Під час всеукраїнського перепису населення, запланованого на цей рік, українцям пропонуватимуть вибрати рідну мову з-поміж української, гуцульської, русинської та навіть карпатороської мови.

Цього року загальноукраїнською подією, значно масовішою за парламентські вибори та футбольний чемпіонат Європи, мав би стати всеукраїнський перепис населення. Хоча дотепер невідомо, чи знайдуться в бюджеті кошти на те, щоб вдруге за часів незалежності облікувати населення України, підготовка до перепису триває. Наприкінці минулого року було створено міжвідомчу комісію, яка повинна активно сприяти його проведенню. Донедавна комісію очолював колишній перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв, наразі комісія тимчасово безголова.

Поза тим фахівці Державної служби статистики уже розробили проект програми перепису населення і готують програмно-технологічний комплекс для опрацювання його результатів. Деякі кваліфікаційні документи, зокрема ті, за якими під час перепису визначатимуть етнічний та мовний склад України, нещодавно було винесено на розгляд громадськості.

Як стало відомо “Галицькому кореспонденту”, цими днями на адресу громадських організацій Івано-Франківщини надійшли проекти переписних документів із Держстату для ознайомлення з переліком етнічних груп та мов населення України. Найперше, що впало у вічі, – надзвичайно великий вибір самоназв для українців, які пропонуються у переписних листах. Тут і традиційні бойки та гуцули, і територіальні галичани та слобожанці, і рідкісні литвини та пінчуки (з українською самосвідомістю обидва), є також русини (руські), карпатороси і ще багато всяких інших етнонімів. Зрештою, всі вони об’єднані назвою етнічної групи (національності) – українці.

Значно дивніше виглядає запропонований перелік мов, за яким після перепису буде характеризуватися мовний склад населення України. Як передбачається, українці зможуть вибрати свою рідну мову серед української, бойківської, лемківської, гуцульської та русинської мов. Примітка зазначає, що в переписних листах можуть зустрітися навіть такі назви мов, як рутенська, карпатська (?) і карпато-русинська.

За даними перепису 2001 року, понад 85 відсотків українців визнали своєю рідною мовою українську, трохи менше 15 відсотків – російську. Прикметно, що ніхто з українців не обрав рідною будь-яку іншу мову. Очевидно, тепер ситуація може змінитися. Якась частина українців обов’язково зголоситься, що говорить по-русинськи чи по-гуцульськи. До чого може призвести маніпуляція з мовним питанням? Кому вигідно розчинити українську мову у середовищі діалектів? Щоб з’ясувати ці питання, “Галицький кореспондент” звернувся до експертів.

Сергій Адамович, депутат обласної ради, доктор історичних наук:

“Як відомо, назва “Україна” вперше згадується в Київському літописі ще під 1187 роком, але називати себе українцями ми почали не так давно – лише від початку дев’ятнадцятого століття такий етнонім набув поширення на території центральної та лівобережної України, яка перебувала у складі Російської імперії. У той же час на території Росії у зв’язку з відомим Валуєвським циркуляром та Емським указом розвиток української мови був сильно ускладнений, тому українська інтелігенція з тих теренів змушена була друкуватися на Галичині, іноді навіть емігрувати до Австро-Угорщини. Значною мірою під впливом “східняків” формувалося галицьке українство. І Франко, і Павлик, скажімо, перебували під сильним впливом Драгоманова.

На Галичині аж до часів Першої світової війни на Галичині паралельно побутували дві самоназви – українці та русини. У цей же період етнонім “українці” вперше було визнано офіційно владою Австро-Угорщини. А вже до середини ХХ століття, за радянської влади, термін русини застосовувався виключно в етно-культурному значенні, так само як гуцули чи бойки, переважно на території Закарпаття.

На початку дев’яностих років рух русинів відродився вже на суспільно-політичному рівні. Я досліджував у своїй кандидатській дисертації тему соборності та регіонального розвитку України, тому маю достатньо матеріалів для того, щоб говорити про зацікавленість тодішніх комуністів у створенні сильної русинської організації. У 1990 році, уже після “революції на граніті”, на політбюро ЦК КПУ перший секретар Закарпатського обкому М. Волощук хвалився, що комуністам вдалося “створити спеціальне товариство на противагу іншим організаціям”. За моїми дослідженнями, комуністи впроваджували русинство на Закарпатті в обхід київської партійної верхівки, працюючи напряму з Москвою.

Відтоді на Закарпатті перманентно виникають ідеї щодо визнання русинів окремою нацією, яка послуговується власною русинською мовою. Є припущення про фінансування русинських організацій з інших країн, особливо – з Росії. Не випадково вони активізувалися з початком президентства Віктора Ющенка, коли загострилися російсько-українські стосунки.

Ситуація із запропонованим переліком мов в Україні може стати ще одним стимулом для активізації русинського руху, якщо це буде на користь Москві чи тим українським політикам, яких вона підтримує. Однозначно можу сказати, що на користь держави така “багатомовність” не піде. Статистичні дані перепису можуть стати підставою для того, щоб показати, що в нас багато державотворчих націй. Тоді серед бойків, лемків, гуцулів та русинів почнеться змагання за те, кого держава має більше підтримувати як новонароджену націю, а в окремих політиків з’явиться нагода позагравати з електоратом. З іншого боку, це дозволить штучно зменшити кількість людей, які ідентифікують себе українцями, носіями української мови.

До речі, під час останнього перепису населення в Російській Федерації у 2010 році русинів записували в анкетах як окрему національність, хоча під час перепису 2002 року вони вважалися лише однією із самоназв українців. Чи не повториться така ж маніпуляція згодом і в Україні?”

Василь Ґрещук, директор Інституту мовознавства Прикарпатського національного університету, доктор філологічних наук:

“Кожна нація виробляє свою літературну мову, яка є нормативною і кодифікованою у відповідних граматиках, словниках. Відхилення від цієї норми, пов’язані з використанням діалектних особливостей в офіційному мовленні, в принципі, не є позитивним явищем. Однак, будь-яка нормальна людина, виходячи з філософії малої батьківщини, зберігає це в собі, як щось таке, що підкреслює її корені.

На початках українська літературна мова формувалася двома річищами – Наддніпрянським і Наддністрянським, і ця тенденція викликала велику лінгвістичну дискусію між “східняками” Грінченком, Нечуй-Левицьким і галичанами Франком, Кукурудзом та іншими. Фактично подолати мовні особливості двох українських літературних мов не вдавалося буквально до середини двадцятого століття, аж до входження Галичини до складу тодішньої УРСР.

Південно-західне наріччя української мови має найбільшу діалектну строкатість. Тут виділяється східно-карпатський, або гуцульський, говір, північно-підкарпатський, або бойківський, говір, середньо-карпатський, або закарпатський, говір і нарешті західно-карпатський, або лемківський, говір. Є ще надсянський, наддністрянський, подільський, волинський, буковинський, покутський говори.

Але для того, щоб діалект виріс у мову, повинен бути етнос, який не тільки спілкується цим місцевим різновидом мови, але й створив нею свою художню літературу. Окрім того, загальнонаціональна мова, на відміну від діалектів, обслуговує усі сфери суспільно-політичної діяльності, а діалекти не мають сили піднятися до літературної мови, поки не мають розбудованих структурно-функціональних стилів. Говорити про те, що гуцульський чи слобожанський діалект може бути мовою – просто смішно.

Ці всі маніпуляції з підігрівом етнокультурних груп на те, що вони можуть претендувати на свою мову, можуть призвести до того, що у нас з’явиться стільки мов, скільки є діалектів. Насправді, щоб можна було констатувати народження нової мови, повинна бути критично нагромаджена кількість відмінностей у фонетиці, граматиці, лексиці. Наразі всіх тих відмінностей, які існують у говірках, значно менше, ніж того, що споріднює їх з українською літературною мовою. У Німеччині ніхто не ставить питання про запровадження баварської, саксонської чи вестфальської мови. Хоча ці діалекти значно більше віддалені від німецької літературної мови, ніж українські діалекти від української.

Зрозуміло, що все це робиться для того, щоб дезінтеґрувати українство. Усі прекрасно розуміють, що мова – це серцевина нації. Не треба завойовувати націю, досить забрати у неї мову. Тоді народ стає винародовленим, він втрачає приналежність до свого етносу. Недарма німецький лінгвіст Гумбольдт писав, що мова народу є його духом”.

Богдан СКАВРОН

P.S.

У супровідному листі до надісланих Держстатом матеріалів йшлося про те, що зауваження та пропозиції від громадських організацій приймаються до 5 березня 2012 року. Редакція “Галицького кореспондента” просить розцінювати цю публікацію як висловлення думки окремих фахівців.