Чим відрізняється палінка від самогону, калуське пиво від ряшівського, а румунська бринза від гуцульської? Якщо дотепер ці питання для франківчан були риторичними, то Фестиваль карпатської кухні подарував смачні відповіді не лише на ці, але й на десяток інших. Зокрема, знаємо, скільки грибів треба на 200-літрову карпатську юшку і з чого варять знамениту станіславську мармуляду, яку відтепер як презент можна буде дарувати друзям і гостям міста.

 

 

Фестиваль карпатської кухні в Івано-Франківську 11 травня відбувся вперше. Принаймні на один день Франківськ став столицею карпатської кулінарії, об’єднавши кухарів та  виробників продукції з Прикарпаття, Угорщини, Румунії та Словаччини. Фестиваль відбувся в рамках проекту “Карпатська мережа кулінарної спадщини”, що виконується Туристичною Асоціацією Івано-Франківщини разом з міськвиконкомом, ОДА та транскордонними партнерами проекту.

То як смакують Карпати? Розбиратися з усіма смаками і присмаками доводилось кожному самостійно і на власний розсуд. Фестиваль відбувався паралельно у багатьох локаціях, що було одночасно інтригою, але й додавало розгубленості. З десяток презентаційних наметів на площі Ринок – у серці фестивалю – впродовж дня пропонували різноманітні дегустації, в той час як у десятьох місцевих рестораціях запрошені кухарі готували свої регіональні страви, спробувати які усі разом не вийшло би аж ніяк. Паралельно на фестивальній сцені відбувалися кулінарні майстер-класи від словацьких та угорських кухарів.

Довкола фестивальних наметів відвідувачі роїлися, наче бджоли. Дегустації різних смаколиків змінювалися майже блискавично, а спробувати хотілося усе! Мабуть, не випадково дегустаційний намет пива “Калуське” сусідив з наметом Словаччини, де пропонували скуштувати знаменитого пива «Kaltenecker» та з десяток регіональних вин. З аналітичним виразом обличчя деякі відвідувачі куштували одразу і калуське, і ряшівське, тримаючи по келішку у кожній руці. «Дуже добре! Дуууже добре!» – коментував поважний франківчанин, куштуючи пиво, і додав, що є поціновувачем чеського хмільного напою, а от смаку словацького, якби не фестиваль, так би й не пізнав.

Словацьке пиво по 15 гривень за пляшку розхапували моментально. Благородніше і дорожче вино чекало своїх особливих покупців. Гордістю словацької кулінарної делегації був «Токай». Густий, медового кольору і відчутно дорогий – 300 гривень за пляшку. «У супермаркеті «Токай» можна купити за 30 гривень. Угорський трохи дорожчий», – дивувалася якась відвідувачка. «Це правдивий словацький «Токай», – розповів представник делегації з Кошіце Ян Мілий. – В Угорщині сьогодні 6000 гектарів виноградників, а у Словаччині, з іншого боку кордону, – 907 гектарів. Це вино є таким дорогим, бо кожну виноградинку для нього збирають вручну. За день одна людина може зібрати максимум 10 кілограмів винограду. Потім воно ще 2 роки витримується у дубових бочках. Тому добрий «Токай» ніколи не коштуватиме менше 25 євро».

У сусідньому угорському наметі підвищували градус палінкою, яку пропонували закушувати сиром з айви (твердою мармулядою) та унікальним сливовим джемом. «Джем зварено без додавання жодного грама цукру. Це особливий сорт слив, який росте лише у регіоні Сатмар-Берег, – зауважує Амбруш Барабаш. – Джем виварюють 24 години, щоб він набув необхідної густини. Він не потребує консервації – завдяки унікальним властивостям цього сорту слив, джем можна зберігати навіть у відкритих посудинах». Амбруш запевняє, що джем у бочках, накритих тканиною, може зберігатися роками. А кому не віриться, запрошує у серпні завітати у село Паньола, де проводяться гастрономічні фестивалі довкола джему і палінки зі слив та інших фруктів, вирощених у Паньолі.

На паньольську палінку охочих не бракувало. Угорці, певно, пошкодували, що не взяли більше пляшок на продаж. «Наше виробництво у селі є доволі маленьким. Але паньольська палінка займає перші місця на державних та міжнародних конкурсах», – каже Амбруш. Напій проходить дворазову дистиляцію і витримується у бочках з бузини. Франківцям пропонували палінку від найм’якшої – 38 градусів, до найміцнішої – 56 градусів. Зі слив, груш, яблук, черешень та винограду. Щороку міні-заводик у Паньолі виробляє 100 тисяч пляшок палінки на рік, передовсім для угорських споживачів.

Закушувати угорську палінку добре було у сусідньому румунському наметі – там, окрім палінки румунської, пропонували бринзу, сало, кукурудзяний хліб та рулетики з горіхом. А от поспілкуватися з колоритними майстринями, які демонстрували свої гердани, солом’яні капелюшки та ляльки у національних строях, було майже неможливо – бабці знали лише румунську. Зате весь їхній зовнішній вигляд, розкішні вишиті й багато розцяцьковані, такі схожі на гуцульські, вбрання були чи не найкращим підтвердженням того, що Карпати – наш спільний дім.

Прикарпаття презентувало себе традиційним багатством медів, салом, домашнім хлібом з печі та самогонкою. У наметі карпатських наїдків ґазді з села Стрільче Городенківського району, Володимиру Романіву, неабияк дісталося «на горіхи» за те, що привіз так мало хліба з салом і ще й не хотів продавати. Величезні хлібини, ледь не по півметра у діаметрі, були розкраяні на дегустацію і розійшлися моментально. Як і домашнє сальце. Ґазда заледве встиг показати відбиток цегли із печі на деньці хлібини і розказати, що пече хліб на вербових дровах, а сальце – з домашньої свині, бо як учасник клубу органічного землеробства, він ненатуральної продукції узагалі не визнає. Відвідувачі не йняли віри, що ґазда так мало привіз, нічого не продає, ще й візитівки не має. «То мале домашнє виробництво, – виправдовувався Володимир Романів. Я печу хліб для себе та для друзів, бо для села він задорогий – 30 гривень за буханку. Його беруть на весілля або родина з трьох людей бере собі на тиждень». Підприємливі франківчани одразу домовились з ґаздою, що він передаватиме хліб бусом на автостанцію.

Зате грибової карпатської юшки стало усім. Аромати грибів та часничку, які вилітали на площу Ринок із 200-літрового казана, приємно лоскотали ніс і нагадували, що пора перекусити чимось ситнішим. До казана утворилася безкінечна черга зголоднілих фестивальників. Як розповів ініціатор цього масштабного гощення Михайло Стовп’юк, голова Асоціації «Великий Карпатський бренд «Чиста флора», на 200 літрів юшки пішло 7 кілограмів сушених білих грибів, 12 кг моркви, 13 кг цибулі, 4 кг петрушки, 3 кг часнику та 2 кг солі. Усі продукти – з екологічно чистих домашніх господарств, а гриби – з гір. «Грибна юшка – це символ і бренд наших Карпат», – переконаний Михайло Стовп’юк.

Поїсти на фестивалі – це радість минуща. А що привезти як подарунок? Молоді галицькі ґаздині Христина Федотова та Зореслава Гавриш запропонували як смачний сувенір «Станіславську мармуляду». Невеликі баночки з мармулядою дуже гарно оздоблені і мають, на додачу, ще й коротенькі історії про Мармулядову пожежу та приповідки про кожний вид мармуляди. Трускавкові сподіванки молодої польської панянки Варвари, полонинські гогодзи баби Гафійки з-під Косова, грушева насолода цьоці Дарці з Яремче, сонячні лимони стрийни Василини з канадських українців – від одних лише назв слинка тече! За кілька годин усю мармуляду розбірали, чого ґаздині зовсім не сподівалися.

«Попри сумний історичний факт, що від Мармулядової пожежі у 1868 році згорів майже цілий Франківськ включно з ратушею, у місті й сьогодні варять добру мармуляду, і цим треба пишатися», – зауважує Христина Федотова. Якщо зі Львова везуть каву, з Києва торт, то з Франківська треба везти насамперед мармуляду, переконана її подруга Зореслава Гавриш. «В якийсь момент назбиралося дуже багато цікавих рецептів. Частина з них родинні – як-от гогодзи і трускавки, частина – знайдені в автентичних переписах. Але це не просто мармуляда, це концептуальна ідея. Хочемо, щоб «Станіславська мармуляда» стала потужним брендом Франківська!»

Залишається додати: і щоб Фестиваль карпатської кухні став традиційною візитівкою міста!

 

Наталка ГОЛОМІДОВА