Вони планували свою подорож понад рік. Цілою Україною збирали гроші, щоб втілити свою мрію – проїхатися на триколісному мотоциклі “Дніпро” аж до Байкалу. Попереду у Петра Буяка та Юлі Плисюк ще 15 тисяч кілометрів, але за плечима вже чимало вражень та спогадів, якими франківці охоче поділилися з “ГК”.

 

– Ваші друзі непокояться, коли ви зникаєте на кілька днів зі зв’язку. Де ви зараз? Які міста вже проїхали? 

Ну, як і гадалося, так і сталося: ми таки виїхали третього червня і старт був досить вдалим, хоча з неба падала вода. Перші кілометри були дуже “мандражні”, бо спочатку хотілося чимдуж виїхати з міста, потім з області, потім подалі від столиці, а потім перетнути кордон Україна-Росія, ну а потім якомога швидше перетнути кордон Казахстану. Проїхали вже такі великі міста, як Київ, Харків, Воронеж, Саратов, Уральськ, Актюбинськ, Астану та потрапили в Карагандинську область. Зараз ми в селищі Новодолинка Карагандинського району, в родичів. За спідометром порахували, що проїхали вже 4595 км.

 – Як тримається мотоцикл, як самі? Надворі ж страшна спека.

Ой! Спека та акліматизація – це справжнє випробування для нашого мотоцикла і для нас. Сам двигун мотоцикла рятує мастило ZIC, півсинтетика. Щодня потрібно проводити техогляди. Спека сягає близько +40 градусів, і їхати дуже важко. От коли їдемо, то просто супер: вітерець обвіває нас і завдяки якісному мотоодягу від “AGVSPORT” ми живі, а от як зупинимося, то просто смерть. Рятує запас води – з нами завжди близько 15 літрів. Його ми поповнюємо в кожному селищі, а на нашому шляху селища трапляються з періодичністю 5 кілометрів (в Росії), а в Казахстані – лише кожних сто-двісті кілометрів. Довкола завжди степ, багато саранчі та сурків. Насправді видовище дивовижне і заворожує погляд.  Ми намагаємося проїжджати близько 300 км на день, але як потрапляємо до когось в гості, то вже виходить трохи менше.

– Ви брали їжу з собою чи зупиняєтесь у кафе?

В подорож ми із собою набрали купу наїдків: засолене сало (ми його вже з’їли), різні каші і трохи консервів, також чай та каву. Ну, і спеції. Їмо завжди те, що приготуємо, бо, як виявилося, в місцевих придорожніх кафе поїсти буде близько 600 тенге на людину, а то десь 30 гривень. На 600 тенге ми краще заллємо майже 7 літрів пального, бо воно дуже дешеве –  на наші гроші менше п’яти гривень за літр. А вже коли розкладаємо намет, то наші кулінарні здібності не мають меж (сміються). То вівсянка, то гречка з засушеним м’ясом за монгольським рецептом, яке ми із собою припасли.

– Ночуєте у наметі?

Намет – наш найкращий друг і дім. Щоправда, дуже багато мошкари та комарів, але в Росії нам добрий дядько Ігор, в якого ми заночували в селі Тростянка, подарував флакон березового дьогтю – ним і мастимо усі відкриті частини тіла. Запах цього дьогтю комарам не подобається. Так що повернемося знавцями туристичної справи. До речі, погода дуже мінлива: вдень спека майже 40 градусів плюс, а вночі температура падає до 10 градусів. Далі різниця температур буде ще більша. Так що загартовуємо себе і нашого вірного безвідмовного “Дніпра”.

– Що найбільше вразило під час подорожі? 

Найбільше, що зазвичай у подорожах вражає, це якісь певні об’єкти. Але не нас. Нас, в першу чергу, вразила доброзичливість росіян та казахів. Люди просто неперевершені! Вони відкриті душею і в будь-яку годину дня та ночі готові прийняти на нічліг та нагодувати останнім шматком хліба, звичайно, взамін на історії, які ми їм оповідаємо.

– А як реагують люди на експедицію? Мабуть, маєте купу цікавих знайомств?

Реагують дуже позитивно. Усім цікаво, навіщо ми їдемо, і коли ми починаємо розказувати про те, що ми розповідаємо про Україну і вивчаємо культурну спадщину середньої Азії, то одразу у всіх посмішка й усі нам раді. Цікаві знайомства є щодня і майже щогодини. В цих краях люди дуже допитливі і не цураються обступити тебе по 5-6 чоловік, і кожен може поставити одне й те ж питання. Це “Урал”? А ви звідки? І коли чують слова “Україна”, “західна”, “Івано-Франківськ”, то радіють і тішаться. В багатьох людей в цих краях так чи інакше був контакт із українцями і за виразом обличчя видно, що наші себе тут зарекомендували з кращого боку. Це приємно, і є в серці гордість за наших людей, що в цих краях перш за все залишилися людьми з великої букви.

Дуже вражає той факт, що люди на найкрутіших авто зупиняються і спілкуються так, наче ми – їхні давні знайомі. І незалежно від свого соціального статусу не соромляться підійти до нас й іноді майже годину просто вести з нами діалог і навіть розповідати про своє особисте, а потім, побажавши успіху, сідають у свій “Мерс” чи “Тойоту”, і їдуть далі у своїх справах. Це ми вже потім від родичів дізналися, що соціальний статус тут не має значення, перш за все тут цінують, яка ти людина, а не скільки ти маєш грошей. Нас це дійсно дуже приємно здивувало. Такі випадки були навіть у столиці Казахстану в Астані.

– Наскільки безпечною є подорож? Не доскіпуються митники чи міліція?

Сама подорож, як і кожна подорож, навіть дрібний похід в гори чи на концерт на озеро, має, звичайно, свою небезпеку, і потрібно бути обережним. Оминати в неділю нічні магазини, поблизу яких можна зустріти когось небажаного. Ну і так далі. Потрібно пильнувати один за одним і піклуватися про своє здоров’я та бути уважним. Як то кажуть, береженого Бог береже. Щодо кордонів – все просто. Головне, не викидати прикордонникам коники і не розповідати анекдоти. Ми просто сказали, що є туристами, а коли вже прикордонники бачать карту, наклеєну на колясці, дивуються, і тоді розмова стає простішою і переходить в інші площини. Звісно, без бюрократії та черг не обійтися і заповнити папери мусять усі. А коли штамп вже в паспорті, то радість неймовірна. Так було в Росії, так було і в Казахстані.

Стосовно дорожньої поліції – так тут називаються інспектори ДПС – то все строго. В якому безлюдному степу ти би не їхав, за порушення правил тебе покарають. Повсюди розставлені камери спостереження, які будь-яке порушення передадуть на найближчий пост ДПС, і тобі радо продемонструють файне кіно. Штрафи за порушення значно більші за українські, тому порушень тут майже немає. Головне – не забувати вмикати фару, вона тут має працювати незалежно від часу доби і якості дороги. А  взагалі міліція зупиняє нас, щоб поспілкуватися і побажати щасливої дороги. Нам це приємно!

– Ви їдете з місією культобміну. Що найбільше цікавить людей, з якими ви зустрічаєтесь?

Насправді, людей, яких ми зустрічали, простих, не надто заможних, більше цікавить політика, аніж культура. В Казахстані в містечку Рудному ми знайшли вулицю Івана Франка. Вони не знають, хто це, і називають її на європейський кшталт ФрАнко, з наголосом на «а», а от хто такі Тимошенко і Янукович – розкажуть краще за нас. А ми люди не заполітизовані, тож задовольнити інтерес повною мірою не можемо. Але просто розповідаємо, як насправді ми живемо, і це вже трошки змінює уявлення людей про українців.

– А кому даруєте сувеніри з Івано-Франківська?

Сувеніри даруємо усім, із ким зав’язується цікава бесіда. Розповідаємо, що вони означають, що означають для нас. Ляльки-мотанки, зроблені гостями івано-франківської майстерні «Баобаб», даруємо переважно дітлахам, а батькам пояснюємо, що це не просто лялька, а давній український оберіг. Діткам вони просто подобаються, а дорослі дуже цінують такий значимий дарунок і цікавляться його історичним походженням. Коли ж місцеві жителі дізнаються, що ми приїхали сюди власне для того, щоб побачити тутешню культуру, радо розповідають усе, що знають.

Найбільш цінне для нас те, що ми не відшукуємо спеціально фольклористів, знавців, науковців. Ми розпитуємо звичайних людей, носіїв, так би мовити, теперішньої культури. І вона у них саме така, як є, якою вони її зберегли, отже, бачимо, наскільки бережно люди ставляться до неї – і це теж дуже цікаво. От, наприклад, в Казахстані зараз помітно, що влада докладає значних зусиль для відновлення традицій і національної самобутності. Тут усі етикетки, плакати, написи – або на казахській, або двомовні. Навіть реклама на телебаченні – почергово російською і казахською. Національні продукти, як-от кумис і курт (сушений солений сир), можна купити не тільки домашні, але й у магазині. Звісно, коли ми просимо розповісти про якісь звичаї, люди згадують і розповідають про найдавніші, істинні традиції, хоч, може, і не завжди дотримуються їх у теперішньому своєму побуті.

Спілкувалась Наталка ГОЛОМІДОВА