Шість років тому у світі шоу-бізу прогримів скандал. Мільярдери з групи «Металіка» подали позов до суду на сайт «Napster», який зробив доступ до безкоштовного закачування музики грандів хеві металу. Бабло перемогло добро, і «Napster» згодом тихо зійшов з ринку. Але фанати затаїли помсту, і вже наприкінці минулого року в Інтернеті було вивішено на безкоштовне закачування альбом «Металіки» «Death magnetik». Сталося це за 10 днів до офіційного релізу. На цей раз «Металіка» вже попустилась. До музикантів дійшло, що боротись з Інтернет-піратством немає сенсу, крім того, з цього можна скористати піар-кампанію і набути нових фанів. У нашій же країні все, як завжди.

Недавно МВС оголосило кампанію проти піратства в Інтернеті. Це в той час, коли світ зрозумів, що це явище перемогти вже нереально – поїзд пішов, як то кажуть. Великі мейджор-лейбли зазнають страшенних збитків і подумують про перепрофілювання або подрібнення. Шанс залишається тільки для маленьких незалежних лейблів, які торгують музикою не для мас. Любителі артефактів у вигляді добре виданого альбому малими тиражами будуть завжди. Основна маса людей буде задовольнятись музикою, закачаною зі світової мережі. Але це не схема для країни, де видавці піратять самих себе, таким чином маючи тіньові надприбутки. Бо хто ж купить диск співачки, яка маніпулює гуцульськими архетипами, насправді граючи найдешевшу попсу, тиражем більше ста тисяч? Думаю, що ніхто. От і з’являються звернення «популярних» артистів до уряду про захист від піратства. Всі ці звернення і прес-конференції – не більше, ніж піар. Гірка правда полягає в тому, що диски цих артистів розкуповуються з такою самою частотою, як і артистів незалежних. Для цього варто зайти на будь-який сайт МР3 музики і подивитись статистику закачування. Таким чином, піратське розповсюдження стало ще одним кроком до аудиторії. Не остання група у світі музики «Radiohead», зрозумівши це, свідомо вивісила реліз нового альбому в Сітку. Фанати оцінили цей жест власної творчої свободи. Так що не всі пірати – сомалійські. Чи все-таки піратство – це погано?

Сергій «Літл» Литвинюк, звукорежисер, група «Вій»:
У сучасному світі аудіо- та відеопіратство таке ж неминуче, як і смерть.  Із цим боротися не можна, можна тільки якось полегшувати ситуацію. Ще якось можна боротися з виробниками контрафактних  дисків. Але залишимо це на совісті відповідальних органів.
Глобально піратство процвітає в Інтернеті. І, в принципі, страшний не сам факт незаконного поширення музики й відео в Мережі. Частково це навіть популяризує виконавця. Мене шокує той цинізм, яким пірати мотивують свої дії. Ми так любимо виконавця, тому викладаємо його диск… А виконавець нехай вмирає з голоду, здає пляшки на запис наступного альбому? Також ці горе-фанати ходять на концерти улюбленого виконавця – знімають і записують аудіо-відео з жахливою якістю. І після концерту, замість того, щоб, як нормальні люди, піти напитися горілки із друзями, біжать швидко до свого комп’ютера й ллють, ллють гігабайти неякісного матеріалу. Звертатися до таких людей даремно. Це вже на рівні психіатрії.

Андрій Бондар, письменник:
Інтелектуальне піратство – явище вельми складне й неоднозначне. Однак, хоч як би ми негативно (в теорії) до нього ставилися, у практиці нашого життя уникнути його зовсім неможливо. Не будучи хоч трохи піратом, не можна вважати себе сучасною і культурною людиною. Ясна річ, з одного боку, ми не платимо за задоволення свої кровні митцям – і це кепсько. З другого ж боку, сама система захисту та поширення інтелектуальної власності застаріла років на 30 і вимагає ревізії. Тому мені особисто здається (або ж я тішу себе думкою), що я недоплачую радше не артистам, а купі посередників (а іноді й бариг), які жирують на артистах. Ми живемо у світі, де не можна собі дозволити бути осторонь найостанніших продуктів культури. І саме несанкціонований перегляд фільму чи прослуховування нового музичного альбому, скачаних в Інтернеті, парадоксальним способом наближає нас, громадян світової периферії, до глобальних культурних процесів. Солідні дяді на нас кивають пальчиком, а світове співтовариство засуджує безпрецедентний розмах піратства через Інтернет. Однак, якщо подумати, купуючи гарно оформлений DVD або CD, ми купуємо продукт, фетиш, який потім дряпається, псується і вкривається пилом. Нам (та й нікому, зрештою) ніколи не вистачить коштів на всі фільми і всю музику цього світу. Їх же хочеться подивитись/послухати ще за життя. І бажано в достатній кількості. Тому інтелектуальне піратство не можна однозначно сприймати негативно. А відтак деякі рекордингові компанії й окремі виконавці, як-от «Radiohead» або Трент Резнор із «Nine Inch Nails», розуміючи всю складність ситуації, відверто експериментують і заграють з піратством. І слушно вважають, що якщо піратство не побороти (а його, виходячи з розвитку Інтернету, побороти у принципі неможливо), його слід очолити. Зрештою, правда ще також і в тому, що пірати – люди допитливі і по-справжньому чесні. Пірат завжди прийде на концерт улюбленої групи. Диски він не копіює і не продає. А декотрі пірати, прослухавши, їх просто стирають за допомоги функції delete.

Ростислав Шпук, бізнесмен, директор “КОЛО прайм”:
Будь-яка відповідь на це питання буде для когось нестерпною. Воно має дві ворожі складові: одна стосується споживачів, друга – продуцентів. З одного боку, всі аудіовізуальні і літературні набутки світової культури з великим прискоренням переходять в мережевий, дуже доступний, простір – велетенську бібліотеку «ІНТЕРНЕТ», який все менше залишає сенсу боротися з піратством. І обмежувати цю легкодоступність – безглуздо, бо в кінцевому результаті вона по-культпросвітницьки підвищує ступінь освіченості, яка визначає ВСЕ. Як приблизно казав Й.Бродський, ніщо так не мостить дорогу тираніям, як культурна самокастрація. З іншого боку, необхідно підтримувати вітчизняних авторів, вберегти їх від вимивання за кордон або в нетворчу діяльність (краще платити за культуру, ніж розплачуватись за безкультур’я), а також треба б дотримуватись зобов’язань перед СОТ. Але в період первинного накопичення культури, який ми все ще переживаємо (що говорить про нашу первинність),  як і у випадку первинного накопичення капіталу, закони не надто дотримуються самим Накопиченням, діє Закон недотримання законів, бо й самі вони в цей період розмиті, суперечливі, пубертатні. Та з часом колись невідомо-як-первинно-накопичений капітал приносить користь, стає джерелом меценатства, промислового приросту і т.д. І дуже рідко хтось згадує його родословну, пам’ять – товар досить ліквідний, тобто легко продається і важко утримується. Держава абстрактно вмотивованих поборів, з економікою витіснення людини не має механізму заохочення до будь-яких виплат, які можна обійти. А купувати якісну музику українці не готові ні фінансово, ні ментально, а на видимій поверхні лежить лише легкодоступна, як підстаркувата повія в смаковій комі, російськомовна попса, що лише розхитує психіку.
Прямі заборони, як погана зброя, мають надто велику віддачу, протилежний ефект. Відомо, що якщо перехожі вперто протоптують в газоні стежку, то краще, ніж встановлювати таблички про заборони і «казлів», забетонувати там доріжку. Так і тут: компроміс – у тому, щоб домогтись, коли технології легального продукування і поширення аудіовізуального продукту зроблять піратство просто невигідним. Для цього держава мала б перестати поводитись, як заробітчанка, надовго відмовитись від свого компоненту заробітку на культурі, вийти з долі в прибутку, вивести свої війська з культури, стати для неї офшором, безподатковою зоною, витримуючи міжнародні норми на вході в країну навіть за рахунок дотацій. 
А поки цього не відбулось, з усіх піратських культурних продуктів спротив викликає тільки піратський алкоголь.
 
Влад ТРЕБУНЯ