Під час відзначення двадцять першої річниці державної незалежності України “Галицький кореспондент” спровокував несвяткові роздуми про те, чи стала Українська держава такою, якою її мріяли бачити українці.

“Хіба такої України ми чекали?” – традиційно щороку на День незалежності “есемес” такого змісту надсилає мені знайомий заслужений журналіст України. І я, незаслужений журналіст України, не знаю, що йому на це відповісти. Якщо не такої, то якої? Що потрібно зробити (змінити), щоб Українська держава стала такою, як треба?

У пошуках відповіді на ці запитання “Галицький кореспондент” звернувся до відомих своєю громадською позицією експертів і попросив поділитися міркуваннями з цього приводу.

Тарас Ткачук, кандидат історичних наук, член Європейської асоціації археологів:

“Коли ми з друзями, студентами-істориками, ще за часів Брежнєва збиралися на звичні посиденьки і обговорювали перспективи української незалежності, то могли собі уявити, що в приватні руки будуть передані маленькі кафешки, ресторани, якісь дрібні майстерні – і це було б добре. Нікому в голову не приходило, що приватними можуть стати цілі сталепрокатні заводи, металургійні комбінати чи обленерго. Я й тепер думаю, що цілком даремно держава віддала великі підприємства в руки якимсь абсолютно дивним людям, як виявилося, нефаховим, без відповідної освіти, і які при цьому стали володарями цілих циклів виробництва. Все це нагадує такий собі “латиноамериканський” шлях розвитку держави, і рано чи пізно він приведе до великих неприємностей. Це вже породило в нашому випадку величезну кількість бідних людей і невеличку групу дуже багатих, біля яких обертається їхня челядь: всяка охорона і таке інше.

Свого часу у нас були сподівання вільного пересування за кордон, але ніхто не думав, що цим будуть користуватися насамперед для поїздок на заробітки. Тоді не вірилося, що рівень життя в незалежній Україні впаде нижче від того, який був за часів Союзу. Всі думали, що жити стане “краще, довше і більше”. Як на мене, зараз в Україні відбувається така собі імітація щастя. Взагалі наша країна така імітаційна, тут відбувається імітація всього. Навіть сьогоднішнє свято має імітувати радість українців від незалежності держави. Хоча мені здається, що тішитися цьому має тільки якась невеличка група олігархів і їхня челядь.

Я ніякий не соціаліст, ніколи не любив комунізму. Але, як на мене, для майбутнього України  є добрий взірець – скандинавський соціалізм. Для якісних змін в державі має відбутися перерозподіл національного доходу між людьми, які тут живуть. Можливо, мусить пройти якась реприватизація. Дуже би хотілося, щоб була проведена люстрація. Бо дотепер Україну будують люди, які виховані в антинаціональному, антиукраїнському дусі. Коли озираєшся навколо, то здається, що вчорашні комсомольці і комуністи зникли, ніби їх ніколи не було. Але насправді вони є тут – всі, як один. Просто тепер вони ходять у вишиваночках поверх американських джинсів і імітують собою “батьків нації”.

Андрій Микитин, громадський діяч, голова ГО “Наше місто”:

“Я народився в 1968 році, тобто зустрів незалежність вже у зрілому віці. Для мене і моїх ровесників, які мешкали в Івано-Франківську, за радянських часів незалежна Україна була такою собі віртуальною реальністю, виразником внутрішнього протесту проти комуністичної системи. У 1982 році я разом з однокласником написав шкільну стінгазету про… Степана Бандеру – героя України. Це був такий юнацький перформенс проти режиму: в той час ніхто насправді не вірив, що система, яка пронизана зверху донизу кагебістами та сексотами, може розвалитися і Україна стане вільною.

Однак 21 рік тому сталося чудо: самі ж комуняки розвалили своє брутальне дітище – потвору СРСР. З того часу почалася побудова нової України – без «перформенсів» та націоналістичних ідей-фікс – сучасної демократичної європейської держави. Але нагоду стати європейською країною було втрачено під час так званої Помаранчевої революції. Чому? Є таке «правило шерстяної нитки»: коли вовну потрохи тягнути – то можна намотати клубок ниток. Якщо ж шарпнути добряче, то можна нитку порвати. Тому в 2004 році «любі друзі Ющенка» заради перерозподілу влади на свою користь влаштовували перформенс на Майдані й запропонували Україні… стару батярську ідею-фікс націонал-утопічного ґатунку, чим власне й урвали нитку побудови держави Україна на західний манер. Тепер «шерсть» (читай Україна) в руках відверто бандитського клану, що підібрав її в свої руки, схоже, надовго”.

Руслан Коцаба, журналіст, громадсько-політичний діяч:

“У далекому 1987 році у Львові, коли в Українській Гельсинській Спілці я розпочинав свою політичну кар’єру, навіть припустити не міг, що за чверть століття на території недодержави під назвою Україна буде керувати та ж сама комуністично-комсомольська кліка, проти якої ми тоді боролися, – хіба додатково озброєна продажними судами, мафіозними злочинцями і корумпованими «правоохоронними» органами. І справа навіть не в цій так званій бидлоеліті. Проблема у неможливості наповнити оболонку під назвою Україна реальним змістом. Якось незатишно відчувати холодок і паніку на серці, коли усвідомиш, що немає незалежної України. Бо немає незалежного Українця, і саме звідси всі наші проблеми. Судитиму по собі. Я не почуваюся незалежним громадянином, я не сподіваюся на захист держави, я не вірю у демократичну зміну теперішньої бандитської влади на якусь адекватнішу, і тому я свідомий того, що за рік-другий проекту колишньої партноменклатури під назвою «Україна» настане крах. Бо недостойними проголошена і ницими керована! Ну чесно – не вартує рагульське бидло, яке готове за 200-500 гривень продати свій виборчий голос, нормального захищеного життя у нормальній країні!

Боляче усвідомлювати, що найрозумніші та найініціативніші громадяни масово емігрують чи готуються емігрувати за кордон. Вони вже не повернуться сюди, в цей безлад і хаос. Страшно, що у моїх двох донечок нема гідного майбутнього на цій території. Сумно від цієї безперспективності…

Зазвичай пересічний український обиватель хоче того ж, що і обиватель у сусідній Польщі, Чехії чи Італії. Інше питання – якою ціною? Ось тут і проявляється наша трагічна відмінність, бо пересічний громадянин цивілізованих країн-сусідів у жодному разі не продаватиме свій голос у день виборів, коли вирішується його особиста доля і доля його держави на найближчі 5 років. І тому я стверджуватиму, що не скориставшись правом зміни влади демократичним, виборчим шляхом, ми, українці, змушені будемо знову брати зброю в руки, щоби щось змінити. Хоч це нас може знову відкинути у суспільному розвитку на десятиліття назад! Очевидно, що цієї “страшилки” можна уникнути, але шанси мізерні. Бо запити укрсучеліти до громадян і громадян до укрсучеліти взаємно примітивні. Влада і далі звично і безкарно хоче красти, а українці звично чекають чогось там “на блюдечку”. А “блюдечка” не буде”.

Ігор Панчишин, митець, охоронець культурної спадщини:

“Сучасна Україна зовсім не така, як нам мріялося. Держава повинна бути достатньо впевненою, аби бути незалежною і поважаною. Динамічною і новітньою. Опорою і прагненням для всіх своїх громадян. Врешті, такою, аби до неї рівнялись і прагнули у неї вчитись. Я знаю, що зміни, які потрібно зробити, – це радикальні кроки і хірургічні втручання. Але є першочергове завдання – щодня робити свою справу і не лінуватись. Позбутись хворих амбіцій. Набратись терпцю й економії. Берегти родину, оточення, небо, землю. Не озлоблюватися, прислухатись до опонентів і переконувати заблудлих. Робити вчинки”.

Юрій Іздрик, письменник, учасник проекту “Drumтиатр”:

“Звісно, ми чекали не такої України. ТАКОГО не чекав ніхто. Я особисто сподівався, що люди наші навчаться нарешті бути господарями і своєї землі, і своєї держави. Цього не сталося. Люди розучилися навіть бути просто добрими сусідами, перестали відчувати будь-яку відповідальність за свої дії і вчинки… Це фатально. Це масово. Це апокаліпсис. 

Здається, тут лише одне можна змінити з надією на краще: населення. Повністю поміняти населення. Тутешніх вислати на Сахалін за невміння влаштувати достойне суспільне життя. Територію віддати або мудрим, або працьовитим. Себто – або китайцям, або євреям. Другой інтім ніпрідлагать”.

Ігор Марковський, журналіст: 

“У 1991 році, коли мені було 6 років, я навряд чи усвідомлював глобальне значення проголошення незалежності. За великим рахунком, в тому віці я швидше чекав на прихід батьків з роботи, ніж замислювався, чи є Україна вільною у “братстві рівних республік”. Тому такої України я не чекав, а просто сприйняв її як належне. Моє покоління – це не покоління дисидентів, романтиків, які роками мріяли про незалежність і уявляли її як якусь казку. Відповідно, не можу сказати, що Україна виявилась якоюсь не такою, якою я собі її уявляв. Як представник покоління, народженого наприкінці 80-х, свідоме своє життя я прожив уже в незалежній державі. Якщо й виникали якісь думки щодо змін в Україні, то вони стосувалися виключно влади, а не країни. Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович – для мене це все Україна. Від того, який політик при владі, Карпати не стануть вищими, Чорне море глибшим, а повітря чистішим. Єдиною глобальною проблемою є корупція. Навіть з поганими керівниками і менеджерами Україна могла б стати одним з регіональних лідерів (невже в УРСР були кращі політики?). Лише подолавши корупцію, можна буде починати реформи, бо інакше реформи залишаться лише на папері. Для цього потрібно змінити ментальність і психологію українців”.

Підготував Богдан СКАВРОН