Повернувшись із заробітків додому, жінка виявила, що втратила все: сім’ю, житло, роботу…

Останнім часом заробітчани активно повертаються в Україну. Когось банально замучила ностальгія, хтось позбувся роботи за кордоном через світову фінансову кризу. Донедавна вважалося, що після тривалого перебування поза батьківщиною трудові мігранти найбільше потребують психологічної допомоги, щоб адаптуватися до призабутих українських реалій. Однак, виявляється, що в багатьох випадках заробітчанам більше потрібні не психологи з кризових центрів, а кваліфіковані юристи для захисту порушених прав.

Тривалий час перебуваючи за кордоном, часто в нелегальному становищі, заробітчани ризикують втратити все, що залишили вдома: майно, житло, сім’ю. Тривала відсутність поза домом, неможливість офіційно підтвердити своє перебування саме на заробітках створює передумови для того, що заробітчан в цілком законний спосіб можуть оголосити пропалими безвісти чи навіть померлими. Як не дивно, але проблеми у нелегальних трудових мігрантів найчастіше виникають не через підступи спритних аферистів, але через родинні непорозуміння, суперечки та образи.

Очі не бачать…

“Якщо подружжя розділене і хтось залишається в Україні, а хтось перебуває за кордоном, то сім’я, зрозуміло, міцнішою не стає, – розповідав репортерові “ГК” адвокат Василь Івашків. –  За таких умов хтось із подружжя чи із близьких родичів, хто хитріший і нахабніший, зловживаючи своїм правом, різними способами може позбавити особу, яка перебуває на заробітках, її частки у власності або порушити її майнові права”.
Як свідчить юридична практика, найпростіше втратити право на проживання у неприватизованій квартирі: житлове законодавство передбачає таку можливість у випадку відсутності особи за місцем прописки впродовж шести місяців без поважних причин. Оскільки вісімдесят відсотків наших заробітчан перебувають на заробітках нелегально, потім їм буває важко доказати, що насправді поважною причиною відсутності за місцем проживання була саме робота за кордоном.
Власне, у таку скрутну ситуацію потрапила восени минулого року мешканка міста Долини Людмила Ф. За час її трирічного перебування на заробітках в Австрії чоловік Людмили виписав її з помешкання, приватизував квартиру і розлучився з нею. 
“Я приїхала додому, але не змогла відкрити двері, замки були поміняні, – розповідала репортерові “ГК” заробітчанка. – Згодом виявилося, що я більше не прописана в цій квартирі. Більше того, мій чоловік Ігор зі мною розлучився. Все це відбулося ще два роки тому. В лютому 2007 року заочним рішенням Долинського районного суду мене позбавлено права на проживання, а в травні того ж року також за моєї відсутності суд задовольнив позов мого чоловіка про розлучення”.

Проста галицька сім’я

Людмила не приховує, що подружнє життя у них з Ігорем не склалося. Вони одружилися двадцять років тому, коли обоє були студентами: він навчався в Тернопільському політехнічному інституті, вона — в Чортківському педучилищі. Класична сім’я галицьких інтелігентів: він — інженер, вона — вчителька. Оселилися в Долині, спершу мешкали в Ігоревих батьків, потім спромоглися обміняти подаровану їм однокімнатну квартиру на неприватизоване двокімнатне помешкання. Щоправда, заради поліпшення житлових умов довелося податися на закордонні заробітки. У 1995 році обоє поїхали до Чехії, залишивши 5-річного сина під опікою бабусі. 
“Спочатку було важко, доводилося працювати на різних роботах: у пекарні, в ковбасному цеху, прибиральницею, доглядати стареньких, – розповідала Людмила. –  Ігореві вдалося зачепитися за постійну роботу, а я отримала депортацію і на якийсь час повернулася додому”.
Майже десять років Людмила провела в роз’їздах, то навідуючи чоловіка в Чехії, то знову повертаючись до сина в Долину. Інколи жінці вдавалося знайти якусь роботу і затриматися за кордоном на довше. Але, за її словами, останнім часом з роботою в Чехії стало важче, і коли їй запропонували нелегальне працевлаштування в Австрії, Людмила без вагань погодилася.
“Йому не сподобалося, що я поїхала до Австрії, – нарікала на колишнього чоловіка жінка. – Йому загалом багато що не подобалося. Мабуть, він хотів, щоб я сиділа і чекала, коли він передасть мені якусь копійку. В Долині я не могла знайти роботи, щоб забезпечити себе і дитину, з грішми завжди були проблеми, бо чоловік ще любив в автомати пограти в Чехії, в нього ніколи не було грошей, все був бідний, передавав дрібниці”.
Останніх три роки сім’я була розділена кордонами трьох держав: Людмила жила  в Австрії, Ігор продовжував працювати в Чехії, їхній син закінчував школу в Україні. Навесні 2006 року між подружжям відбулася телефонна розмова, в якій йшлося про можливе розлучення. “Чоловік попередив мене, що має намір розлучитися, я не заперечувала, – розповідала Людмила. – Але я не здогадувалася, що він збирається мене виселити… Я не могла подумати, що заочним рішенням можуть позбавити людину житла”.

Відсутність присутності

За словами заробітчанки, про те, що вона нелегально працює в Австрії, знали її родичі та знайомі, зрештою, син регулярно отримував від неї передачі. Однак під час розгляду позову Ігоря щодо втрати нею права користування житловим приміщенням на суді вислухали лише покази двох свідків та оглянули акти житлово-експлуатаційної контори.
“На мій погляд, у цій ситуації чоловік недобросовісно скористався своїм правом, подавши  до суду і повідомивши, що йому невідоме місце знаходження дружини, – пояснював адвокат Василь Івашків. – Для виклику відповідачки суд використав шлях, який процесуально визначений: через оголошення в газеті. За відсутності відповідачки було прийняте заочне рішення на користь позивача. У мене нема підстав вважати, що суд зробив щось упереджено, надав комусь незаконні переваги. Просто особи, яких привів у суд позивач, підтвердили, що його дружина не проживає в квартирі, і суд, витримавши формальну процедуру, прийняв таке рішення”.
Виселивши дружину, Ігор через три місяці знову ж таки через суд розлучився, приватизував квартиру на себе і сина, якого суд залишив на вихованні батькові. Згодом він забрав 18-річного сина до Чехії, а до помешкання впустив квартирантів.
“Мені зараз дуже важко, адже я не маю прописки, тому не можу ніде тут влаштуватися на роботу, – бідкалася Людмила. – У мене немає нічого, немає де жити. Коли я їхала до Австрії, я збиралася тільки заробити трохи грошей, але в жодному випадку не мала на меті залишатися там на постійно, я завжди знала, що повернуся і буду жити в Україні. Але тепер я не можу сісти тут на шию батькам-пенсіонерам…”.
Коли трохи вляглися пристрасті та минув шок, Людмила звернулася за допомогою до юристів і подала позов до суду, щоб поновити втрачені права. Наразі Долинський районний суд виніс тільки ухвалу, якою скасував своє ж заочне рішення про позбавлення права користуватися житлом. Однак цього замало. Щоб отримати свою частку у праві власності на квартиру, Людмилі ще потрібно домогтися скасування приватизації житла.
На вівторок, 10 лютого, було призначено судове засідання Долинського районного суду, на якому розпочнеться слухання цієї справи. Судовий процес обіцяє бути складним і затяжним, а результат його передбачити важко. 

Богдан СКАВРОН