Прем’єр-міністр Карпатської України Августин Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами. Поблизу Рахова навіть було організовано концентраційний табір Думен, до якого могли потрапити «дезертири та втікачі з заграниці», а також «політичні провинивці з нашого краю»…
Сімдесят років тому, провівши блискавичне військове вторгнення на територію Карпатської України, Угорщина, яка перебувала в альянсі з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, окупувала молоду незалежну українську державу зі столицею в Хусті. Відтак почалася Друга світова війна…

Як відомо, Друга світова війна вибухнула у вересні 1939 року, коли німецький вермахт розпочав військові дії у Польщі. Але ще за півроку до того в Карпатах стався міждержавний воєнний конфлікт, який позначив початок того великого європейського, а згодом і світового геополітичного переділу. 
15 березня 1939 року на мапі Європи з’явилася нова незалежна держава — Карпатська Україна. Уже через три дні цю крихітну країну окупували війська сусідньої Угорщини. Її оборонці полягли у боях на Красному полі біля Хуста, частину “карпатських січовиків” розстріляли на Верецькому перевалі на кордоні з Польщею. Рештки збройних сил Карпатської України вели партизанські дії в горах ще два місяці, навіть після того, як подалися в еміграцію усі урядовці на чолі з президентом країни, “батьком  карпатоукраїнського народу” Августином Волошином. 

Закарпатська диктатура

Карпатська Україна постала із автономної Підкарпатської Русі, яку проголосили в жовтні 1938 року закарпатські українці-русини, у складі занепадаючої Чесько-словацької республіки. На початку вона займала територію майже цілого теперішнього Закарпаття. Але вже через місяць, після Першого Віденського арбітражу, найбільш промислово розвинені райони Підкарпатської Русі включно з Ужгородом та Мукачевим було передано Угорщині. Столичне життя закарпатських українців змістилося в Хуст. А перед урядом Карпатської України, як з грудня 1938 року офіційно почала називатися українська автономія, постали важкі завдання у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, а головне – в господарці.
Зростання цін, безробіття, реальна загроза голоду – такими були економічні реалії того часу. Уряд, який очолював богослов та журналіст Августин Волошин, вдавався до разових допомогових акцій найбіднішому населенню і скасування окремих податків, налагоджував зовнішньоекономічні стосунки з іншими державами: до Карпатської України почалися поставки кукурудзи з Румунії, а з Німеччини та Угорщини постачали зерно в обмін на тверду закарпатську «валюту» – сіль та ліс. В січні 1939 року розпочалися переговори з урядами Німеччини та деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Більшість важливих господарських питань, як-от земельна та пенсійна реформи, програма електрифікації країни (для її реалізації навіть було створено товариство «Карпатські електровні»), на жаль, залишилися тільки планами на папері.
Значніших успіхів Августину Волошину вдалося досягти у внутрішній політиці, яку він проводив у руслі жорсткої українізації. Причому йшлося не про елементарне запровадження в урядових установах та навчальних закладах української мови. Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами в суспільстві. Для реалізації цієї мети в Карпатській Україні було створено чітку вертикаль виконавчої влади: окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, де «укажеться потреба», призначаючи на їх місця урядових комісарів та дорадчі комісії. З огляду на загрозу громадській безпеці уряд Волошина розпустив усі політичні партії, дозволивши існування єдиної – Українського Національного об’єднання (УНО). За список УНО, який особисто очолював «Батько, Прем’єр о. Августин Волошин», на виборах до Сойму (парламенту) Карпатської України проголосувало 92,4 відсотка виборців. В автономії була встановлена сувора цензура для преси. А поблизу містечка Рахова організовано концентраційний табір Думен, до якого могли потрапити «дезертири та втікачі з заграниці», а також «політичні провинивці з нашого краю».

Велика війна маленької країни

Українська автономія одразу мала право на власну поліцію та службу безпеки. Але, прагнучи більшої самостійності, ще до проголошення незалежності уряд Карпатської України розпочав створення місцевих збройних сил. На початку листопада 1938 року для підтримання порядку та охорони кордонів була утворена організація народної оборони – Карпатська Січ. Це була напіввійськова організація (її учасники не були озброєними) для вишколу, поділена на окремі підрозділи — команди. Командантом Карпатської Січі було призначено одного з керівників Гуцульської республіки з містечка Ясіня Дмитра Климпуша. Поступово до Генштабу карпатоукраїнських збройних сил увійшли відомі військовики з Галичини, члени ОУН Михайло Колодзінський (Гузар), полковники Аркас, Стефанів, Філонович, заступник голови Проводу ОУН Олесь Кандиба (Ольжич), молодий поручник Борис Щука (Роман Шухевич). Загальна кількість вишколених січовиків до березня 1939 року становила 2 тисячі осіб.
Однак було зрозуміло, що з таким скромним за європейськими мірками військом оборонити навіть крихітку країну неможливо. Щоб заручитися підтримкою сильного союзника,  у своїй зовнішній політиці Карпатська Україна орієнтувалася на найпотужнішу в той час у Європі державу — гітлерівську Німеччину. Загравання рейхсканцелярії Гітлера з українським урядом сприймалося в дипломатичних колах і серед громадськості європейських держав як очевидний намір Третього рейху гарантувати незалежність Карпатської України, а згодом об’єднати навколо неї усі українські землі. Цю ситуацію глумливо прокоментував інший провідний гравець тогочасної великої політики Йосиф Сталін, назвавши Карпатську Україну “комашкою, що хоче прилучити до себе слона”.
…Уночі 14 березня 1939 року стала очевидною загроза територіальній цілісності української держави в Карпатах. На кордонах з Карпатською Україною зібралося 40-тисячне військо мадярських гонведів. Наступної доби почався угорський наступ з Мукачевого на Чинадієве і Сваляву. Польща теж підтягнула три додаткових дивізії на “Карпато-Український фронт”, долучившись до розправи над українською державою. Сойм Карпатської України спішно зібрався на сесію, проголосив повну незалежність, обрав президентом держави Августина Волошина, прийняв ряд конституційних законів. Тим часом карпатські січовики зі зброєю в руках стримували наступ ворога.
З надією на приязні стосунки з Німеччиною Августин Волошин вдарив телеграму в Берлін, особисто Адольфу Гітлеру: “Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст”.  Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям “не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації не може, на жаль, взяти Карпатську Україну під протекторат”.
До поради німців захисники Карпатської України не прислухалися. Почалися криваві бої. На Красному полі поблизу Хуста боронити державу стали січовики під проводом Колодзінського та півтори тисячі студентів та семінаристів на чолі з учителем Я. Голотою, які на добу затримали наступ агресора.
Іванофранківець Степан Бойко, зібравши спогади про ті події, розповідав репортеру “ГК”: “Важко було слабо озброєним студентам і семінаристам протистояти регулярному війську, яке мало на озброєнні важку техніку. Зазнавши великих втрат, їм прийшлося відступати, багато хто із січовиків потрапив у полон. Полонених мадяри в’язали по четверо колючим дротом і кидали в Тису. Тих січовиків, які прийшли з Галичини і мали польське громадянство, мали судити за нелегальний перехід кордону, тому арештантів погнали до Верецького перевалу, щоб віддати польським прикордонникам”.
На Верецькому перевалі розігралася трагедія, яку тепер називають “українська Катинь”. Беззбройних юнаків поляки просто розстріляли. Зробили це на угорській стороні, виправдовуючи себе тим, що січовики були порушниками кордону. За даними дослідників, на перевалі скарали на смерть шість сотень українців. “Про масову страту стало відомо невдовзі мешканцям довколишніх сіл, – розповідав Степан Бойко. – Коли зійшов сніг, дикі тварини стали розносити по околицях людські рештки. Остерігаючись епідемії, угорська влада дала наказ поховати розстріляних там, у горах”.
Історією Карпатської України Степан Бойко зацікавився невипадково. У його родині був один із тих свідомих галичан, які перейшли польсько-чеський кордон, щоб підтримати українську державу. Додому він не повернувся.
“Я родом з села Вікняни на Львівщині, і, коли був малим, мій стрий Йосиф Бойко у день святого Дмитрія, коли поминали померлих, водив нашу родину на цвинтар, – розповідав дослідник. – На могилі поставили віночок з хвої та барвінку, до якого тітка Текля прив’язала клаптик синьо-жовтої стрічки. Після молитви стрий розповів: “Тут могила мого сина, карпатського січовика Володі. Це земля з Карпат, де їх розстріляли, і дасть Бог, прийде час — і його кісткам бути тут”. В квітник могили він закопав череп’яний горщичок із землею з Карпат”.
Як пригадував Степан Бойко, тепер на місці символічної могили його родича-січовика все навколо позаростало терням, дубовий хрест підігнив і ледве тримається, підпертий старими трубами. На понищеній часом і негодою вилинялій знимці героя ледве можна розгледіти його мазепинку та вишиванку.
…Минулої неділі сімдесяту річницю тих подій відзначали на загальнонаціональному рівні. На урочистостях виступав Президент України Віктор Ющенко. Високі урядовці покладали квіти до пам’ятника Августину Волошину. На Красному полі проводився конкурс стрілецької пісні. З нагоди роковин Нацбанк випустив ювілейну двогривневу монету. Залишилося тільки поправити дубовий хрест на могилці карпатського січовика Володі.

Богдан СКАВРОН