Петро БУЯК: «Це буде крута штука, яка запам’ятається багатьом»

  • У понеділок, 3 червня, стартувала чотиримісячна мотоекспедиція «Дніпром до Байкалу». Її учасники – Петро Буяк та Юля Плисюк пара з Івано-Франківська, найбільшим захопленням якої є подорожі. У мандрівку молодята вирушили на мотоциклі «Дніпро-11» з коляскою 1991-го року випуску. Вони збираються подолати шлях у 20 000 кілометрів – через Україну, Росію, Казахстан, Монголію, досягнути озера Байкал і на зворотному шляху перетнути вздовж майже всю Росію. Про підготовку до подорожі, мотиви і плани Юлія та Петро розповіли «Галицькому кореспонденту» напередодні від’їзду.

     

    – Як довго тривала підготовка до поїздки, як це відбувалося? Чи були труднощі, що вилізло під час підготовки, чого ви не очікували?

    Юля: Особисто для мене доволі нелегко поєднувати мою основну роботу (я працюю на ІТ компанію «Eleks») із підготовкою до експедиції. Хоча мені дуже пощастило з місцем роботи і керівництвом (вони підтримали моє бажання поїхати і відпускають на весь цей термін), і тут доволі гнучкий графік роботи, що дозволяє мені вирішувати якісь справи протягом робочого дня. Та підготовка до поїздки потребує дуже багато часу і зусиль, і ці резерви деколи важко знайти. Власне, цього я й не очікувала – що самі приготування вимагатимуть так багато зусиль. Зазвичай, в не надто довгу подорож я збираюсь просто за один вечір, а тут – уже майже 9 місяців щоденної ретельної роботи.

    Петро: Так, дійсно, ми вже нарешті стартуємо 3 червня від ратуші. До цієї миті ми пройшли великий, виснажливий і доволі цікавий етап підготовки. Чому виснажливий? Бо такий масштабний проект я роблю вперше, як і Юля. Багато разів нам довелося наступати на граблі. Іноді на одні й ті ж самі. Найпростішим етапом підготовки все ж таки вважаю підготовку мотоцикла до мандрівки. Оскільки ти з ним сам на сам, і там все просто. Процес керований тільки тобою, а він (мотоцикл) просто мовчки слухняно ліпиться до купи і набуває того образу, який є в голові автора. Другий етап – це малювання маршруту, налагодження зв’язків з тими, хто на нас буде чекати там, в тих країнах. А от найскладніший і найбільш гнітючий етап, який ще й досі триває і таки, певно, буде тривати до останньої години, – це менеджерська, організаційна робота. Оце власне той пиріг, який ми скуштували вперше. За рік підготовки проекту наше уявлення про журналістів, спонсорів, оточення і взагалі про процес організації бодай чогось повністю перевернулося з ніг на голову. Виявляється, в сучасній Україні всім до одного місця, що ти і де ти, і навіть коли ти кажеш, що маєш намір здійснити всеукраїнський проект, який змінить уявлення про мотоподорожі, то зазвичай люди, які дійсно можуть допомогти, яким це раз плюнути, все одно не поступляться своєю позицією, бо це – не попса, це нікому не цікаво і так далі. А потім кажуть: «Ой, у нас так мало в Україні відбувається… Щось молодь така неактивна…» Але то таке, інколи злість бере і треба випустити пару … Зрештою, ми, долаючи такі барикади, ще більше вірили в те, що хай там як, а ми доб’ємося свого і здійснимо проект. Щиро вдячні усім друзям і знайомим, і тим компаніям та фірмам, які в нас повірили і допомогли бодай чимось. Мені залишається додати тільки про культурний бік підготовки. Ми починали просто з того, що збирались пригощати нашими стравами тамтешніх мешканців. Тут майже й нема що готувати, адже ми і так провізію беремо з собою: насушили м’яса-овочів, закрутили в банки сало – і готово. Але коли про нашу ідею почули друзі, вони захотіли нас підтримати. Тепер ми ще й веземо картини від Яреми Стецика, шкіряні сувеніри від Сергія Тригуба, організовуємо майстер-класи із виготовлення сувенірів у національному стилі разом з школою хенд-мейду “Баобаб”, розробили цілий австрійсько-українсько-російський ковальський проект разом із Василем Гудимою. Це було спонтанно, але ми дуже раді таким додатковим клопотам, адже наша поїздка перетворилась на справжню мотоекспедицію.

    – Багато своїх кровних інвестуєте?

    Юля: Усі зарплати.

    Петро: Своїх коштів на такий проект з наших зарплат не вистачило: всього кілька тисяч змогли відкласти. Ще трохи нам допомогли друзі. Фірми, які з нами співпрацюють, в основному допомагали бартером. Це мотоспорядження, страхівки, туристичне спорядження. На цьому вже зекономлено неабияку частину бюджету. Головне – назбирати на паливо і трохи їжі. А фінанси будемо заробляти по дорозі тим, що на площах робитимемо імпровізовані театрально-музичні перформанси та будемо продавати ковані медальйони на святі ковалів. Якось викрутимося, головне – аби здоров’я було.

    – Ідея прекрасна, хто б сперечався, але давайте відверто: ви ж все-таки думаєте про якийсь результат з цієї подорожі. Який саме, заради чого ви це робите?

    Петро: Від самого початку проект був задуманий як просто поїздка, що запам’ятається і нам, і тим, кому ми будемо розповідати про неї після приїзду, як дуже цікава історія. Але не минуло від ідеї і кількох днів, як ми визначили, що треба цю подорож зробити як обмін культурами між Україною й Азією, а найбільш яскраві моменти дотику культур, тобто нас і тих, що там, фіксувати на фотоапарат. А після приїзду створити фотовиставку і провезти її найбільшими містами України, як це зробив колись Валерій Кришень – мотомандрівник з України, який здійснив навколосвітню подорож на мотоциклі й потім організував фотовиставку від своєї подорожі. А вже презентуючи фотовиставку, можна усім розповідати, що там і як було. Будемо також намагатися створити короткий фільм про саму подорож, щоб було цікаво не тільки мотоциклістам. Сама мандрівка має принести досвід вивчення світу і культур, спілкування з жителями юрт, смакування і готування різних наїдків, вивчення різного артового прошарку. І вже не буде виглядати, що от просто проїхалися і, крім дороги, нічого не виділи, а це буде крута штука, яка запам’ятається багатьом, а нас надихатиме на ще якісь ідеї.

    Юля: Нам деколи закидають, що ми на цьому хочемо заробити. Не знаю, як тут в борги не залізти. Ми любимо подорожувати, саме про Монголію мріємо вже декілька років, здійснення цієї мрії і буде головним нашим результатом. Але ми не скнари – ми хочемо нашим досвідом поділитися. Під час підготовки ми стикнулися із тим, що потрібну інформацію буває важко знайти, а деколи – просто неможливо. Ми ж хочемо в нашому блозі http://dneprmongol.blogspot.com/ описати кожен крок підготовки, кожен крок самої подорожі, усе відкрито, без ніякого приховування, щоб будь-який читач подумав: “Хе, вони ж прості люди і роблять – тоді і я зможу. Значить, досить лише мріяти про щось недосяжне, можна вставати – і робити”. Так само результатом будуть наші враження, які привеземо звідти. По телебаченню нам розказують про інші країни одне, друзі – інше… Взагалі, у кожної людини свої відчуття, от ми й отримаємо власні і також ними поділимося в блозі, а ще на сторінках наших інформаційних партнерів. Результатом будуть зібрані фото-відео-текстові матеріали. Ми їх не закинемо в тумбочку – обробимо, організуємо фотовиставку, змонтуємо фільм. Є й інші ідеї, але поки що про них не розповідатимемо.

    – Двадцять тисяч кілометрів не найцивілізованішими країнами – не страшно?

    Юля: Хм, “не найцивілізованішими” – тут залежить, що вкладати у це поняття. Якщо про якість інфраструктури – то хіба цього варто боятися? А люди – з огляду на те, з ким ми встигли познайомитися, що ми встигли дізнатися від тих, хто вже там бував, – там достатньо цивілізовані.

    Петро: Після кількох сотень кілометрів нашим містом і пару десятків кілометрів нашими селами у вихідні вечори біля клюбів – вже нічого не страшно. Якщо цікавлять дороги, то вони там кращі, ніж у нас на майже всіх вулицях Франківська. А стосовно ментальності, то їхні люди не так злісно зваблені цивілізацією і є ближчі до природи, а отже, простіші і добріші. Живучи осторонь від цієї суєти, вони ближчі до неба і до істини, і їм не треба знати, нащо ти тут і скільки ти маєш всього десь. Їм цікаво знати, який ти сам. Якщо чесний, то проходи, а як обманюєш – то будеш битий. Там вони і без універів психологію краще знають за тих, що тут по кабінетах обслуговують. Ну то таке. Звичайно, такі слова – то ремарка з досвіду друзів, що там вже були і пройшли ці всі штуки. А ми свій досвід і свої враження тільки будемо шукати… Головне – не боятися, як каже мій друг Василь Гудима.

    – Тоді про інший страх: наскільки я розумію, ви – пара, поїздка довга і складна, самі знаєте, що і в набагато простіших ситуаціях люди не витримують вкупі. Не боїтесь приїхати вже розділеними, і що від цього втримає, на вашу думку?

    Петро: Та страхи – вони взагалі така штука, що без них нікуди. Страх живить, він дає напрямок руху. От тільки напрямки бувають різні. Хтось назад, а ми вперті і вперед. Ми з Юлькою відколи разом, то постійно з мотоциклом, і вже в минулій подорожі замками України зрозуміли, що нам легко порозумітися в будь-якій ситуації – як в побутовій, так і в полюбовній. Ми не страждаємо такими «бичими» темами, що ти миєш посуд, а я цвєки в стіни б’ю. Ми на рівних правах і один одному допомагаємо, так що ми не боїмося. А в сучасному світі аби дівчина погодилася на сему ріщі їхати в колясці і таку відстань – це чудо. Тому це вже про щось каже. Ми є гуд команда.

    Юля: Мені здається, що труднощі підготовки (а це дійсно було складно, бо ми це робили вперше, не знали, як правильно, у кожного був на це свій погляд) нас уже достатньо загартували. Ми навчились у складних ситуаціях не скиглити і не жаліти кожен сам себе, а підтримувати один одного, тож такого страху у мене навіть в думках немає. Втримає – розуміння один одного, що у нас вже є.

     

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!