Подорож в Айнзідельн

Переважно швейцарці люблять мандрувати. Канікули й вихідні швейцарської родини минають не перед телевізором, а в подорожі чи пішій мандрівці околицями. У малій країні, понад шістдесят відсотків якої займають гори, усюди є чимало маркованих й убезпечених доріг для мандрівок, і для середньостатистичного швейцарця піша мандрівка в 15 кілометрів – приємна розвага. Рух на свіжому повітрі, близькість до природи й можливість пізнавати нове.

Отож, цих великодніх канікул ми вирушили до бенедиктинського абатства Айнзідельн, що лежить у кантоні Швіц. Звісно, не пішки, бо від нас до нього сто тридцять кілометрів. Айнзідельн заслуговує на увагу ще й тому, що поблизу нього народився середньовічний лікар, алхімік й астроном Парацельс, певний час в абатстві провів суворий реформатор Цвінглі. Кантон Швіц – центральний не лише за географічним критерієм, але й за історичним. Він належав до ядра, довкола якого у 13-му столітті утворилася Швейцарська конфедерація. Зрештою, саме він дав назву країні. Це Приальп’я, Альпи тут – кам’яні куліси, що нагадують: життя може бути ще суворішим, тому не розслабляйся.

Швіц позначений парадоксами. З одного боку, велика кількість синів цієї місцевості – традиційно військові найманці, які в 15-18 століттях пропонували свої послуги могутнім арміям сусідів. Такі собі швейцарські козаки, які заробляли на життя військовим ремеслом. З іншого боку, церква для мешканців Швіцу завжди відігравала неабияку роль, й вистоявши потрясіння Реформації, вони залишилися вірними католицизмові, незважаючи на те, що три роки тут провів сам Цвінглі. Однак тутешній католицизм не позбавлений язичницьких вірувань і традицій, що підтримуються й донині.

Оплотом католицизму в Швіці став монастир Айнзідельн, абатство бенедиктинців. Прихильник заснованого у 6-му столітті ордена святого Бенедикта збудував тут обитель уже в 948-му році. Попри помилки й зловживання, бенедиктинці зробили в культуру Європи чималий вклад. Їх кредо «Ora et labora et lege» – «Молися, працюй, читай» – і сьогодні буде програшним хіба лише для тих, хто пристрасно бажає слідувати іншій заповіді: плодіться й розмножуйтеся. Устав вимагає від бенедиктинців слухняності, мовчазності, праці, молитви. Бенедиктинець повинен залишатися вірним місцю, яке вибрав – stabilitas loci. Головне завдання – пошук Бога спільно з братами. Спільна молитва вісім разів на день, за тиждень слід проспівати усі 150 псалмів Давида.

Але молитва має врівноважуватися працею. Абатства відкривали школи, лікарні, гостинні двори. Спочатку монастирі бенедиктинців призначалися для освіченої еліти, тому традиційно велику роль відігравала бібліотека. Дія відомого твору Умберто Еко «Ім’я троянди» відбувається саме в бенедиктинському монастирі…

І ось – монастир Айнзідельн. У теперішньому вигляді це чимала симетрична архітектонічна цілість із закритими подвір’ями; в ній домінує величний бароковий храм з двома вежами. В храмі багато позолоти й розкішної ліпнини з 18-го століття. Головною святинею храму десь від 15-го століття є статуя чорної Матері Божої. Від кіптяви й інших впливів довколишнього середовища Богородиця і Дитя не просто смагляві, як на Бельзькій іконі, а схожі на мешканців чорної Африки. Не дивно, що серед численних паломників до Айнзідельн чимало темношкірих  іммігрантів.

Зараз у чоловічому монастирі Айнзідельн живуть близько вісімдесяти братів. Монастир має чимале господарство, в якому працюють не лише самі монахи, але й мешканці містечка Айнзідельн. Господарство – це насамперед пилорама, адже довкола ліси, а ще – конюшня, де вирощують коней для верхової їзди. Окрім того, від середини 19-го століття в монастирі діє гімназія з інтернатом. Тут акцентують увагу на точних і природничих науках, школярі приходять сюди після шостого класу і вчаться ще шість років, а тоді складають державний іспит зрілості. Окрім того, молоді монахи закінчують тут теологічну школу. Бібліотека монастиря – велика цінність, у головній залі відбуваються різні відкриті культурні заходи, концерти.

Довколишня природа сприяє аскезі. Містечко Айнзідельн і монастир розташовано на чималій рівнині, що лежить 900 метрів над рівнем моря. Зима приходить рано, весна – пізно. Піднімаючись на горб біля монастиря, ми на кожному кроці бачили на шляху сліди діяльності братів: довгими рядами поскладані й накриті дашком дрова – достоту так роблять дбайливі господарі в Карпатах. Ретельно прочищене русло бистрого в цю пору потічка – такі в Карпатах називають «поточіна»: жіночий рід слова вказує на менші розміри, а відповідно, й меншу силу водойми.  На старих ясенах і яворах маркування з латинськими назвами дерев і їх короткою характеристикою. На горбі – своєрідному місці сили – статуя святого Бенедикта, півколом оточена старими ясенами.

Звідси відкривається вид на річку Зіл і штучне Зільське озеро, вода якого, стікаючи з Альп, продукує енергію для швейцарської залізниці. Паломництво в Айнзідельн успішно намагаються пов’язати з туризмом й зимовими видами спорту. На протилежному від монастиря боці десять років тому збудували три трампліни різної висоти, тут тренуються юні й зрілі спортсмени-лижники. На довколишніх – як для Швейцарії, не стрімких – схилах є лижні траси й витяги. На гадку тут знову спадають Карпати, наприклад, Ворохта. Однак інфраструктура, кількість і якість готелів та ресторанів, новенькі локальні потяги на маленькому ошатному вокзалі, м’яко кажучи, залишають Ворохту дещо позаду.

Довкола містечка Айнзідельн ми описали чимале коло, перейшовши хвойним лісом, в якому четвертого квітня ще лежав сніг. Місце, куди вже більше десяти століть на молитву щороку приходять десятки тисяч людей і де щоденна праця теж супроводжується молитвою й читанням, має магнетичну силу притягання.

 

Галина ПЕТРОСАНЯК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!