«Одного разу в Стокгольмі» (2018)

Драма / комедія / трилер

Режисер: Роберт Будро

У ролях: Марк Стронг, Нумі Рапас, Ітан Хоук, Крістофер Хейєрдал, Беа Сантос

Злочинець Ларс Ністрем (Ітан Хоук) вривається зі зброєю у головний стокгольмський банк Kreditbanken і оперативно бере його співробітників у заручники. Швед з американським акцентом і імпозантним виглядом поводиться досить специфічно і вимоги висуває своєрідні: спочатку вимагає витягнути для нього з в’язниці спільника (Марк Стронг), а для безпечного виходу з банку просить цілком конкретну машину – «Форд Мустанг», як у Стіва Маккуїна в «Детективі Буллу». В умовах поліцейської засідки захоплені співробітники банку, особливо стійка дівчина Б’янка (Нумі Рапас), починають відчувати дивну близькість щодо загарбників – саме завдяки цьому випадку в психології незабаром з’явиться термін «стокгольмський синдром».

Фільм під лаконічною назвою «Стокгольм» (до якого у нас майстерно приписали фірмове локалізаторське «Одного разу в…») насправді, звичайно, повинен називатися «Стокгольмський синдром». Не тільки тому, що він розповідає історію появи терміна, а й тому, що симптоматика самого психічного розладу ідеально описує сам фільм: за часів, коли прийнято деконструювати кримінальну романтику і пробиратися вглиб ментальних розладів, картина Роберта Будро виступає з позиції людини з цим «стокгольмським синдромом». Дивиться на грабіжників банку як на героїв незрозумілих, незлобних і в цілому дуже симпатичних. І це цілком могло б зійти за рішення концептуальне, отаке повне злиття автора і тексту, погляд на цей синдром зсередини, з боку його безпосередньої жертви.

Але для того, щоб серйозно говорити про «навмисний» вибір позиції, в «Одного разу у Стокгольмі» занадто мало безпосередньої роботи зі змістом. Зі своєю по-хорошому дикою і дуже багатою на можливості історією він обходиться максимально нейтрально: дія тут ніби тече сама по собі, без будь-якого включення учасника (не враховуючи, мабуть, рамкових флешфорвардів, натякаючи, що грабіжники все-таки дійсно були кльовим хлопцями). Ця абсолютна режисерська апатія заважає «Стокгольму» стати чимось більшим, ніж нудний переказ цікавих в цілому подій. З таким простором для виразності особливо прикро, що фільм ніби боїться зробити зайвий акцент, натиснути на комізм або трагізм ситуації (а краще і на те, і на інше). Він вважає за краще залишатися осторонь і сподіватися, що дія якось сама раптом стане цікавою і веселою, не заважає, але й не особливо допомагає сухому матеріалу робити свою справу. І місцями його відсторонений підхід виправдовується: цікава сюжетика і яскраві перформанси Ітана Хоука, Нумі Рапас і Марка Стронга раз за разом переважують кінематографічну сірість. Особливо старається перший, який грає тут призвідника всієї авантюри – рецидивіста Яна-Еріка Олссона, якому у фільмі змінили ім’я на Ларс Ністрема. Він такий хаотичний нейтрал, жертва обставин, який нікому, загалом, зла не бажає, але просто не знає, як жити інакше. Хоук дуже точний у всіх емоційних перепадах і комічних істериках, які в іншого актора цілком могли б виглядати надмірними і надто умовними.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!