Мені свого часу випала нагода побувати в музеї, на який перетворили табір смерті в Освенцімі. Туди щодня приїздять великі групи євреїв. Старі і діти, цілими родинами, шкільними класами. Просто сидять, мовчать, думають, моляться. Вони отримують досвід дотику до історичної трагедії, який не здобудеш з історичних монографій. Історична пам’ять стає особистою. Думаю, після цього люди інакше сприймають і теперішнє, і майбутнє. В Ізраїлі такі поїздки заохочує уряд. Це продумана державна політика.

Днями я повернувся з Карелії, з Сандармоху. На вшанування 75-ої річниці жертв масових розстрілів з України до Карелії на Соловки  їздило дві делегації: одна формувалася в Києві, друга – у Франківську. Я був у складі київської.

Ми провели в Карелії 10 днів. Це не було схоже на те, що я бачив у музеї Освенціма. На жаль.

Багато моїх приятелів – добрих нормальних людей – кажуть: ну так, Сандармох, так, розстріли, табори, ГУЛАГ, страхіття, але ж хочеться жити на позитиві, хочеться простих людських радощів, а проблем і без того вистачає, без нагадувань про жертви і муки… Звісно, ця історична пам’ять незручна, вона позбавляє психологічного комфорту, вона травмує. То для чого нам вона – ця пам’ять?

Насамперед, ми ж начебто християни і маємо пом’янути  і вшанувати загиблих мученицькою смертю. Ми згадуємо кількадесят прізвищ тих убієнних, які залишилися в історії – літератури, політики, науки… Але ж інших сотні тисяч невинно убієнних згадуємо скупо, якимсь одним реченням чи рядком. То який справді у цьому ритуалі сенс?

А сенс є тільки в аналізі і висновках. Сенс – у подоланні небезпечної наївної ілюзії, що жах не може повторитися, бо він винятковий, немислимий, ірраціональний, бо він – жах. Що розстрілювати сотні людей до 20-літнього ювілею революції , гноїти сотні тисяч в таборах, знищувати мільйони голодом – цього ніколи більше не буде, бо це не вкладається в голову. Насправді, це дуже дитинна і боягузлива позиція. Як ховатися в наметі від урагану, який валить дерева, і сподіватися, що тебе не зачепить, бо ти не бачиш, що робиться навколо.

Але якраз оцього – збору й осмислення інформації про Соловки, табори, розстріли, ГУЛАГ – маємо тепер найменше. Коли ми перетинали кордон, російські прикордонники без жодних пояснень відмовили у в’їзді історику і журналісту, досліднику Соловків і Сандармоха Сергію Шевченку. Ясно, що це не випадковість.

Нам взагалі допомагають забувати. В Росії обмежили доступ до архівів, а Соловки потрохи, але наполегливо перетворюють на такий собі центр релігійного туризму з перлиною архітектури – чоловічим монастирем на мальовничих островах у Білому морі. Цього року навіть українські дипломати в Росії вперше за роки проігнорували усі заходи в Сандармосі. Заходи вшанування жертв у Росії ще терплять, але відчувається, що вже через силу.

Про це відкрито говорить російський історик, голова «Меморіалу» Карелії, який відкрив для суспільства трагедію Сандармоху, Юрій Дмітрієв. У присутності представників найвищої влади Республіки Карелія і посланців Кремля він називає речі своїми іменами, говорить просто і прямо. Застерігає, що влада йде хибним шляхом, що його країна сповзає в авторитаризм. Що трагедія може повторитися. Людина, яка розкопала усі ці кістки, розуміє, що в житті бувають страшні речі. Тому він не боїться. 

Коли голова прикарпатської делегації Богдан Ребрик у своєму виступі взявся вихваляти Януковича і «мовний» закон, Дмітрієв сказав: «Я хорошо понимаю украинский язык, но я не понимаю, о чем он говорит!? Чтобы не материться, я лучше выйду». І пішов курити. Я не мав що відповісти йому. Важко пояснити адекватній порядній людині, навіщо комусь їхати за тисячі кілометрів на могили розстріляних українських письменників і вихваляти там антиукраїнський «мовний» закон.  

Так Соловки поступово перетворюються з місця пам’яті на піар-майданчик, на сцену для політичних балакунів, для пустої шароварщини. Колись сюди привозили Горького, фотографували, а він у більшовицькій пресі писав, як гуманно поводяться з практично щасливими в’язнями. Тепер сюди возять Ребрика. Хіба історія не повторюється?

Сьогодні вже практично не йдеться навіть про збір інформації, про нові розкопки, не кажучи про їх аналіз і узагальнення. Не кажучи вже про участь українців у цих процесах. Натомість я зустрів делегації поляків і німців. Це були журналісти-телевізійники, які знімали документальний фільм про творчість у таборах. Його покажуть на німецькому телебаченні. Українці навряд чи його побачать.

Українцям, як і росіянам, наполегливо пропонують все забути. Це означає просту річ: в країні розвивається диктатура, і вона боїться згадок про попередні диктатури та їхні наслідки для звичайних громадян. Влада чудово розуміє значення, дієвість і силу історичної пам’яті, значно краще, ніж пересічні громадяни.

Тому дуже важливо туди їхати, і якнайбільшій кількості українців. Доторкнутися до жаху, щоб не допустити його повторення. Бо історія повторюється, коли її забувають.

І насамкінець – у мене є питання до наших головних обласних патріотів, які ледь не оголосили монополію на захист історичної пам’яті. Напередодні поїздки до Карелії обласна рада розглядала питання вшанування жертв Сандармоху. Спочатку голова ради і депутати його фракції «Свобода» всіляко блокували прийняття рішення.  А коли його все-таки прийняли без їхньої участі, то керівництво ради зробило все, щоб не виконувати. Фактично «злили» на адміністрацію. І там цим скористалися – сформували склад делегації на свій розсуд. Кажуть, окремих регіоналів рекрутували в примусовому порядку. Тому для мене Ребрикові оди Януковичу і вихваляння «мовного» закону у місцях, де українцям стріляли в потилиці, – це пряма і стовідсоткова заслуга Олександра Сича.

Повторюся – сенс тільки в аналізі і висновках. 

P.S.  В музеї на Соловецькому острові я прочитав таку фразу: «Найцінніший спротив, який не має шансів на перемогу».

 

Депутат Івано-Франківської обласної ради Петро Шкутяк