Ольга ДЕРКАЧОВА: «В мене шалені плани на мою пенсію»

Ольга Деркачова – викладачка франківського вишу, письменниця, волонтерка. Віднедавна вона ще й кавалер Ордену княгині Ольги ІІІ ступеня.

«Галицький кореспондент» поговорив з Ольгою про нагороди, книги і справи, якими вона займається поза роботою.

– Ольго, розкажи про нагороду від президента України. Тяжко стати кавалером?

Мене висував Прикарпатський університет до нагородження ще у той період, коли мінялися президент та парламент. Процедура тягнулася рік, я вже й забула, що таке подання було, а тут раптом така несподіванка – подарунок на Шевченківські дні – підписано указ про нагороду.

Я вже вважаюся кавалером Ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, а нагороду мали би мені вручити на колегії облдержадміністрації. Правда, тепер із карантином невідомо, коли така можливість буде.

– Якщо так грубо спитати, що ця нагорода дає? Це просто визнання?

Я тішуся і пишаюся, відчуваю більше відповідальності, бо, як на мене, такі відзнаки дуже почесні. Кажуть, що потім будуть якісь надбавки до пенсії. Але ми живемо в такі непевні часи, що ніхто не знає, як буде. Як на мене, така відзнака сама по собі почесна. Кавалерів Ордену княгині Ольги в Україні не так і багато.

– А пам’ятаєш ті моменти, коли відомі письменники відмовлялися брати якісь нагороди від Януковича?

Чесно кажу, з рук Януковича, не знаю, чи я би теж щось взяла. Втім, з іншого боку, це не особиста нагорода президента. Він її не виймає з кишені і не дарує як приватний подарунок. Це все ж відзнака Української держави. Насправді оце наше ставання в позу – з рук чи не з рук… Ми маємо пам’ятати, що всі нагороди і відзнаки – це відзнаки українського народу і держави. І якщо ти рвеш грамоту від Міністерства освіти, то ти фактично плюєш не на міністра, а на людей, які вважали, що ти достойний нагороди. Тож я до цього ставлюся делікатно й обережно.

– Гаразд, облишмо політику. Ольга Деркачова – докторка наук і неймовірно цікава особистість, втім іноді чую таку думку: пише попсу, дівчачі романи-одноденки і орієнтується на масовість. Ти дійсно орієнтуєшся на масовість чи тобі просто цікаво писати дівчачі романи?

Якщо чесно, то я не дуже слухаю, хто що говорить. У кожного своя робота: хтось пише, а хтось обговорює. А деяким людям, направду, варто тримати свої думки при собі і зайнятися чимось хорошим та добрим. Не думаю, що мої романи аж такі вже й “дівчачі” та “одноденки” (хоча, якби і були такими, теж не вбачаю у цьому нічого поганого, літератури нам потрібно багато і різної), про це свідчить хоча би кількість перевидань кожного. Мабуть, таке кажуть люди, які не читали або просто погортали і вирішили, що прочитали. У кожному моєму романі, яким би він легким та швидкочитаним не був, ховається чимало серйозного, драматичного і складного.

Пишу, тому що відчуваю від цього радість та внутрішній комфорт. І тішуся, коли мої читачі схвально відгукуються про прочитане. Цікаво, що багато моїх читачів відкрили мене як непогану авторку малої прози саме завдяки романам. Романи для мене – це свого роду іntermezzo між збірками оповідань.

– Але, крім романів та оповідань, ти пишеш підручники. Розкажи про останній.

Підручник «Література та інклюзія» ми написали вдвох із колегою з педагогічного факультету Соломією Ушневич. У нас виникла чисто практична потреба. Заговорили всі про інклюзію, але як її впроваджувати? Ми готуємо вчителів початкової школи, які найперші з цією проблемою стикаються. Тож я запропонувала ввести на факультеті курс «Література та інклюзія», на якому ми вивчаємо твори, присвячені людям з інвалідністю.

Що особливого в цьому підручнику? По-перше, сам огляд творів, про які мало говориться. Також представлено аналіз творів новітньої літератури. Є QR-коди, за якими можна перейти і послухати інтерв’ю з авторами, подивитися буктрейлери на їхні книги, послухати улюблені пісні чи переглянути улюблені фільми письменника. І позаяк це підручник для студентів, то там є методичний навігатор, де пропонується аналіз художнього твору

Ще є перелік-огляд онлайн-платформ, на яких можна створювати комікси за мотивами твору, ребуси, кросворди, постери. Тобто все, що урізноманітнить освітній процес і буде корисним нашим студентам в їхній майбутній педагогічній діяльності.

– Хтось складає ребуси і кросворди за підручником?

Не за підручником, а за творами чи життєписами авторів. Насправді це не так вже й легко, як здається, адже потрібно не лише підібрати поняття, але й чітко та грамотно сформулювати до них запитання. І ми от зіткнулися з проблемою, що не завжди можемо пояснити речі, не називаючи їх прямо. А щодо ребусів, то багато зі студентів взагалі не знали, нащо вони і що з ними робити. А тепер ми навчилися їх і відчитувати і розв’язувати. Так, це виглядає по- дитячому, але це завдання вчитель початкової школи зможе потім з легкістю використати на уроці.

А от перед цією книгою ти написала монографію про вірші поета Богдана Томенчука «Між мовчанням і світом». Яка була ідея? 

Це наукова книга, присвячена дослідженню його лірики. У літературознавстві я люблю знайти те, що досі не досліджувалось, бути в цьому першою. Богдан Томенчук – один з найкращих ліриків нашого часу, він по-особливому володіє словом, і мені захотілось поговорити про його поезію в науковому руслі. Про його поетичні збірки пишуть зараз курсові, дипломні. Тому, вважаю, ця книга буде в нагоді тим, хто займається не тільки його творчістю, а взагалі досліджує лірику. В цій монографії у мене є три частини, одна стосується внутрішнього і зовнішнього просторів героїв. Хто ж знав, що замкнений простір, про який я писала, зараз виявиться таким актуальним? Також є власне, сакральне, те, що ліричний герой і його автор розуміють як святе і священне. А є власне такі точкові моменти, локації, які є важливими для ліричного героя, як і те, що він там шукає.

– На прикладі твоєї книжки «Дім Терези» було видно, як ти її просувала, фотографувалася з нею. Я ніколи не бачила письменників, які б отак просували свій продукт. Це був експеримент чи ти пробувала себе у ролі свого ж літагента?

Я тішилась, як мами тішаться в інтернет-просторі успіхами своїх дітей, коли виставляють їхні грамоти, дипломи, фотографії. Книги ж – як діти, і я раділа появі тієї нової “дитини”, відчувала задоволення від того, що я з нею фотографуюся. Можливо, з «Домом Терези» моя активність збіглася з активністю видавництва, бо воно просувало книгу паралельно зі мною. Потім – люди підтримали в Інстаграмі. Фотографували, писали відгуки, позначали мене, і я це перепощувала.

А щодо літагентів… Зрозуміло, що найлегше написати книгу і сидіти. Але ж варто проводити зустрічі з читачами. Я люблю презентації, вони додають додаткової енергії, це важливо. І ні для кого не секрет, що після презентаційних турів продаж книги зростає, презентації сприяють продажу через більшу популяризацію.

Знаю, що є автори, які не люблять спілкуватися з читачами, їх це втомлює. І їх можна зрозуміти, бо ми всі різні. І якщо автор вважає, що презентації – це не його формат, то має право. Зрештою, тут немає рецептів, як вчинити правильно. Джером Девід Селінджер взагалі відмовлявся спілкуватися з людьми, але «Над прірвою у житі» вже десятиліттями залишається однією з найпопулярніших книжок, перекладається і перевидається.

– А чи хтось з українських сучасних письменників практикує продавати книгу через літагентів?

Якщо хтось і практикує, то не афішує. Я особисто не знаю такого агента, який би активно і прямо працював, не можу пригадати.

Хотіла би поговорити про справи, за які ти берешся поза роботою. Виглядає, що ти багато волонтериш.

Найперше заняття – це викладання в університеті і писання книг. Сім’я – це само собою, за замовчуванням головне. Також з основних і постійних справ – Університет третього віку і донорство. Щось іноді може додаватися, але саме ці речі є постійними, це частина мого життя.

Мені немає чого нарікати на Бога, мені здається, він дуже добрий та щедрий до мене, а щедрістю треба ділитися, якщо є можливість. Я можу здавати кров, то чому цього не робити? Університет третього віку (щотижневі лекції для людей похилого віку – ред.) також не є тягарем для мене. Я отримую купу задоволення від наших слухачів, тому що той позитив, який вони випромінюють, та життєва мудрість, яку ти чуєш між заняттям, – важлива. Вони, здається, нас набагато більше вчать, ніж ми їх.

Крім того, займаюся щорічним диктантом єдності. Запрошую в університет відомих прикарпатців, які сідають зі студентами за одну парту, щоб написати диктант. Ще з цікавенького: бігали квест до річниці «Кобзаря» Шевченка, треба було рухатись від точки до точки, шукати завдання, які стосувалися його творчості і його творів безпосередньо; проводили Стефаник-джаз, коли поезія у прозі нашого знаменитого новеліста зазвучала під супровід джазової музики. Також організовую читання поезії на сходах до ювілеїв письменників, річниць. Більша частина моєї діяльності орієнтована на літературу.

– Мені здається, у тебе зі студентами близьке, майже родинне спілкування. В кіно ходиш, бавишся, як зі своїми дітьми.

Вони і є мої діти. У мене є чітке розмежування – педагогічні діти і одна біологічна дитина.  До них інакше і не можна ставитися. Вони приходять на перший курс перелякані, дивляться на тебе такими очиськами, тож як їх можна не любити? Вони знають, що до мене можна подзвонити, написати, ми можемо піти в кіно чи на виставу. Зрештою, я не лише одна така, насправді чимало викладачів так ставляться до студентів.

– Ти вчиш педагогів, а от чи слідкуєш ти за тим, хто з випускників дійсно стає педагогом?

Я такої статистики не веду, але десь вона у нас є. Я не можу сказати, що більшість йдуть отримати бодай якусь вищу освіту. Вчителями стають чимало, інша річ, що не кожен втримується на цій роботі. Попрацює рік-два, бачить, що щось не так – і починає шукати себе в іншому. Хтось їде за кордон, бо вважає, що йому буде так краще. Але чимало хороших випускників залишаються в школах, а директори нам дякують за них, бо у нас на факультеті в пріоритеті не лише освіта, але й загальнолюдський розвиток. А доброта і співчуття – важливі якості для вчителя.

– Я саме підводила до того, чи ти не відчуваєш, що робиш непотрібну справу, якщо більшість так і не стає вчителями?

Ні, не відчуваю, тому що потрібно бути дуже сміливим, щоб чесно сказати: так, це не моє, і піти шукати те, що буде його. Так, шкода витрачених зусиль, але ми ж люди. Якщо людина усвідомлює, що треба шукати щось інше, то це вартує поваги і навіть захоплення. Бо вчитель, який приходить до школи, щоб відбути якийсь час, – це більший злочин, ніж піти шукати себе в іншому напрямку.

Ти стала доктором наук, коли тобі було менше 40 років. Це наче дуже рано, як так сталося?

Зараз вікова планка захистів кандидатських і докторських робіт приблизно така і є. Якщо раніше тільки кандидатські могли захищати щойно в 40-50 років, то зараз багато кандидатських захищають до 30. І є чимало докторів наук, які стають ними до 40. В нас дуже часто до віку прив’язуються, мовляв, в такому віці рано або пізно. В мене так склались обставини, що я захистила докторську в 38. Було бажання, це найголовніше. Вік – це відносно. Я минулого року ходила на курси англійської мови, то була найдоросліша. Були студенти, школярі, і була я.

– А ти не знала англійської чи хотіла вдосконалитися?

За вимогою міністерства, щоб стати міністерським професором, тобто отримати атестат професора, я маю довести міністерству, що знаю англійську мову або будь-яку іншу європейську мову на рівні В2. Заняття були цікаві, чимало нового довідалася, я не шкодую, що займалася. Мої ровесники дивились на мене і думали: їй в 40 років немає чим зайнятися, як вчити англійську?

Зрештою, коли мені було 30 років, я записалася на бальні танці, тоді теж частина людей на мене дивилися з подивом. В українському суспільстві ми якось упереджено ставимося до віку, та не варто боятися робити якісь речі навіть в 60 років. Треба робити те, у чому відчуваєш потребу. В мене взагалі шалені плани на пенсію, вже розписано, чим я буду займатися, і для когось це, може, буде дивно – нащо воно мені, якщо скоро вмирати. Буду, наприклад, ходити в Університет третього віку на пари, а ще – навчуся грати на фортепіано.

Розмовляла Тетяна СОБОЛИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!