Гірку на майданчику перед домом, як мурахи, обліпили діти. На гойдалках – молодесенькі мами із немовлятами на руках. В глибині двору тріпотять на шнурках повзуни і штанці. Просто на нас мчить пара шибеників років п’яти. За ними тупотить річне маля. Не може догнати: сердито реве, але не зупиняється. Дитину підхоплює на руки молода черниця. Малий одразу замовкає і уважно розглядає гостей. За мить довкола збирається голосна юрба малюків. «Наші горобчики дуже цікаві», – сміється монахиня. І дитячі личка теж розпливаються в посмішках.

У Будинку матері і дитини в селі Горохолино, що в Богордчанському районі, знайшли притулок одинадцятеро одиноких мам і п’ятнадцять діток. Наймолодшій мамусі всього 12 років, найстаршій – 38. Жінками важкої долі опікуються три сестри із Містечка милосердя Святого Миколая франківського згромадження Воплоченого Слова УГКЦ. Матір’ю для всіх є настоятелька будинку, сестра Марія від Дитятка Ісуса. Дитятко – звуть сестру підопічні.

Мами великі і маленькі

Ніздрі лоскоче запах смаженини. «Мами готують вечерю», – провадить нас по дому сестра Марія. На плиті в кухні шкварчать дві пательні. Деруни смажать у чотири руки: одна жінка накладає, перевертає, інша вибирає в тарелі. Посуд – величезний, на багато ротів і ротиків. Порядкувати на кухні мамам допомагає старша сестра-монахиня. «Всі мають завдання на день, – розповідає настоятелька. – Так ділимо всю хатню роботу. Господаркою займаємося вранці після сніданку й молитви. Після обіду менші дітки сплять, а зі старшими мами займаються – малюють, читають, вчаться».

Наймолодші діти у Будинку – два двомісячні немовлятка. Найстарший – шестирічний Максимко. Хлопчик розповідає, як готується до першого класу. Домовлено, що він і всі решта діти «з монастиря», як кажуть на них у селі, підуть до школи в Горохолино. Директор і завуч виявили рідкісне розуміння і співчуття, каже настоятелька. Допомогли дванадцятилітній мамі Наталочці наздогнати в навчанні однолітків і знайти спільну мову з майбутніми однокласниками. Цілий рік мамуся вчилася дистанційно. А у вересні сяде за парту восьмого класу. Поки Наталя буде в школі, її річну донечку доглянуть сестри. «Дитинка психологічно й фізично здорова, розвивається відповідно до свого віку», – сестра Марія показує на обох із вікна їдальні. Мама з донею гуляють і граються – наче сестрички.

Дівчинка так до кінця і не зрозуміла, що з нею сталося, зауважує монахиня. Майже до самих пологів не знала, що вагітна. «Казали, що було зґвалтування, але насправді невідомо. Там вітчим… Ми не знаємо, що спіткало дитину, – каже монахиня. – Наталочка дуже добра і чемна дитина. Вона не мала хлопців, не гуляла в компанії. Навчання і поведінка в школі – на відмінно. Але в сім’ї – проблеми. Її мама розумово обмежена. Її позбавили батьківських прав стосовно трьох старших дітей. Але було ще п’ять молодших…»

Після того, як Наталя народила, її маму ще раз позбавили батьківських прав – уже стосовно неї. Та це не вплинуло на почуття дочки. «Наталя дуже любить маму, дуже її жаліє, – пояснює сестра. – Жінка приїздила до нас із усіма дітьми. Вона щира й добра, але слабка – повністю під впливом чоловіка. Той після тюрми, не працює. Помітно, що дітки дуже запущені. Просили вітчима, щоби влітку вони пожили у нас. Він категорично відмовився. Фальшивий чоловік: вдає перед нами доброго батька, а вдома всіх гнобить, б’є… Сподіваємося, що з часом Наталя допоможе своїм чотирьом сестричкам вийти з тієї хати…»

Раптом у коридорі дзвенить голосок. У кімнату влітає хлопчик з оберемком ромашок. «Дитятко, правда, гарний букет?» – картавить малий зухвалець. «Я тебе люблю!» – відгукується настоятелька. Той гордо іде разом із мамою ставити квіти в воду.

У пошуках любові

«Сюди приходять з великої біди, – продовжує сестра Марія. – Ці жінки не знали мами і не вміють бути мамами. Виховувалися в інтернатах, поневірялися на вулиці. Або жили із вітчимами, з різними чоловіками своїх матерів. Маємо чотири розумово обмежені мами. Вони не усвідомлюють, що дитині треба віддавати весь свій час, не знають, як її доглядати, та й попросту не хочуть цього робити». Перший обов’язок сестер – дати жінкам загальне, «людське», виховання. І спонукати мамусь виховувати своїх дітей, піклуватися про них, любити. Для цього треба, відзначає монахиня, щоби самі жінки відчували любов до себе.

Зневірені і розчаровані жінки шукають у монастирі не тільки дах над головою, але й опору для себе і своїх дітей. Хоч їм досить складно будувати стосунки одна з одною, відмовлятися від звичного способу життя. «Героїчно для цих мам бути тут, – вважає настоятелька. – Тут є контроль, розпорядок, обов’язки. Та вони на це йдуть, усе це терплять задля можливості бути разом зі своїми дітьми. Тому що відчувають тут любов і сім’ю».

Мама Валя, тридцятирічна жінка з командним голосом, виросла в інтернаті. «На закінчення дали паспорт, атестат, кульок з трусами і копанця на вулицю», – своєрідно жартує жінка. Десять років вона жила на залізничному вокзалі у Львові. Як жила? Тепер це вже минуле, до якого не повертається. Та це минуле щодня дивиться на неї двома парами лукавих очей. У мами Валі двоє синів – шести і чотирьох років. «Живчики», – кажуть про них сестри. Завдяки монахиням мама Валя ростить обох. А було не так: народила старшого і, щоби не забирати немовля на вокзал, віддала його в сиротинець. Коли ж знайшовся менший, відчула в собі силу матері і не відмовилася від дитини. Соціальні працівники підказали, куди податися. Пізніше з допомогою сестер забрала з інтернату первістка. Тепер брати разом і при матері. «Такі «моторчики», дякувати Богу», – у голосі Валентини бринить ніжність.

Сестри вчать матерів і вважають це своїм другим обов’язком – знаходити Бога і дякувати Йому. «Буває, прийде жінка, розповідає про свою біду. А ти слухаєш і вже взиваєш до Бога, – розказує настоятелька. – Просиш, щоби ця людина відкрила Богові своє серце. Щоби дозволила Божій силі допомогти змінити життя. Бо любов до Бога зупиняє все зле, все погане».

Будинок на потребу

Зараз у Будинку ніхто з жінок не курить і не випиває, хоч бувало по-різному. Всі разом полишили погані звички, дружно допомагаючи одна одній. Так само дружно вчаться Святому Письму. Сестри проводять катехизацію для мамів і дітей. До спільноти приїздить священик на Службу Божу. Щодня – молитва на вервиці і невелике повчання для роздумів упродовж дня. В будиночку є каплиця – місце, де на відміну від гамірного подвір’я та спільних спалень, жінки знаходять можливість побути наодинці з собою. «Свого часу Бог показав нам, що треба відкрити двері для мамів, які потрапили в складні ситуації, які не мають змоги, але хочуть мати дитину, – каже сестра Марія Дитятко. – Наскільки можемо, віддаємося цим дітям. Знаємо: коли вони виростуть і з Божою допомогою стануть на ноги, то заберуть своїх матерів звідси до себе. В цьому полягає сенс нашого служіння».

Перша маленька мама прийшла до жіночого монастиря Воплоченого Слова в Крихівцях усього на тиждень. Вагітна дівчина з угорницького сиротинця. У монастирі вона мала перечекати, поки в інтернаті затихне хвиля осуду й тиску. Та так склалося, що залишилася і народила дитину. «Пам’ятаю, як ми молилися, а за стіною плакало маля, – пригадує сестра Марія. – Тоді це було так дивно. Зараз це так добре».

Потім до сестер по допомогу звернулася ще одна мама, яку родичі вигнали з дому – за позашлюбну дитину. Їй також не відмовили. З 2005-го, відколи сестри прийняли рішення про служіння матерям і дітям, їхній дім допоміг сотням жінок. Спочатку з Франківської, пізніше – з Львівської, Чернівецької та Тернопільської областей. Десятки дітей сестри змогли повернути матерям. Привертали сім’ю до покинутих родиною молодих мам. Та цього виявилося замало. Бо Містечко милосердя – всього один будинок, який є й монастирем. Якось він виявився переповненим.

«Ми бачили велику потребу роз’єднати групи школярів і мам із дітьми, – каже монахиня. – Та для цього був потрібен іще один дім. Якось в монастир прийшов чоловік і спитав, чого ми найбільше потребуємо. Сестра сказала: будинок. Через кілька днів у місті з’явилися біг-борди, що Містечку милосердя потрібен будинок. На це відгукнувся франківський підприємець Володимир Колковський. Він подарував нам дім. І ми переїхали в Горохолино. Зараз маємо змогу займатися мамами і дітьми – є монахині саме для цієї мети. І бачимо добрі результати. Та треба працювати далі. Викінчили тільки перший поверх. Тісно – у спальнях двоповерхові ліжка. Треба зробити весь дім, тоді зможемо прийняти 30 жінок».

Покута і надія

Кожна спальня – для чотирьох мам. Вузенький прохід між ліжками до столу. Дзеркало, шафка-пенал. На столику – книжки, зошити, олівці. Вазони на підвіконнях. Одомашнюють інтер’єр дитячі горщики, стосики памперсів, іграшки. З дверей викочується дівчинка у ходунцях. Зауважує чужих, але не тікає, посміхається. До манюні підбігає з розкритими обіймами не набагато більший хлопчик. «Братик і сестричка», – пояснює настоятелька. «Це мої», – російською мовою каже Людмила. Жінка – з Хабаровська. Має двадцять п’ять років і четверо дітей. Самотня і без даху над головою. Роками тулилася з дітьми в гуртожитках. Побиралася. На Франківщину в Будинок матері і дитини поїхала з благословення священика тамтешньої української церкви. «Для мене діти – це все», – каже мама Люда. Так само тут вважають усі матері.

Історія кожної бере за душу. Кожна, як може, спокутує свої провини. І тридцятишестилітня Оксана, яка покинула восьмимісячну дитину й подалася світами. Поки її не було, дитя померло з голоду. Зараз жінка лікується під наглядом психіатра, а її маленьким опікуються монахині. Так само вісімнадцятилітні мами, що народилися неповносправними через пияцтво своїх батьків. І не змогли би підняти дітей без сестринської допомоги.

«Без Божої опіки ми би не могли провадити цю справу», – наголошує сестра Марія. Спільнота утримує себе сама – з грошей мамів і на пожертви. «Ми дуже цінуємо все, що отримуємо. І молимося за людей, які допомагають, – це наш обов’язок», – підкреслює настоятелька. Жінки все по господарству роблять самі. Хто може – влаштовується на роботу. Хто не може – провадить город. «Пояснюємо: треба працювати, щоби забезпечувати себе і свою дитину, – каже монахиня. – Не так легко знайти роботу людині без освіти. Наші мами це розуміють і дуже добре приймають сільську працю. Не треба їх гнати з прутом на город. І дітки допомагають…»

До кінця літа жінки хочуть завести курей. Пізніше – кіз і свинок. Могли би взятися за це хоч зараз, та тварин нема де примістити. Крім хати, Будинок не має нічого. От і під комору сестри прилаштували споруду колишньої високовольтної будки. Втім, настоятелька бачить проблему в іншому. Немає кому займатися з дітьми. А ті дуже спраглі музики, танців, малювання, всього нового. Наймати викладачів і привозити їх у село не виходить. Залишається молитися, щоби знайшлися вчителі для дітей з Будинку милосердя в Горохолино.

Наталія КУШНІРЕНКО