Не хочу лякати ДАІшників

  • Писав якось Сергій Жадан, що в країні стагнація і мудацтво, а Юрій Андрухович – що влада собі як влада – суцільні бандити. Я до чого веду: був минулої п’ятниці, 17 травня, у Франківську гарний захід під назвою «Ніч у музеї». Такі штуки проходили по всій Україні, і у «Музеї мистецтв Прикарпаття» також. Лунає гарна класична музика, чудова атмосфера серед старовинних експонатів, година одинадцята чи дванадцята ночі Аж тут телефонує приятелька. Ще здивувало, чого такий пізній дзвінок. А виявилося, були підстави.

    Вона працює в університеті і разом зі студентами та іншими викладачами вирішила собі поїхати на шевченківські місця. Давно вже збиралися. Але в березні, коли це було б доречніше, випав сніг, тому поїздку перенесли. Потім ще щось не складалося, і от нарешті!

    Однак на виїзді з Франківська їхній автобус зупинила ДАІ з безглуздим формулюванням заборони перевозити пасажирів у нічний час. Ото й довелося мені з товаришем Максимом Кицюком брати таксі, їхати до них із журналістським посвідченням і диктофоном, аби ще раз спробувати зрозуміти формулювання затримання. Власне, даішники зупиняли весь пасажирський транспорт, який намагався виїхати з міста. Дякувати, після «перемовин» в хлопців переміг здоровий глузд і страх побачити себе в Інтернеті, тому автобус таки пропустили.

    Тим не менше, нам з товаришем довелося їхати з шевченківськими прочанами аж до Тернополя, і не марно, бо на шляху ще два пости нас зупиняли. З таким настроєм студенти і викладачі вже не проти були змінити маршрут і таки поїхати до Києва на опозиційний мітинг, а вже відтак на шевченківські місця. Адже даішники саме на Київ людей намагалися не пропускати. Але покликав Канів. І студенти й викладачі успішно надихнулися місцями Тараса Григоровича. А ми з Кицюком отримали цікаву пригоду. Потім ще були гарячі бутерброди і холодне пиво на нічному тернопільському вокзалі. Далі були ще чотири години в поїзді до Франківська.

    Наступного дня викладачеві-керівникові автобусної групи весь час телефонували. То був день Ірини, але оскільки професор – не Ірина, варіант з привітаннями відпадає. Насправді телефонували даішники різних рівнів і вибачалися.

    Це правильно! Так має бути. Вибачатися – необхідно. Єдине, що лунали ці вибачення не так через щире каяття за поганий вчинок, як із людського страху. Бо в кінці обов’язково звучав ніжний натяк-прохання, щоб бува не засвітилися їхні прізвища, голоси, обличчя в Інтернеті.

    Отже, страх публічності ще діє. Виходить, що з ними можна лише так, як вони з нами. Але ж, насправді, це неправильно. Недобре нести людині страх. Уявляю, як ті хлопці, що тої ночі спинили автобус, наступного дня вводили в пошукових системах свої імена і молилися, аби нічого не знайти з того, що можна було б.

    Гаразд, не знайдете. Хоч ті ваші вибачення не такі, як мають бути. Це лише нещирі запобігання.

    Не хотілося би вас лякати. Але ще менше хочеться вас боятися.

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!