Як депутати-українці зривали засідання віденського парламенту і галицького сейму

Блокування трибуни, бійки, маніпуляції з картками для голосування, метання яєць у політичних суперників вже стали буденними явищами для українського парламенту. Чого тільки не вигадують депутати, щоб не допустити прийняття небажаних рішень. Виявляється, більшість з цих сумнівних прийомів практикувалися українцями й сотню років тому. До засобів парламентської обструкції вдавалися українські депутати, вдавалися і  у віденському парламенті, і в галицькому сеймі.

У перекладі з латини «обструкція» означає «перешкода». У політиці – це протидія роботі парламенту, мітингів, зібрань. Традиція парламентської обструкції має в Україні значно довшу історію, ніж існування нинішньої Верховної Ради. 

Одним із класичних і порівняно цивілізованих прийомів парламентської обструкції є штучне затягування обговорення питань, довгі промови депутатів (тепер часто неможливі через фіксований регламент). Давно відомі й хуліганські прийоми – «шумовий супровід», образливі викрики, бійки,  демонстративний вихід опозиціонерів із залу засідань. Зрештою, обструкційні методи виникли майже одночасно із зародженням парламентаризму.

В Галичині початки парламентської демократії належать до середини ХІХ століття. Українські депутати, які і в австрійські, і в польські часи були у меншості, і для того, щоб хоч якось впливати на прийняття рішень чи бодай привернути увагу громадськості до українських проблем, були змушені вдаватися до обструктивних дій.

Найвідомішою галицькою обструкцією була промова станиславівського адвоката Лева Бачинського, який напередодні Першої світової війни був обраний до віденського парламенту, а пізніше – до польського сейму. Намагаючись завадити ухваленню австрійським парламентом військового бюджету на 1912 рік, посол Бачинський виголосив  промову, яка тривала 18 годин з 12 по 13 червня! У ній йшлося про зволікання з відкриттям українського університету. Під час виступу Лев Бачинський зірвав голос, але і це не зупинило оратора. 

У світовій політичній науці хрестоматійним прикладом довгої депутатської промови вважається дводенний виступ американського сенатора Більбо  у 1944 році, а про українського парламентаря Лева Бачинського навіть не згадується.

Та найбільш популярною галицькою обструкційною практикою був зрив засідання парламенту викриками і галасом у залі. При чому обструкційного шумового ефекту досягали спеціальними пристроями та музичними інструментами, які опозиційні депутати проносили у зал засідань. Наприклад, з 1909 по 1913 рік у галицькому сеймі українські посли (депутати) постійно вдавались до «голосної обструкції» при розгляді бюджетних питань.

Інколи в обструктивних діях об’єднувалися різні парламентські фракції. Ось як описана сеймова «шумова обструкція» в газеті «Діло» від 24-25 червня 1925 року: «Роздалися крики, вереск, трублення й стукіт… Визволенці і брилівці [польські парламентські фракції] почали бити пульпітами. Українці й білоруси почали грати на різнорідних музичних інструментах. Повторювалося це двічі». Так депутати спільно виступили за переобрання референта Комісії із земельних реформ Макульського, який раніше був звинувачений у земельних махінаціях.

Вражаючим способом «голосової обструкції», до якої часто вдавалися українські та білоруські посли, був спів національних пісень.

Траплялися в парламенті й бійки. Так, при відкритті польського сейму у грудні 1930 року виникла бійка між представниками безпартійного блоку та комуністами. Інколи билися депутати і поза парламентським залом. У 1930 році на львівському вокзалі стався прикрий інцидент – не поділили місця у вагоні посол сейму від безпартійного блоку Косидарський та українські посли Кохан, Макарушка та Великанович.

І вже жодне парламентське засідання не обходилося без демонстративного виходу із залу засідань депутатів найрізноманітніших фракцій.

Своєрідну обструкційну практику використовували і провладні парламентські фракції та парламентське керівництво. Часто польська провладна більшість давала дозвіл на ув’язнення опозиційних депутатів. Приводом до арешту були політичні промови українських послів або навіть фальшиві доноси на них.  До прикладу, в ході сеймового засідання у грудні 1924 року було вирішено віддати до суду трьох українських послів – Сергія Козицького, Павла Васильчука та Максима Чучмая. Крім того, часто очільники польського сейму не поспішали або й цинічно відмовлялися  визволяти з тюрем новообраних послів. Цікава ситуація склалася  при відкритті польського сейму 9 грудня 1930 року. З обраних 444 послів у залі були присутніми тільки 406 – решта знаходилися в ув’язненні. Згідно зі ст. 21 польської конституції маршал сейму мав надати клопотання про їх обов’язкове звільнення. Проте новообраний  сеймовий маршал Каземір Світальський у своїй програмовій промові заявив, що не буде клопотати про звільнення ув’язнених колег і, крім того, пообіцяв не допустити будь-яких опозиційних протестів у сеймі.

Цікаво, що саме Світальський започаткував нову парламентську традицію, або ж «новий куртуазний закон», як писалося у тогочасній пресі. Після того, як п. Світальського було обрано сеймовим маршалом, він попросив 30 хвилин на роздуми, проте сам роздумувати не став, а поспішив до президента Ігнація Мосціцького дізнатися, чи не буде той заперечувати проти його кандидатури.

Провладна більшість не дуже панькалася з опозиційними депутатами. Для втихомирення «галасливих» депутатів у зал засідань викликалася не тільки охорона – т. зв. «маршалківська сторожа», але й жандарми. Вражаюча антиконституційна подія сталася у сеймі 31 жовтня 1929 року. З метою тиску на парламентарів при розгляді бюджету в зал засідань під проводом самого маршалка Польщі Ю. Пілсудського завели 120 озброєних офіцерів. Крім того, ще 150 військових знаходилися біля приміщення парламенту у воєнному госпіталі. Таке зухвальство обурило і  об’єднало усіх парламентарів. Керівник парламенту І. Гашинський відмовився відкривати засідання «під багнетами, карабінами і шаблями», на що отримав відповідь Пілсудського: «Ну і дурень». І тільки згодом комендант столиці змусив військових покинути зал засідань.

На щастя, в українському парламенті ще не дійшли до таких методів ухвалення «потрібних» законів.

        

Наталія ХРАБАТИН,

член Національної спілки краєзнавців України