Шістдесят років тому у концтаборах Норильська українські політв’язні підняли повстання – перше в історії радянського режиму. Воно тривало 69 днів і врешті було придушене. Акція спротиву, на яку піднялися більше 20 тисяч людей, струснула ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Більше того, вона змінила всю систему терору і насильницького упокорення народів, на якій трималася імперія. «Це була наша перемога», – вважає Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання. Чоловік був засуджений до 25 років ув’язнення, відсидів 15 років. Досі не реабілітований. Мешкає у селі Устя Снятинського району на Івано-Франківщині. У серпні відзначить 87-ліття.

 

 

– Євгене Степановичу, Ви керували повстанням політичних в’язнів у 4-му табірному відділенні Норильського Горлагу. Він уважався табором для смертників, куди відправляли найбільш «незручних» в’язнів…

Норильські табори – це група із 40 концтаборів, які з 1947 року обслуговували рабською робочою силою всі промислові підприємства Красноярського краю, будували місто Норильськ. Горлаг – то був головний концтабір Норильська, в якому утримувалося більше 20 тисяч в’язнів. Переважно – в’язні сумління. Більшість з них були українцями. Коли в 1952 році нас етапували у Норильськ із Караганди, то в таборі було приблизно 10 тисяч українців і 4 тисячі литовців – усі «політичні». Горлаг був табором особливого режиму. Особливого в сенсі надзвичайно важких умов, які були тут створені для ув’язнених, та знущань над ними.

 

– Саме в цьому таборі відбували термін покарання українці, що мали так званий «бандерівський стандарт». Чи на Вас теж було таке тавро?

«Бандерівським стандартом» назвали вирок – 25 років позбавлення волі, який присуджували українцям за опір радянській владі. Він передбачав найжорстокіші умови утримання. Тому майже всі, хто йшов за «бандерівським стандартом», відбували термін на крайній Півночі. І я також.

 

– За що Вас арештували?

За неповагу до радянської влади (сміється). Ні, анекдотів я не розказував. Просто я на початку 40-х був у молодіжному крилі ОУН. Кажу “був”, бо наприкінці війни, у 1944-му, мобілізували, ще встиг два роки повоювати в складі Четвертої Української армії, яка потім влилася у Прикарпатський військовий округ. Був поранений, маю бойові нагороди. Арештували мене в 1949-му. За участь в ОУН був засуджений до кари смертю, яку замінили на «бандерівський стандарт». З в’язниці потрапив до концтабору в Джезказгані. Умови там були відносно ліберальні плюс довкола табору українські поселення – майже як вдома. Ми це відчули і почали трохи боротися за свої права, тому найактивніших «бандерівців» відправили охолонути – перевели до Норильська. На етап тоді вийшли майже 1200 українців. В Горлазі нас розкидали по шістьох різних відділеннях – зонах. Одна з них, шоста, була жіночою.

 

– Що призвело до акції спротиву? Дослідники серед причин називають смерть Сталіна і невиправдані надії, коли оголосили амністію для кримінальних злочинців, натомість режим утримання політв’язнів зробили ще жорсткішим.

Люди в Норильських таборах були доведені до відчаю, їм нічого було втрачати. Тому боротьба з режимом, перш за все, була боротьбою за свою людську гідність.  Наша четверта зона, або табірне відділення, вважалася найгіршим місцем навіть серед тамтешніх в’язнів. Робота – надворі, вдень і вночі. Звичайна температура взимку, а це шість місяців, – мінус 36 градусів. Зміна – 12 годин. Виконували земляні та підготовчі будівельні роботи – довбали вічну мерзлоту, готували котловани під фундаменти, розчищали територію. Працювали і в люті морози до мінус 60, і в завірюхи. Щодня з роботи везли одного-двох мертвих. Ще п’ятеро-шестеро лягали з обмороженнями чи хворобами. То були нелюдські умови.

 

– В зоні було легше?

Напевно, треба пояснити, що таке «зона», бо мало хто уявляє собі радянський концтабір. Це площа, двічі обгороджена парканом з колючих дротів, по периметру – вишки, на них вартові з автоматами і карабінами. Посередині – житлові бараки: кілька десятків дерев’яних нар, металева діжка, яка правила за буржуйку, і ще одна – для параші. Окремо – їдальня, баня-пральня. 

За роботу отримували кусень хліба і тарілку баланди. Мали норму, яка вираховувалася метрами видовбаних у вічній мерзлоті ям чи зведених стін – у два короткі місяці літа лили фундаменти і будували будинки. Виконав норму – отримав пайку хліба 600 грамів на добу, не виконав – маєш половину від того. Та найскладнішим було не голодне життя і не каторжна робота. Найскладнішим було не зламатися. Бо саме для цього таборова адміністрація відгодовувала і дресирувала кримінальних зеків. Фактично брала на службу кримінальні елементи, влаштовуючи їм натомість зручні умови ситого життя. І навіть озброювала. Суки, а так називали зеків, які працювали на таборову адміністрацію, були добре підготовлені, коли зустрічали наш етап. Всім їм напередодні роздали фінські ножі – начебто для самооборони від «бандерівських головорізів».

 

– Були сутички?

Були знущання. «Блатних» дресирували, щоби вони всіляко гнобили «політичних», учиняли над ними розправи і тим самим тримали в страху та покорі. Коли наш етап, а більшість були хлопці з ОУН-УПА, прибув у Норильськ, земляки просили не висовуватися, інакше всіх знищать. Річ у тому, що в Горлазі практикували так звану «молотобойку». Це коли когось одного заштовхували в БУР (барак посиленого режиму), де було четверо відгодованих «блатних» здорованів, і ті починали його місити. Офіційно суки працювали в таборі пожежниками, були на привілейованому становищі і посиленому пайку. Вони били так, що від людини лишалося криваве місиво. Виносили звідти в безпам’ятстві. Хтось не оклигував. Людей фактично ламали. Вони дуже боялися «молотобійців», у лапи яких віддавали кожного, хто не подобався адміністрації табору. Суки почувалися безкарними. Аж так, що більшість звірств були навіть не наказом начальства, а їхньою ініціативою. Така заохочувалася.

 

– Ви теж пройшли «молотобойку»?

Нас було дуже багато, і тому «молотобойку» ми оминули, але дістали своє в інший спосіб. Нас скували п’ятірками і били дорогою на роботу й назад. Пам’ятаю, що тоді ми будували центральну площу Норильська.

Та знущання довго не тривали. Через кілька тижнів після того, як прийшов наш етап, «молотобійців» почали знаходити неживими. Це зламало ситуацію. Вже не люди боялися сук, а ті почали боятися за свою сучу шкуру. Фактично це був перший крок до повстання. Ситуація налякала адміністрацію табору, і та вдалася до агресії – почалися розстріли. Вартові стріляли по в’язнях. В кожному таборі ця ситуація вилилася в акції спротиву. В третій зоні повстали через звістку, що вартові жіночого відділення жорстоко зґвалтували українську дівчину. Наша четверта і п’ята зони піднялися після того, як на роботі конвоїри застрелили одного з політв’язнів – віруючого Еміля Сафронюка. Цього було досить, щоби ми припинили роботу. Це було 25 травня 1953 року.

 

– Страйк підтримали всі в’язні?

Зібрався імпровізований мітинг. Я виступив і закликав усіх до страйку. Люди боялися, не всі одразу на таке погодилися, тому я взяв відповідальність на себе і вирубав електрику. Три дні ми не поверталися в зону. Три дні нам не вивозили їсти. На четвертий день погодилися розійтися по своїх таборах. Кожен пішов у свою зону. Ми поводилися мирно, але наполегливо і впевнено змінили устрій табору і порядки в ньому. Адміністрація спостерігала, на конфронтацію не йшла. Ми з ними і з конвоєм не заїдалися. Але на роботу не виходили.

 

– Як ви змінили устрій в зоні? Чи почали розмовляти українською?

Українською ми розмовляли і раніше. В принципі, мову ніхто офіційно не забороняв. Але розмовляти українською тоді означало накликати на себе додаткові утиски і репресії. Коли владою були ми, мова повернулася. Були створені страйкові комітети. На труби котелень підняли чорно-червоні прапори смерті й непокори. Члени комітетів повсталих зон розподілили між собою обов’язки: були окремі відповідальні за інформацію, агітацію та пропаганду, роботу на кухні, у лазні та пральні, за господарські справи, медчастину, культурно-виховну роботу. У дні повстання в табірних клубах проводили репетиції, відбувалися концерти, спортивні змагання. Комітети повсталих табірних відділень Норильська стали своєрідними органами самоуправління. З того, наскільки чітка дисципліна і порядок у табірних відділеннях, дивувалася навіть тюремна адміністрація.

 

– Символом Норильського повстання є повітряний змій. За його допомогою відбувалася комунікація?

Коли колишні учасники Норильського повстання збиралися на конференції політв’язнів, то щоразу жартували: воювали каменями і повітряними зміями. Так, повітряні змії розносили наші листівки з однієї зони в іншу.

Комунікація між зонами була завжди. Коли ми будували будинки, то в одному з них над балкою в дверях виклали порожнечу і заклали її цеглою. Туди клали записки. Вночі на будові працювали жінки. Більшість записок була для них. Вранці ми забирали «пошту» і розкидали по бригадах – листи доходили до кожного адресата. Так шукали і знаходили родичів і знайомих.

 

– Чи були виконані ваші вимоги? Як сталося, що повстання придушили?

Серед наших вимог був 8-годинний робочий день, зміна адміністрації табору. Та головне – ми просили щоби прибула комісія з Москви – мали надію на те, що зміняться умови утримання політв’язнів і вдасться домовитися про перегляд справ тих, кого обвинуватили бездоказово.

Дочекалися комісії. Та замість переговорів адміністрація висунула ультиматум припинити протести. Тоді в повітрі запахло порохом. Зони оточили військовики на вантажівках, озброєні «калашниковими» й кулеметами. Їм на підмогу завербували штатських – комсомольців і партійців з Норильська. Відчувалося, що ті люди готові на все. На кожен порух готові стріляти. І тоді я сказав своїм: збирайте свої речі, розходіться по бараках, відтепер поступаємо в розпорядження адміністрації. І тільки це врятувало. Наша четверта зона була єдиною, де не було розстрілів, де не загинула жодна людина.

 

– Придушення повстання тривало більше місяця. Було вбито 150 в’язнів, близько 500 отримали поранення. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила три тисячі активістів – 45 із них заарештували як організаторів, 365 – посадили в тюрму, 1500 – перевели у Магадан. То була поразка?

То була наша перемога. Не вважаю придушення повстання його поразкою. Ми поставили початок кінця системи. Наше повстання заразило інші табори, заразило волю. Менше, ніж за місяць, повстала Воркута, а за нею Кингір. Після цього всього впав ГУЛАГ, були значно пом’якшені умови утримання в’язнів. Усе це зруйнувало машину терору і значно послабило тоталітарний режим. Люди побачили, що з цією владою можна і треба боротися. Далі були шістдесятники, Гельсінська група, перебудова і так далі – до кінця, коли Радянський Союз розвалився.

 

– Що зараз може підняти людей?

Треба, щоби влада ще більше обнагліла. Ще трохи замало нам.

 

– Але ж Ви прихильник ненасильницької боротьби?

Справді, я не прихильник насилля. Я – послідовник безкровних методів. Знаю, що боротьба мирна, безкровна – це дуже складна справа. Але вона потужніша, ніж війна зі зброєю. От зараз яку силу ми можемо протиставити владі, яка має війська, міліцію, зброю, літаки-бетеери? Тільки свою позицію, рішучість, силу духу і силу волі. Це поламає всі їхні плани, переламає ситуацію на нашу користь – на користь України і українців.

 

Розмовляла Наталія КУШНІРЕНКО 

 

На фото:

– П’ятірка молодих ОУН-івців Осипа Зінкевича (на велосипеді). Євген Грицяк – перший праворуч. 1941 рік.

– Євген Грицяк у штрафному таборі в Комі АССР, 1955 рік.