Олена КОСТЮК: «…Ми потроху перетворюємось з живих людей на пластмасових ляльок китайського виробництва»

  •  

    Олена Костюк – співачка, актриса, художник. Олена брала участь у музичних проектах «РАСА. Дівочий ритуал», «ІРМОС. Давні духовні наспіви України», «БАЙ. Гуцульська містерія», працювала в акторських студіях театру імені Леся Курбаса та інших. Запам’яталася слухачам численних музичних і театральних фестивалів, як, наприклад, «АртПоле», «Золотий лев», «Флюгери Львова» (Україна), «Ukraina Viva», «Piesn Naszych Korzeni», «The World as a Place of Truth», INNOWICA, «Cross Roads» (Польща), «3600 Sources-Sound-Sonority» (Німеччина), «Giving Voice» (Англія/Польща), «Imaginarius», TODOS (Португалія), «Kosova International Theatre festival» (Косово) та інших.

     

    З 2011 Олена керує Мистецьким антропологічним проектом «Дзеркало». За цей проект була відзначена дипломом міністра культури і національної спадщини Польщі. Цього року «Дзеркало» зможуть побачити гості фестивалю «АртПоле», який відбуватиметься в Унежі Городенківського району з 12 до 16 липня. 

    Проект реалізовано у формі диптиху: виставу «Дзеркало» доповнює інсталяція «Сад». Причому «дзеркало» буде розбитим: вистава складається з уламків текстів, пісень і візуальних образів – наче уривків снів чи спогадів. Кожен уламок водночас є і частинкою, і цілим Всесвітом. У виставі використано тексти Тараса Прохаська, українські пісні, відеоживопис. Інсталяція «Сад» – це розташовані на «дзеркальній» платформі у вигляді дерева старі фотографії звичайних українців.

    Детальніше про проект розповідає «ГК» його авторка Олена Костюк.

    – Почнемо з головного – твого проекту на «АртПолі». Що тебе надихнуло на «Дзеркало»?

    Проект “Дзеркало” – це вже досить довга дорога. Він великою мірою стосується питання розуміння власної ідентичності, яке я так чи інакше, але завжди ставлю собі і досліджую впродовж усієї творчості. Сама ж ідея проекту постала від старих фотографій. Ще під час мандрівок Гуцульщиною в рамках проекту «БАЙ. Гуцульська містерія» Остапа Костюка я почала сканувати старі фото, потім купувала їх на ярмарках, потім – у Києві на зборах антиквару, і так назбиралось їх дуже багато.

    Що мене завжди магнітило у цих фотографіях, то це погляд людей. Їх стан. Не знаю, чим це спричинено, але те, як вони дивляться, провокує в мені питання, хто вони і хто, відповідно, я. Я розумію той факт, що це люди моєї землі, я з ними пов’язана. Але це вже є моє минуле, воно насправді вже мені не належить. Що ж тоді провокує мене? Це точно не костюм і не те, що вони – українці. Це щось таке, що пов’язано з моїми основами, з людськими основами. Отже, стосовно цього всього виникла велика потреба «говорити» про це, а іноді навіть «кричати» про це, дивлячись на те, як ми потроху перетворюємося з живих людей на пластмасових ляльок китайського виробництва. Це хвороба світогляду і всесвітня глобалізація – процес всесвітньої інтеграції й уніфікації – відіграє у цьому неабияку роль. З’являється людина без імені. А безіменна людина – це нещасна людина, це ніхто. Якось я думала про те, в яку форму вкласти всі ці роздуми, і раптом у мене розбилось дзеркало. Ну, от і знайшлася ідея.

    В мене вийшов диптих – інсталяція і перформенс.

    Як у перфоменсі, так і в інсталяції я використовувала принцип «розбитого дзеркала» – уламки, уривки пам’яті, знаки. Наприклад, у першій редакції перформенс під назвою «Дзеркало» був побудований на уривках текстів Тараса Прохаська, старих піснях, живій грі акторів та музикантів і відеообразах. Все це будувало нову історію так ніби «по вертикалі» – вертикальний зріз.

    Друга редакція, яка буде на цьогорічному «АртПолі», буде називатись «Живе кіно в трьох притчах». Буде складатись із тих же текстів, але я вводжу музику як персонажа – беру уривки аудіо-візуального проекту «Звукоізоляція» ансамблю сучасної класичної музики «Ensemble Nostri Temporis» з Києва. Це як звук цього часу. Крім цього, важливу роль буде відігравати відео, зроблене Олексієм Хорошком. «Німе кіно» як окремий персонаж, мовчазна історія на тлі музики простору і часу. Назва буде «Живе кіно у трьох притчах».

    В інсталяції «Сад» – нижня частина у формі дерева, але за фактурою – це бите дзеркало, що відбиває небо. Потріскана земля чи потріскане небо. Самі фотографії надруковані на прозорому, що робить вислів не ствердженням, а своєрідним польотом, легкістю, ненав’язливістю. Просто погляд.

    – Бите дзеркало – цей образ має досить негативний сенс. Це тебе не відштовхує?

    Воно має негативне значення, але, як на мене, позитивну властивість.

    Ми носимо в собі образ, який не схожий на жоден інший. Їх нема багато, він – один. Він будується різними речами і відбивається у різних речах. Це те, що пов’язано з нашим духовним світом.

    Дзеркало – це те, що відображає нас, показує наш образ. Бите дзеркало – це розбитий образ.

    Але важливим є те, що кожен уламок несе в собі одночасно і частину, і ціле. Навіть маленький шматок може відбивати небо (наприклад, в інсталяції). Погляд на старій фотографії відбиває в собі всю мою сутність, нагадує мені про неї, і я тоді розумію себе цілісно. Шматок тексту в перформенсі завдовжки в хвилину провокує в мені цілий всесвіт.

    Таким чином зцілюється сам образ. Це важливо.

    – Обличчя людей з фотографій минулого досить відрізняються від теперішніх. Як гадаєш, в чому причина?

    Вони дійсно відрізняються, але для себе я їх не ідеалізую. Мені здається, справжніх людей і зараз є багато. Просто на цих фотографіях точні відбитки, якщо можна так сказати. Людина певним чином ставала до тої фотографії, концентрувалась. Зараз ми маємо можливість робити мільйон фотографій, редагувати їх у фотошопі, як завгодно, тому й стаивмось до того легковажно. У тих людей в кращому разі була можливість мати кілька фото за все життя, відповідно, і ставлення до того, який слід вони залишать по собі, було іншим. Можливо, ці люди були більш цілісні завдяки обставинам, в яких вони жили – спільнота, віра… У нас обставини інші, ми інші… Але я не про це. Важливо пам’ятати важливе. Важливо бути собою і це розуміти й любити. Як каже Прохасько, «найбільшим обов’язком людини є щастя… Щасливі є собою. Для того, щоби бути собою, треба перестати собою бути…»

    – Ти дуже активна в творчому сенсі: участь у різних проектах, в різних жанрах… Ти співачка, актриса, художник – звідки це все?

    Не знаю, чому так і чи це добре. З цим не так просто бути. Раніше намагалась визначитись і зупинитись на чомусь одному, але кожна ідея диктує форму, і нічого не зробиш. Мені важко відмовлятись від ідей, тому доводиться робити різні речі. Не можу сказати, що мені не цікаво. І добре, якщо це цікаво ще комусь.

    – У маніфесті про проект «Дзеркало» ти говориш про глобалізацію й уніфікацію світу і культур у ньому. Як думаєш, це безповоротно?

    Думаю, ні. Одноманітність не властива людству. Вважливо лише не загубити справжні цінності. А це не так просто в наш час.

                                                                        Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!