Український письменник та музикант, лідер групи  “DRUMТИАТР” Юрій Іздрик нещодавно презентував івано-франківським читачам збірку «найінтимнішої лірики» під назвою «Ю». Поезії, які автор протягом шести місяців розміщував на своїй сторінці у LiveJournal (яку сам Іздрик назвав «Мертвим щоденником») і в мережі Facebook, тепер зібрані воєдино та вийшли друком у «Видавництві Старого Лева».

З «Галицьким кореспондентом» Юрко Іздрик поділився думками і спостереженнями за кавою в «Гармидері».

 

– Мої будні дні не відрізняються від вихідних. Прокидаюся зранку: буває це шоста, а буває й десята година. Далі – достатньо стереотипний ритуальний сніданок: дуже міцний чай з молоком (суміш чаїв, де обов’язковим компонентом є пуер), канапка з сиром, дві сигарети, а далі вже й починається якась робота.

– Колись був совою за біоритмами, а вже на старість перетворився на жайворонка. І якщо раніше ніч була найкращою порою для писання, то зараз, якщо я й пишу щось нове, роблю це зранку.

– Все те, що роблю, – з одного боку, то передовсім для себе. Для прикладу, “DRUMТИАТР”: виступи, написання текстів, зустрічі з двома іншими учасниками групи – все приносить мені радість, роблю це, що називається, в “кайф”. Але, з іншого боку, ми всі отримуємо задоволення від того, що збираємось час від часу і граємо. Збираємось ми тільки на концерти, бо всі троє живемо в різних містах. Репетиції робити у нас можливості немає, тому ми принципово від них відмовились. Про себе пишемо, що ми єдина у світі група, яка працює без репетицій. Так що тут і егоїстичне, і групове задоволення в цьому разі збігаються.

– Мотивація – це первинне, взагалі, вона є чи не найбільшою проблемою людини, в кожному разі для мене. Практично дев’яносто відсотків свого життя – це були марні спроби знайти якусь нормальну мотивацію. Зараз вона у мене є, проте не конкретизуватиму, в чому вона полягає. А натхнення – це дрібний, але важливий інструментарій у всьому тому, що ти робиш і як ти себе репрезентуєш світові, власне маючи мотивацію. Бо ж не йдеться тільки про написання чи виступи з “DRUMТИАТР, а взагалі про мій спосіб буття, моє щоденне життя, яке тільки мені видиме.

– Натхнення на хімічному рівні – це як одночасний викид у мозок адреналіну і серотоніну. Ти отримуєш задоволення від своїх дій, а маючи мотивацію, ще й знаєш, що робити в цей момент. Ти є продуктивний, ти на найвищому рівні своїх фізико-хімічних можливостей. У моєму випадку це те, що я роблю останнім часом: пишу вірші.

– Я відчуваю, що на мене вивалюються якісь пазли, фрагменти загальної картинки, і моя справа – все це швидко і якісно скласти. Від того, наскільки якісно з цим розберусь, залежатиме кінцевий результат, та й моє самопочуття і самооцінка. Якщо я знатиму, що все склав правильно, то зможу собі поставити плюс до карми і чудово почуватися.

– Зовнішнє і внутрішнє, те, що зверху, і те, що з власної волі – це дві сторони однієї і тієї ж медалі. Людина є не тільки володарем своєї долі, але й творцем власного світу. Інша справа, що люди зазвичай діють, як діти: діють хаотично, самі собі створюють фатум, а потім нарікають на “щось зверху”.

– Останнім часом не планую нічого, навпаки намагаюся відчувати реальність моменту, максимально жити тим “тут” і “тепер”, наскільки це взагалі можливо. Це така задачка, яка мені видається сенсорною, бо справді більшу частину свого свідомого життя прожив у незрозумілому бовтанні між страхами, комплексами, так званим досвідом минулого і надіями на те, що щось там зміниться в майбутньому, а все це абсолютно нічого спільного з реальністю не має. Але де я в той час був, мені важко згадати. Зараз хочу, щоб в майбутньому міг згадати, де я й коли був і чим займався.

– Мав такий період життя, коли дуже цілеспрямовано й методично, і часом небезконфліктно, відрізав зайві контакти. Це тривало два роки й виявилось дуже складним, але в результаті адресна книжка скоротилась до трьох прізвищ  і, відповідно, активно використовуваних телефонних номерів залишилося, може, три, може, чотири, і на тому кінець. Всі решта, так би мовити, пересунулися за горизонт подій і контакти з ними обмежуються, власне, тією максимальною потребою, коли зв’язок є чогось вартий, взагалі доцільний. Це те, що можна назвати якоюсь духовною гігієною і чим ми займаємось рідко, а воно необхідне так само, як і чистити зуби. Це те, чим потрібно займатися щодня і тоді буде легше жити.

– Перфекціонізм – це один з таких моїх невротичних комплексів ще з дитинства, очевидно, батьками вихований. У прозі він доводив мене до якихось стилістичних викрутасів, мовних ускладнень і перенасичених конструкцій.

– Ніяких рецептів, як стати освіченішим, немає: треба тільки навчитися прибирати за собою і вміти бути ввічливим. Цього повинно бути достатньо, така собі програма мінімум, але її тут ніхто не виконує у цьому суспільстві: ні молоді, ні старі.

– Дуже давно вже нічого не читаю, але це стосується не тільки книжок, але й кіно чи музики. В мене зараз так багато якихось своїх власних ідей, що чужі поки що просто зайві, їх нікуди помістити.

– Страху перед виходом книжки немає, але є острах, чи не зіпсують її у видавництві або типографії. Взагалі, думаю, що не видаватиму більше книжок, бо це якось проблематично і зовсім непотрібно. Я ж не живу з цього і не маю від цього матеріальної вигоди. Для мене важливо, щоб мене читали, але можу робити для цього електронні примірники книжок.

– Я вірю в поєднання професіоналізму і таланту. Зараз от дуже тішуся з того, що знаю, що робити з отими пазлами, які на мене сиплються. Оті свої вірші можу написати саме так, як ніхто інший. Тобто тут, я думаю, є якесь чуття природне, що можна назвати талантом, і ті мої навички професійні, які все-таки здобув, пишучи ті вісім нікому не потрібних книжок – зараз воно все добре складається воєдино.

– Так склалося, що практично всі свої книжки я сам верстав, сам робив обкладинки. І в останні роки видавці, зважаючи на це, дають мені можливість реалізувати більш коштовні проекти через кольоровий друк, ну, а я можу собі дозволити от таку розкіш, як самотужки робити графічні зображення для своїх книжок.

– Можливо, колись зберусь і напишу знову щось прозове, просто зараз ця машинка не працює. Включився якийсь поетичний механізм, а як так сталося – це довга історія, про яку, власне, можна писати довгі прозові романи. Очевидно, що свою роль відіграв і “DRUMТИАТР”, бо вірші пишу з думкою і про сценічне виконання: в них вже менше  літератури, а більше якоїсь музичної складової, ритмічної та фонетичної.

Молодим поетам варто читати хорошу поезію і вчити мову. Причому одне й інше можна робити безкінечно, і це завжди дає добрий результат.

 

Підготував Тарас Малий