Незабаром у Львові відкриється вже 19-ий Форум видавців. За майже два десятиліття свого існування Форум став культурним явищем європейського рівня. Цього року безперечною зіркою серед гостей Форуму буде лауреат однієї з найпрестижніших світових премій, премії Букера, письменник родом з Австралії, відомий у світі як   ДіБіСі П’єр.

 

«Галицький кореспондент» спілкувався з перекладачкою останньої книги П’єра «Світло згасло в Країні Див». Вона ж стала авторкою концепту видання ДіБіСі в Україні. Про автора, проблеми перекладу та сам концепт – у розмові з Галиною Шиян.

 

Але спершу – довідка:

ДіБіСі П’єр

Народився 1961 року в Австралії, ріс у Мехіко у середовищі аристократичної наукової еліти. Юність минула одночасно зі смертю батька та девальвацією песо і перетворилась на безперервну вечірку тривалістю дванадцять років. Пробував себе у малярстві, коміксах, кіно, фотографії, дизайні, контрабанді машин зі США у Мексику, різноманітних формах залежностей. Потім реабілітація, непомірні борги, безрезультатні спроби жити згідно з суспільними нормами і кліше… Відтак перший роман, написаний зі злості на весь світ на позиченому лептопі, бо у сорокарічного художника з сумнівною репутацією не вистачало грошей на фарби. Букерівська премія 2003 року за книгу «Vernon God Little», присуджена прискіпливим журі невідомому письменникові з промовистим псевдонімом DirtyButClean, що розшифровується як “Брудний Але Чистий”, стала несподіванкою. Відтоді автор не припиняє писати, рятуючись від публічності втечею у глухе ірландське село.

 

Галина Шиян, перекладач

Народилися в 1980-му. У своїх 16 мріяла жити одна в мансардному помешканні, спати до обіду, безладно харчуватися, а вечорами вживати трунки з митцями, музикантами і поетами.  У 26 жила у майже мансардному помешканні, керувала бізнесом і вела помірковане сімейне життя. На цю рутину наштовхнула освіта класичного філолога, якій не бачила жодного практичного застосування. Сьогодні, на свої 32 повних роки, багато намандрувала, назбирала у своєму архіві загоєні шрами від регулярних любовних страждань, жмут аматорської писанини та стоси репортажних фото, знайшла таки застосування освіті класичного філолога. Сповідую філософію гедонізму, успіху в якому можна досягти лиш кропіткою і наполегливою працею, живу одна в майже мансардному помешканні, сплю до обіду, безладно харчуюсь. Понад усе ціную спільність духу з сестрою і акцептування батьками мого життєвого вибору, добре товариство, плинність, усамітнення, самоекзилу та клацання відвертості між людьми. Мрію, що в 36 матиму дітей, і хоч не певна щодо шлюбу, знаю точно – тати їхні будуть бездоганними. В 46 напишу роман і продовжуватиму жити подорожами, не знаючи, де наступний пункт призначення, але маючи спокій в серці від того, що у мене є справжній фундамент родинної опори і дім там, де народилась. В 96 сидітиму десь на сонячній терасі з молодими поетами, куритиму самокрутки з травою, питиму вино і насолоджуватимусь прекрасним. В 106 далі житиму, але лише в книжках. Те, що між сорок шість і дев’яносто шість прірва, мене зовсім не лякає. Думаю, у неї можна пірнути з усім гедонізмом.

 

– Галю, де Львів, а де Британія… Як вдалось зачепити таку зірку Букера?

У серпні 2010 я від імені Форуму видавців поїхала на Единбурзький літфест, де проводився  так званий буккейс Британської ради. Вони відбирають письменників, на яких вважають вартим звернути увагу, зі всього світу. Зустріч з ДіБіСі П’єром була останньою – ввечері в п’ятницю, і я вже навіть не встигла прочитати, хто він такий. І тут, у контраст з усіма попередніми штивними заходами, виходить чоловік зі слідами бурхливого минулого на обличчі і голосним хриплим басом починає читати, моментально захопивши увагу всієї аудиторії. Коли я відстояла чергу за автографом, то дала йому візитку і сказала, що, може, колись запросимо його до Львова на Форум. За ним там полювали всі: директор літфесту і голова літдепартаменту Британської ради перешіптувались, як би то його перехопити на п’ять хвилин, аж тут я виходжу на площу біля шатра-пабу, а він каже з відстані двадцяти метрів: “О! Мій любий друг з України”. Продовжилось це все паб-кролом до ранку, присвоєнням мені титулу міністерки дебошу. Коли повернулась до Львова, написала йому мейл, що хочу перекладати його роман. І він відповів: “Давай, міністерко дебошу!”

– Ти відчуваєш якусь містику в тому, що трапилось, чи це зустріч правильних людей у правильний час у правильному місці?

Я, в принципі, не дуже містична, але якщо говорити про знакові зустрічі в житті, то це, безумовно, одна з них.

Його герой Ґебріел Броквел пише таке: «Про нашу аристократичність. Це очевидно: людство не ділиться за расами, віросповіданнями, кольорами чи статками; лише одна річ робить людей нерівними – їхня енергія, Дар Провидіння, що спонукає вас це читати. Ті, що наділені цією формою аристократизму, впізнають один одного миттєво. Їхня енергія може бути тихою чи бурхливою, але вона матиме здатність спричиняти ріст інших довкола себе – і за це ми їх можемо назвати добрими. Що ж до решти людства, хоч загальну нашу масу і можна списати як некорисну для демократії, деякі неаристократи теж заслуговують вшанування: незахищені, які не вибудували оборону з фальшивої впевненості; скромні і цілеспрямовані, які зберегли повагу; а також балагури і гульвіси, які шукають свободи у піднесеності вакханалій».

Я, власне, переживала той перелом перед 30-річчям, шукала якихось змін, нової справи, чогось, що буде не просто рутинною роботою і налагодженням добробуту, а справою, від якої пре настільки, що робитимеш її за будь-яких обставин. Я собі потроху писала-фотографувала, але не вважала це чимось вартим особливої уваги, хотілось чогось не те, щоб навіть більш розмашистого, а просто потрібнішого і актуальнішого для аудиторії. Роман П’єра і його світогляд здалися мені саме такими, і мені захотілось перекласти ці його досвіди українською. Можна сказати, що певною мірою наша зустріч була кліком на рівні енергій.

– Оця внутрішня видавнича кухня… Ти домовлялась з його менеджментом видавцями, чи він настільки вільний, що напряму?

Він настільки вільний. Все було на приватних домовленостях. Я йому пояснила особливості українського книжкового ринку і він, розуміючи, що тут не йдеться про прибутки, погодився не залучати менеджерів-аґентів. Крім того, дуже справно відповідав на листи з дурними перекладацькими запитаннями, зробив екскурсію по Лондону і скеровував у місця Ґебріела в Берліні, куди я втекла розпочати переклад.

– Є така штука, найвільніші західні люди все таки мають якийсь спин перед радикальними порухами, в бєспрєдел вони майже ніколи не впадають, на денці розуму є стоп кран, на відміну від чорних, скажімо, або наших людей, якщо ти розумієш про що я маю на увазі. От П’єр – наскільки він близький до цього? Ти мала змогу якось відчути під час перебування поряд з ним?

Розумію. З того, що мені вдалося суб’єктивно вловити – він з тих іноземців, які позбавлені тих їхніх шор, які я вважаю страшнішими за обмеженість наших земляків. Думаю, шори ці, назагал, пов’язані з тим, що основний вибір який людина робить щодня – між свободою і безпекою. Нашим людям доводиться більше виживати, тому вони не так паранояться на безпеці на кожному кроці. Напевне, П’єрове цікаве, контрастне, космополітичне і бурхливе минуле спричинилось до того, що він вільний від цих параной і постійно сильно їх критикує і висміює в своїх творах, залишаючись при цьому дуже чутливим і уважним до того, що називає purity of the moment (чистота моменту).

– Наскільки я зрозумів, у ДіБіСі досить складна і болюча біографія. На твою думку, це від слабості чи від загостреного естетизму?

Ну, там складна комбінація. Дуже забезпечене, сонячне дитинство в Мехіко: пізня люблена дитина науковця-генетика рівня нобелівських лауреатів, колоніальна вілла, прислуга – але все це не жлобське, а інтелектуальному товаристві. Проте коли вони перебралися з Австралії до Мехіко, то він перший рік дуже хворів і пропустив школу, яку так і не наздогнав. Хлопчиськові цікавіше було тусуватися з місцевими друзяками. З дитинства мав дар до малювання і намагався себе реалізувати в ньому. Але вчитися так і не пішов, бо у його 16 батько помирає від раку, і він починає оту свою вечірку тривалістю у 12 років. В якомусь інтерв’ю він згадав, що дійшов до періоду, коли, прокидаючись вранці, єдине, що відчуваєш, – це біль і порожнеча. Коли психотерапевт спитав, чому він не жив, як нормальні люди, і чому б йому не піти зараз на завод, П’єр відповів, що все життя знав, що створить особливий твір мистецтва. Втім, на фабрику таки пішов, але довго не витримав. Далі заробляв, малюючи комікси, але коли не стало грошей на фарби, на позиченому лептопі написав свій перший букероносний роман. Що мене у ньому вражає, це всебічна ерудованість, попри те, що замість коледжу він займався контрабандою машин із Штатів в Мексику. Також очевидно, що у нього завжди була доля авантюрності на межі, бо аби знімати фільм про ацтеків і мати гроші на алкоголь та наркотики, він продав будинок друга, в який його пустили пожити. Каже, що навіть в найскрутніші часи відчував сором за цей вчинок і очистив сумління лише, коли віддав борг, отримавши премію. Щодо чоловічої сили, то це складне питання. Хоч мене і називають панкуючою феміністкою, я насправді не люблю декларувати, що чоловіки слабаки, думаю, вони просто більш вразливі до питання власної реалізації та успіху. Жінці це теж важить, але коли життя ставить її перед вибором, що треба відмовитися від своїх внутрішніх марень і практично місити болото, то ми більш схильні це прийняти, а у чоловіків відбувається крах цінностей і відчуття власної нікчемності. Інтоксиканти завжди здаються добрим порятунком, хоч, звісно, оманливим. Але ДіБіСі любить жартувати на ці гендерні теми на кшталт: “Варто час до часу бути мексиканцями зі своїми жінками”, або “Справжні чоловіки завжди ходять так, ніби у них в кожній кишені по пістолету”.

– Давай тепер поговоримо про переклад — наскільки тяжко він тобі давався? Як ти давала собі раду?

Текст роману не простий, але це мене й зачепило. Не можу сказати, що були якісь труднощі на рівні емоційного розуміння – напаки, героя я відчувала як рідного, звісно не без тих напливів материнського інстинкту – пригорнути цього ідіота до грудей (бо очевидно, що причина його фокусів – недолюбленість), або добряче потеліпати (бо скільки можна!). Тому й вилилося це через два роки у профіль «Ґебріел Броквелл» на ФБ, бо він для мене став, абсолютно живим і рідним.

Щодо самого перекладу, то були складні моменти. Наприклад, в романі є така фішка, що Ґебріел в реалі заводить нотатник (його ми теж відтворили – вперше саме українською), і в тексті ці його розмірковування обдовбаного-естета-інтелектуала-суїцидальника подаються як зноски внизу сторінки. От з ними я трохи помучилась, бо він там висловлюється, як такий собі мудрагель-дотепник, герой нашого часу в перманентному будуні.

Звісно, мені дуже допомогло і додало впевненості те, що мене, як дебютантку підтримав Юрій Андрухович і погодився допомогти з редагуванням. Ну і те, що в Берліні я вивчила кожен закапелок, де волочився Ґебріел, жила два місяці саме там і саме в ту пору року (листопад-грудень) коли треба теж відіграло не останню роль. Як я вже казала, ДіБіСі старанно відповідав на всі мої запитання – за деякі мені було соромно, коли отримувала відповідь, а деякі ребуси без його тлумачень розв’язати не вдалось би. Ну і однозначно пресвідчилась, що повністю зрозуміти твір і закайфувати від усіх авторських прийомчиків можна лише дуже повільно його читаючи. А переклад – це власне і є дуже повільне читання (здається, Юрко Прохасько чи Андрій Бондар таке казали вже), насолода від кожного влучного слова, символу, знаку. Відкриття нових мовних фішок, реалій, контексту. Власне, думаю без вивчення контексту справді добрий, душевний переклад неможливий.

– Мені здається, що це чи не вперше такий експеримент об’ємний в Україні. Маю на увазі переклад книги, який перетворився на об’ємний проект, – я про екаунт Гебріела Броквела, про всі мистецькі проекти, які навколо цього перекладу закрутились, про сайт, про пошуки грошей за принципом крайдвандингу… Розкажи про це все — це ж окрема велика творчість.

Ну, тут нема що особливо сказати крім того, що у мене є чудові друзі, які у це все влилися і додавали наснаги, коли у самої вже був момент вигорання і запитання чи то-комусь-нафіґ-треба плюс на то все наклалась невдала лавсторі. Ще абсолютно було не ясно як, де і за які гроші видаватиметься книжка, чи вдасться знайти фінансування на приліт ДіБіСі. Тому те, як щиро і без думок про винагороди та бонуси художники та музиканти готові були віддавати свою творчу енергію, щоб живити цей проект перевершило усі можливі сподівання. Першою прочитала роман Юля Долинська – я в страшенному захваті від її малярства, саме її детальний стиль дуже підходив до розділу БЕНКЕТ. З її подачі, власне, став прототипом Ґебріела Володя Бедзвін – віолончеліст ГИЧ-оркестру. Ми його в 30ти градусний мороз мочили в ванні, фоткали в Юлі вдома. Потім долучились Оля Козлик (кераміка), Роберт Саллер (полотно, люмнофор), Маріанна Винар (графіка, коллаж), Яна Рациборинська (електронний колаж). Відтак, народилась концепція створити по арт-об”єкту під кожен розділ+ 1 загальний, бо з того як художники проникли в тект було очевидно, що то не просто собі ілюсьтрації. Потім я дала почитати книжку Яні Іщук і вона запалилася ідеєю написати музику до роману. Проект ми подали в Фонд Ахметова. там його підтримали частково: приліт автора, сайт, переклад-редагування, підготовку до друку, а на мистецьку частину ми збирали крайдвандингом – це загально світова практика де громада підтримує розмаїті проекти внесками – хто скільки може і вважає за потрібне. У нас цей ресурс щойно стартував. Іра Соловей – президент громадської організації, яка це започаткувала теж була в захваті від роману ДіБіСі і проекту, вважала це все потрібним і вірила, що нам вдасться зібрати потрібну суму. Скажц чесно, і тут я не сподівалася а ж такої швидкої віддачі від людей, хоч назагал, я вірю що добрі прагнення і бажання ділитися є у кожному. Для мене це було відчуттям перемоги не так через дофінансування, а саме тому, що вдалося довести, що такі проекти потрібні, при чому не митцям заради митців, у колі такого собі дружнього сектантського мєждусобойчіка, банківським працівникам і айтішникам, емігрантам і іноземним журналістам.  Після цьог ов мене остаточно зникло сновськість і мистецьке зухвальство чи в”їдливі коменти на адресу “офісного планктону”. Т ніколи не знаєш чому та людина там опинилася і що у неї на душі, чи то водій маршрутки чи касирка в бістро.

– Мені сподобалась фраза ДіБіСі “Destiny exists and has no price” (Доля існує і не має ціни). Дуже точно, як на мене. Ця історія із знайомством з П’єром, перекладом, проектом мистецьким, презентацією на форумі… ти розумієш, що ти за крок від тієї ситуації, яка називається “а зранку вона прокинулась знаменитою”? Наскільки ти відчуваєш присутність долі в своєму житті?

Як я вже сказала, то я не фаталістка, загалом, і з релігією свого життя ще теж не розібралась, я вввжаю, що праця і прагнення обов”язкова складова надбань. Проте, дотепер переконалася твердо у тому, що точно вірю у силу людсько ї віри. У матеріалізацію мрій, коли чогось хочеш внутрішніми якимись вібраціями, коли тобі 15 і навіть не вистарчає досвіду те прагнення сформулювати. Якщо це називається долею, то нехай, бо воно точно не має ціни. Не є йому ціною навіть успіх чи знаменитість. Всі живі люди прагнуть визнання, але воно цінне лиш тоді коли отримуєш цого за те, що робиш, бо не можеш не робити.

– Останнє: якщо говорити максимально стисло – про що «Світло згасло в Країні Див»?

Про розгублену молоду душу в сучасному світі споживацтва, на яку життя тисне необхідністю бути успішним, бездоганним, відповідати стандартам. Про перше покоління, яке росло фактично без батьків, бо батьки намагалися бути прогресивними друзями і сепарувалися і від старих, і від дітей. Про спроби самоідентифікації. Про усвідомлення того, наскільки незручний пристрій наше тіло, а відтак про прагнення його позбутися. Про те, що світ зараз у лімбі – просторі між, і не відомо, що прийде далі, в епоху, коли не спрацювала жодна з ідеологій. Але врешті – таки про просту радість життя. І навіть про любов, нестачі якої у головного героя було надміру.                                                           

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ