Офіцер, який умів чути Бога

Командир, що не боявся смерті, знав напам’ять Біблію і часто читав її для вояків. Вважав їх своїми дітьми. Нещодавно в Івано-Франківську прощалися із загиблим івано-франківським капітаном, начальником розвідки 24-ї ОМБ Віталієм Сенюком, який після виходу на пенсію і складної операції на спинному мозку не всидів вдома і з самого початку війни рушив на передову.

Бог дав, і Бог забрав

У давні часи на схід від Палестини жив праведний чоловік на ім`я Іов. Господь нагородив його великими благами. Іов володів численним табуном худоби, мав велику і дружню родину. Та диявол позаздрив Іову. Нечистий став зводити наклеп перед Богом на праведного: «Відбери у нього все, що він має, – ось побачиш тоді, чи славитиме він Тебе». І сталися біди в Іова. Одного дня розбійники вкрали всю його худобу, поперебивали наймитів, а страшний вихор із пустелі зруйнував дім, в якому зібрались Іовові діти, і всі вони загинули. Та Іов не тільки не став ремствувати на Бога, а сказав: «Господь дав, Господь і взяв».

Посоромлений диявол не вгамувався. Він знову став зводити наклеп на Іова: «Торкнись тільки його тіла – і побачиш, чи славитиме він Тебе». Бог дозволив дияволові позбавити Іова ще й здоров`я. Чоловіка вразила проказа. Тоді навіть Іовова дружина сказала: «Нащо ти молишся до такого Бога?» Але Іов залишився твердим, не втрачав надії: «Господь дав, Господь і взяв». І Бог нагородив вірного Іова. Повернув йому здоров`я, дітей, а худоби побільшало вдвічі, ніж було раніше.

senyuk

Цю біблійну історію часто любив переповідати Віталій Сенюк, особливо, коли пішов на війну. Говорив, аби не здаватися перед труднощами, бо таким чином Господь випробовує людину, щоб укріпити її дух. Він не боявся смерті, бо казав, що то все людське, земна марнота і ловлення вітру: «Бог дав, і Бог забрав».

За мир, а не проти війни

45-річний військовослужбовець загинув 14 січня 2017 року на Луганщині. Він прямував на бойове завдання, коли автомобіль обстріляли з протитанкового ракетного комплексу. Миттєва смерть. До речі, в машині мав їхати інший воїн, але вони в останній момент помінялися.

Поховали героя на Алеї слави івано-франківського кладовища.

Професійний військовий. Був на пенсії, переніс складну операцію, однак із початком бойових дій пішов добровольцем на Схід. Служив за контрактом у 24-й окремій механізованій бригаді начальником розвідки одного з батальйонів.

seniuk_vitalij_5308fa

«Справжній офіцер», – так про Віталія Сенюка відгукуються більшість вояків. Сидіти в штабі – то було не його. Йшов туди, де гаряче, разом із простими солдатами. За три роки війни пройшов багато пекельних місць, але завжди пліч-о-пліч із побратимами зустрічав небезпеку. Брав участь у найскладніших операціях. Зокрема, пройшов Зеленопілля, Лутугине, звільняв Лисичанськ. Казав, що синдром війни затяг його з головою, і лишатиметься він на фронті аж до перемоги.

Після другої операції на спинному мозку в 2016-му Віталій Сенюк міг піти в заслужену відпустку чи взагалі залишитися вдома, або ж принаймні міг служити в штабі. «Я був шокований, коли побачив командира в Попасній у період боїв на Світлодарській дузі», – пригадує волонтер, журналіст із Чорткова Олег Кушнір, який познайомився з Віталієм Сенюком ще 15 років тому.

Своїх вояків офіцер називав рідними дітьми. «Як я їх зараз можу залишити?» – пояснював тоді начальник розвідки. Його слухали не тому, що він був командиром, а тому що заслужив міцний авторитет. Офіцер не раз розповідав своїй дружині, що багатьом воякам гостро бракує, аби їх просто вислухали. Мовчки. Без порад.

У бою Віталій Сенюк наступав на ворога без ненависті, адже натискав на гачок задля захисту, боровся за мир, а не проти війни.

Бойовий побратим Андрій Нагребецький відзначає особливу відвагу іванофранківця. Не глупу відвагу, яка здатна покосити багатьох воїнів, але ту, що зберігає сотні життів. Військовий пригадує, як у 2015-му на Луганщині Віталій Сенюк, будучи нештатним артилерійським навідником, не побоявся і не покинув водонапірну башту, яку зусібіч обстрілював ворог. Якщо б артилерія тоді влучно не стріляла, полягло б чимало наших хлопців на передових позиціях.

Командир вирвав багатьох побратимів із грізних лап смерті, не один востаннє заплющив очі на його руках – Віталій Сенюк пережив усяке, але при цьому завжди випромінював умиротворення, начебто знав трохи більше, ніж інші.

16683100_1366593250070120_223764145_n

«Татку, можеш лишитися назавжди?»

Балкон його помешкання в Івано-Франківську вирізняється з-поміж решти в багатоповерхівці – там висить величезний синьо-жовтий прапор. Віталій привіз його із зони АТО.

У загиблого залишилися дружина і троє дітей. Найменшому, Іллі – 9 років. Його поява на світ стала справжнім дивом, адже коли Віталій перехворів на складну недугу, медики запевнили, що дітей він більше не матиме. Однак уже незабаром щаслива і водночас шокована пара не могла відвести очей від монітора УЗД під час огляду дружини Ірини: крихітка, що визрівала в утробі, показувала батькам великий палець на руці, запевняючи, що все буде добре. Навіть лікарі збіглися на ту чудасію глянути.

Відколи батько пішов воювати, Іллюша цілими днями надсилав йому по телефону смайлики, аби таткові було веселіше на фронті. Часто співав щось радісне і пересилав голосовою поштою. Коли Віталік приїжджав на кілька днів додому, то Ілля не відходив від нього: «Татку, ти можеш уже лишитися назавжди?» – «Синочку, там дуже багато хлопців, в яких ще немає коханих дружин, немає діточок, таких ось, як ти. І я їм потрібен там, аби вони все те колись змогли мати в своєму житті».

22-літня донька Юлія розповідає, що батько виховував їх зі старшим братом Владиславом у військовому дусі: зранку – підйом, півгодини, щоб зібратися до школи, спати – не пізніше 21.00, побавилися іграшками – одразу прибрати за собою. Дівчина каже, що тепер дуже вдячна татові за таке виховання, воно неабияк допомогло у дорослому житті, де успіх великою мірою залежить і від самоорганізації.

Дружина розмовляла з Віталієм за день до його загибелі, 13 січня – то якраз була 24-та річниця спільного сімейного життя. «Татусю, ти що, забув?» – весело питала Ірина. – «Як то забув, мамусю? Все до секунди пам’ятаю». Тоді вони сказали одне одному багато теплих слів. Віталій дякував Господу за пройдений разом шлях. Хоча по-різному бувало. Доля кидала сім’ю військового з місця на місце: Чортків, Коломия, Івано-Франківськ.

Часом по п’ять-шість місяців жили в казармі без копійки в кишені. Зарплату не давали.  На пайок – макарони і мука з хробаками. Виживали, як могли. Ірина просіювала ту муку і готувала вареники. Іноді Сенюку вдавалося принести нормальну їжу з казенної їдальні.

Волонтер Олег Кушнір не пригадує, аби капітан бодай колись із кимось конфліктував, незважаючи на його доволі жорсткий характер. Захоплювався ковальством, зараз його у рідному селі Острівці, що на Городенківщині, є його робота – велика кована брама, зроблена золотими руками вояка. Також командир обожнював полювання і риболовлю, вирушали туди всією сім’єю.

15937067_1782199138769963_8781191510898909945_o

Ну що б, здавалося, слова…

Дружина Сенюка розповідає, що Господь обдарував чоловіка здатністю споглядати видіння. Вперше це сталося у 2004 році, коли сім’я пристала до протестантської церкви і прийняла водне хрещення.

Одного разу дев’ятимісячному Іллі дали смоктати дольку мандарини, і маля ненароком її проковтнуло. Вже через кілька годин хлоп’я горіло, температура піднялася до сорока градусів. Ірина в паніці зателефонувала чоловікові, який  у цей час  чергував у військовій частині.

«Молися», – одразу сказав Віталій. – «Що молися? Я викликаю швидку». – «Іро, кажу тобі, молися. Не треба швидкої». Але схвильована жінка відчувала, що її молитва не підіймається вище стелі в квартирі – біль за рідне дитя блокував духовний зв’язок, не дозволяв цілковито довірити проблему Господу.

Зате молитва Віталія потрапила до адресата. Він зателефонував додому і розповів, що дуже щиро молився, і перед очима йому явилася картина шторму, посеред якого ковзав крихітний кораблик. Здавалося, наче гігантські хвилі ось-ось дощенту його розтрощать. Але поступово негода почала вщухати, і корабель спокійно поплив далі. У цей час температура в маляти раптово впала до норми. Міцна віра батька порятувала сина.

Коли сім’я почала відвідувати протестантську церкву, Віталій враз покинув курити, взагалі перестав вживати алкоголь. Найскладніше було на роботі – колеги не втрачали нагоди покепкувати. Наприклад, якщо хтось казав, що не питиме, бо вживає якісь пігулки, одразу сміялися: «О, то ти, певно, вже побував у гостях в Сенюка!» Але дружина Віталія каже, що тоді вся церква молилася, аби укріпити чоловіка в цих випробуваннях. І він вистояв.

Командир мав свою Біблію, де кольоровим фломастером відзначав улюблені рядки. «Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець»… «Око – то світильник для тіла, тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле»… «Тому, коли принесеш ти до жертівника свій дар, та тут і згадаєш, що брат твій щось має на тебе, то залиши отут дар свій перед жертівником, і піди і примирися перше з братом своїм»…

На першій сторінці свого Святого Письма Віталій Сенюк написав уривок із вірша Т.Шевченка: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує!.. Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!»

289360_1

Поза зоною досяжності

Сенюк часто казав, що випробувань неможливо уникнути, але з Богом їх значно легше знести. «Якби вся Україна за нас не молилася, ми би не витерпіли пекучий біль утрати Віталія. Душа верещала від гіркого болю, – зізнається Ірина. – Хоча я розумію, що прийде час і ми зустрінемося. Так каже Слово Боже, а я вірю Слову Божому».

Малий Іллюша приходив зі школи додому і зразу ж до матусі біг: «Мамочко, ну чому ти знову плачеш? Я кожен день приношу відмінну оцінку, а ти все одно плачеш». – «Синочку, я плачу, бо татусь більше не обійме нас». – «Матусю, але ж ти знаєш, що ми зустрінемося з ним на Небесах…»

Та іноді й мудрому хлоп’яті щось уривається в серці: «Матусю, мене так усі люблять, і подарунки дарують, і бавляться зі мною. Та краще би я був бідним і нічого цього не мав, лише би хліб мав. І татка…».

Недавно вагітна невістка Ірини трохи прихворіла, і вдова за звичкою потяглася до телефона, аби набрати Віталія і сказати, щоб молився. А там: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…»

Наталя МОСТОВА