Якось їдучи потягом зі Львова до Івано-Франківська, визирнув у вікно і побачив Її — Русь. На Франківщині є така дистанція колії, впродовж якої, неначе у фантастичному фільмі, порушена просторово-часова стала або ще якась інша незрозуміла метафізична величина чи одиниця… Потяг несеться лінією, що пронизує розкуйовджені вітром неозорі поля. Небо – у мазках різновідтінкових хмар на горизонті. Більше нічого. Лише коні біжать крізь зелено-жовту спілу траву на заході вогняної Кулі. Я вже бачу їх. І нема ніякого потяга, нема ніякої колії. Світ ще надто порожній і вільний.

Але Русь завалилася. На те були різні причини, частину із яких вивчають у школах та університетах. Можливо вони відповідають істині, а можливо й ні. Хто тепер знає? Також не можна бути певним, а можна лише вважати дуже переконливим той факт, що після дроблення окремі князівства колишньої великої держави стали чужими один для одного. Якщо раніше мешканці Галича, Києва, Володимира, Суздаля чи Новгорода почувалися наче “співвітчизники”, то згодом вони відчували себе такими ж чужими, як суздалець з угром. Зв’язки послабшали, утворилися нові держави, з’явилися нові критерії “своїх” та “чужих” і таке інше. Тепер із тих давніх князівств маємо 3 держави: Україну, Білорусь та Росію, про яку ось нещодавно дізнався із книги історика Д. Бранденберґера цікавенну річ. Виявляється, що на період Першої світової війни росіяни (якщо так взагалі можна означити мешканців російських земель на початку ХХ століття) не відчували прив’язаності та патріотизму до Росії, а лише до її частин — тих, звідки самі походили.

Так само, дуже підозрюю, було на Українських землях. У тій же Галичині 100 років перед цим було 4 головні візії щодо себе: чи то Галичина має приєднатися до Російської імперії, чи бути частиною Австрії, чи є частиною великого розділеного народу України, чи що.

Сьогодні у світі повно місць, які не впевнені, що хочуть бути у своїй країні, або впевнені, що не хочуть бути у своїй країні. В Україні таких місць аж 4: Крим, Донбас, Закарпаття й та ж Галичина. Ці речі прийнято називати сепаратизмом. Адже справді: чого вносити деструкцію своїм бажанням виокремитися і відокремитися? Кожне село, врешті, є відмінним від сусіднього, то що: дозволити процес дробіння аж поки не повернемося до первісно-общинного ладу? А потім знову будуть конгломерати племен, протодержавні утворення і так далі? Це ж прекрасно, коли країна велика, різноманітна, коли є поєднанням подібностей та відмінностей, наче маленький світ, у якому є все.

З іншого боку, якщо процес дробіння має межу і гіпотетично триватиме тільки до того моменту, поки сусідам буде погано, і зупиниться тоді, коли вже ніхто далі ділитися не хотітиме, то може таке ділення було б на краще? Стала б собі незалежною Каталонія чи Чечня, або обидві, а з ними — інші. Це ж добре, коли люди стають незалежними. Але добре для кого: для Каталонії чи для Іспанії? Для Каталонії — Іспанії зле, бо вона живе трохи за рахунок цього багатого краю. Відтак, чому Іспанська корона має далі тримати при собі для власної вигоди інший народ (не побоїмося цього слова!)??

А Галичина? Чи вона багатша, ніж інші частини України? Вважається, що люди тут таки краще живуть. Але справа не в цьому. А в тому, що Західна Україна, включно із галичанами, є, на свою ж суб’єктивну думку, прогресивнішою, ніж Схід. Значить головним питанням є не фінансове, а ментальне.

Але – а що є “бути прогресивнішим”? Говорити українською мовою, щедро урізноманітненою матюками, “мусором”, “спічками”, “зажигалками” та іншими штуками? Може, мова якраз не має значення. Але що ж тоді має? Церква різна, можна навіть сказати різноманітна. Мови — різні. Геополітичні прагнення — різні. Історія, що дуже важливо, — інша. Можливо не треба вважати патріотизм Галичини чи Донбасу поганим, якщо цей патріотизм по своїй природі добрий та щирий. Адже справді це різні світи. Може, не потрібно почувати сором за те, що не любиш штучно зліплену державу? (Адже мабуть всяка держава є штучно зліпленою). Ймовірно, що любити рідний край — це природніше, ніж любити щось абстрактне. Ще скажіть любити патріотичною любов’ю всю Європу!

Однак, знову-таки з іншого боку, може, саме любов до трохи східняків, трохи російськомовних, але теж українців робить нас із простих собі людей свідомих, турботливих, сильних духом, відданих, пристрасних. Адже не так легко любити інших, відмінних українців. Може, стаємо свідомими, бо ж треба усвідомити прихильність до людей, яких не бачив… Патріотизм до землі, населеної різними людьми, які вирішили бути “один за всіх і всі за одного” просто так, за своїм бажанням, без підстав, без спільної історії, єдиної церкви, подібної природи і навіть єдиної мови. Оце була би сила. Якщо така банда переступить через себе і полюбиться, то її, хай йому грець, нічого не зупинить. От тільки де той патріотизм, коли більше, ніж половина молодих людей (про інших вже й не йдеться) так ніби хочуть покинути Україну назавжди, або лише приїжджати сюди інколи?

Звісно, не мені вирішувати, що для Галичини добре, що погано. Але було б непогано щось вирішувати гуртом. А то вже понад 20 років думати: “бути чи не бути” ні до чого не веде. Якась така непевність на всеукраїнському рівні: “Росія чи Європа”? На маєш. Я б казав ні тих, ні тих, і триматися купи, але я — меншість. Тому вирішуйте, чи ви дійсно до Росії, і готові заради цього пожертвувати Заходом. А ви думайте, чи хочете до Європи, чи готові кинути Схід. Чи може краще разом у Росію або у Європу? Ну ж бо! Досить валенсатися! Мені вже навіть просто цікаво, що буде. Все одно, у кінцевому результаті, ми всі брати і сестри у Христі.

Маркіян Прохасько