сказав, що пора зливати воду, бо ніяких логічних передумов для «хепі-енду» немає. Але оскільки Україна і логіка – поняття несумісні, то, може, саме це і дає надію на зміни. Ми не вміємо використовувати простих, нормальних шансів, зате іноді здійснюємо щось неможливе. Зрештою, у 2004 році теж мало хто вірив у Майдан, та й економічних причин для нього начебто не було. Принаймні, ми знали набагато гірші роки, в які нічого не відбувалося, а в 2004-му раптом стався вибух. З іншого боку, користі від нього у результаті виявилося небагато. А ще з іншого, Янукович – не Кучма. Він оточує себе силовиками, вихованими в Росії, яким у разі чого не дуже шкода буде стріляти в чужий для них народ.

– А про перспективу змінити ситуацію шляхом виборів взагалі не йдеться?

Нині рейтинг Януковича і Партії регіонів набагато нижчий, ніж потрібен для перемоги. Але вони знають, що мусять вигравати парламентські і згодом президентські вибори, бо самі запустили модель, коли третього не дано: або Межигір’я, або нари. А нари за багатьма з них ридма ридають. Тому на які кроки вони готові піти і на які кроки будемо спроможні ми – питання відкрите.

– Ми все про владу, але ж у неї є політичні опоненти. Є так звана ліберально-демократична опозиція, є радикальна націоналістична, що декларує готовність до найжорсткіших дій проти режиму, а заодно й «толерастів». Між цими крайнощами Ви якої позиції тримаєтеся?

Якщо складеться ситуація, коли реальними претендентами на перемогу залишаться Янукович і Тягнибок, то єдиний нормальний вибір – еміграція. Тільки ж це гарно звучить. А на практиці… Виїжджати десь під старість, починати все з нуля, знаючи, що й на пенсію пристойну не встигнеш заробити, – сумна перспектива. Значить, треба не допустити до такого варіанту. Що ми маємо сьогодні? Режим Януковича, крайніх правих і «ліберастів-толерастів». Між цими трьома групами я вибираю «ліберастів-толерастів». Я можу з чимось не погоджуватися у Мирослава Мариновича, я багато з чим не погоджуюсь у Ярослава Грицака (бо переважно погоджуюсь з Миколою Рябчуком), але з такими людьми можна дискутувати і знаходити спільні вирішення. А про що дискутувати зі свободівцем Михальчишиним, який зібрався в похід без «грицаків, андруховичів, мариновичів»? Куди він приведе тих, хто піде за ним? До дерева, з якого вчора зліз? Словом, і Янукович, і «Свобода» та подібні до неї – це ізоляція і перекреслення такої України, в якій я хотів би жити. А жити би я хотів у спокійній, середнього розміру центральноєвропейській країні без холуйства перед Росією і без тріскотні бляшаних барабанів.

– В чому тоді надія? І на кого? Чи достатньо в Україні людей, які готові поборотися за життя в нормальній країні? Яка взагалі сучасна українська людина?

Може, мав рацію Ірванець, коли писав, що «в нас люди хороші й гівнистий народ»? Тобто кожен окремо виявляється досить притомним, про що свідчить наше вміння добре працювати за кордоном, але при цьому ми ніяк не дамо собі ради в колективному житті, ніяк не можемо стати спільнотою. Ми традиційно не довіряємо своїй державі. Це нас, з одного боку, рятує від такої держави, а з іншого – не дає змоги збудувати інакшу, кращу.

– Що в такій країні залишається робити інтелектуалу?

Бодай припинити ходити на рандеву з владою за грамотами і преміями, засідати в якихось гуманітарних радах. Про мерзотників не кажу, але й відносно порядні з-поміж інтелектуалів-колаборантів сподіваються, що їм вдасться у такий спосіб «ошляхетнити» владу. Насправді ж вони просто легітимізують режим. Взагалі, інтелектуал не має права бути прислужником навіть хорошої влади, у нього інша функція: він має мислити критично. А оспівувати і без нього завжди знайдуться охочі.

– Сьогодні є ознаки, що й та свобода слова і поглядів, до якої ми звикли після 2004-го, може зникнути. Комісія з питань захисту моралі активізувалася. Міліція у Винничука пояснення взяла за вірш. Як Вам ситуація з Винничуком?

Якщо Ви питаєте про якість вірша, то до великої поезії він не належить. Як і, наприклад, стадіонна «кричалка». Але у такого роду текстів зовсім інше призначення, вони не для того пишуться, щоб читати їх на самоті довгими зимовими вечорами. До речі, Гімн України теж вишуканістю образів не вражає: «згинуть наші вороженьки»… У цій ситуації значно важливіше інше. Коли влада починає брати під контроль мистецьку галузь, це і є тоталітарний режим. І совєти, і нацисти дуже любили поборотися з порнографією та іншим «хворобливим», «дегенеративним» мистецтвом. Режим Януковича ще не тоталітарний, але видно, що вже би хотів. І крайні праві також би хотіли «навести лад» у цьому питанні – досить почитати, якими епітетами вони посипають усіляких, широко кажучи, «постмодерністів». Інколи трапляються просто дослівні збіги з оцінками, які у «Майн кампф» давав Гітлер літературі й мистецтву періоду віденської сецесії. Не думаю, що повторення сталінських чи гітлерівських підходів до культури – це саме те, що врятує Україну. Як казав Єжи Лєц, «люди, які не мають жодного стосунку до мистецтва, не повинні мати до нього жодного стосунку».

Розмовляв Сергій БОРИС