Посол зі Старого Косова

Світлину українських послів першого Галицького крайового сейму 1861-1865 рр. ми помістили в одному з попередніх номерів «Галицького кореспондента». На ній – відомі галицькі політики-українці: духовенство на чолі з митрополитом Спиридоном Литвиновичем, письменники, громадські діячі та чималий гурт послів-селян, серед яких – Костин Лепкалюк зі Старого Косова.

Незважаючи на те, що на середину ХІХ століття українське селянство було найбільш чисельною частиною населення Галичини, воно зазнавало постійних утисків у політичних правах з боку польської адміністрації та шляхти. Селяни були на тривалий час позбавлені можливості впливати на суспільно-політичне життя в краю та Австро-Угорщині загалом. Друга половина ХІХ ст. стала переломною в історії Габсбурзької монархії. Зовнішньополітичні поразки Австрії 1850-х років, невдала австро-італо-французька війна в 1859 році змушували імператора Франца Йосифа І та австрійський уряд шукати підтримки всередині країни.

Посол Костин Лепкалюк. 1863 р.

20 жовтня 1860 року в Австрії проголосили нову Конституцію, яку 26 лютого 1861-го так званим «Лютневим патентом» поправили в доволі ліберальному дусі. Галичина разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним сеймом і власним крайовим урядом. Але в основу як загальної австрійської Конституції, так і крайових автономій лягла не національна, а куріальна виборча система (від лат. curialis – такий, що належить до курії – певної соціальної групи, тобто прошарку, стану, класу). Тому Галичина надалі залишалася штучним новотвором з українських і польських земель.

Українці так само, як інші народи імперії, все більше почали усвідомлювати переваги проголошених конституційних свобод і розпочали боротьбу за свої національні права. В цей період суспільно-політичне життя галицьких українців проходило в запеклій боротьбі – на шпальтах українських часописів, під час багатолюдних віч, у ході мирних маніфестацій чи з парламентсько-сеймової трибуни – за проведення реформи наявної куріальної системи виборів до австрійського Рейхстагу (парламенту), яка б дозволила збільшити кількість мандатів для українців.

Першу виборчу курію становили великі землевласники. До другої – належали купці і фабриканти, які голосували через своїх представників у промисловій і торговій палатах, а також безпосередньо в ІІІ і І куріях. До ІІІ (міської) курії входили всі міщани, а до ІV (курії сільських громад) – лише самостійні господарі, які платили значні податки.

Д-р Михайло Лепкалюк. 1925 р.

З 26 лютого 1861 року на підставі нової цісарської Конституції, відомої як «Лютневий патент», депутатів до австрійського парламенту від Галичини обирали безпосередньо в Галицькому крайовому сеймі. Під час каденцій 1861-1865 і 1867-1869 років Гуцульщину у Відні разом з іншими українськими послами репрезентував селянин Костин Лепкалюк (прапрадід івано-франківського архітектора М. Ходана – В.Р.) з виборчого округу Косів. Він був обраний під час довиборів у 1863 році, коли склав свій мандат посла о. Софрон Витвицький, довголітній парох с. Жаб’є (тепер – селище Верховина). У 1867-1869 роках Костина Лепкалюка вдруге обрали послом від округу Косів-Кути.

Отож, із послів першого Галицького крайового сейму та австрійського парламенту (1861-1914 рр.) варто згадати заможного селянина Костина Лепкалюка зі Старого Косова.

Родина Лепкалюків (зліва направо): Місько, Микола, д-р Михайло (у центрі), Іван, Дмитро. 1939 р.

Косівський ґазда Костин Лепкалюк

Косівщина славиться не лише горами-верхами, сягаючими небес віковими лісами, повними всякого звіра і птаства, бистроплинними річками й потоками, наземними й підземними багатствами, красою, якої ніде в світі не знайти, але й бутними-буйними, до безтями сміливими і відважними леґенями-верховинцями, що були «годними» ґаздами. До таких належав старокосівчанин Костин Лепкалюк – заможний селянин.

Костин народився 1812 року в Старому Косові. Тут і проходило його життя, сповнене громадськими обов’язками і відданою працею для добра не тільки своєї родини, а й всіх гуцулів. Його дружина так само ніколи не сиділа склавши руки, хіба у великі свята. На обійсті – біля хати – разом з наймичками вона ткала пряжу, з якої виготовляли народний одяг, килими, робили вишивки. Для ґаздівства Лепкалюки майже нічого не купували, все виробляли домашнім способом. Тоді не було не лише в Старому Косові, але й в усій околиці Смодній, Черганівці, Вербовці  ґазди, який міг би рівнятися багатством з Костином Лепкалюком.

Та попри велике багатство й посольські (депутатські) повноваження, Лепаклюк був справжнім гуцулом. Його життя плило таким же руслом, як і багатьох інших ґаздів руслом Черемоша. Було воно гірське і буйне, окутане й сповите чарами й дивами, не збагнене, не зглиблене, не сіре… «Просте, звичайне, селянське життя» так казали старожили. Але ж скільки було в ньому сенсу! Скільки краси й життєвої мудрості! Якою багатою була душа гуцула! А в ній духовні скарби, самотужки здобуті й передавані з роду в рід, із покоління в покоління, і пильно збережені.

Дмитро Лепкалюк (дід архітектора Михайла Ходана) з дочкою Лілею (мама М. Ходана). 1935 р.

Тих скарбів не проміняв би Лепкалюк за жодні багатства. Свого ґаздівського життя не заміняв би за «панське». Такий був Костин Лепкалюк ґазда зі Старого Косова. Він за життя спомагав бідним, а вмираючи, подарував частину своїх посілостей громадам. Старокосівській громаді – майже половину полонини Кренти. Подарував громаді Косова площу, на якій у 1914 році встановили пам’ятник Тарасові Шевченку…

Люди знали, що багатство Костин Лепкалюк здобув чесною працею, своїм розумом. Найбільше доходу приносило йому вирощування расових гуцульських коней, званих «гуцуликами». Купували їх для цісарської стаднини та військової потреби, мандрували вони до Греції і на Балкани. Лепкалюк отримував ще й субвенції від австрійського уряду на плекання тих коней.

Костин Лепкалюк, окрім усіх доданих рис, мав ще й неймовірну фізичну силу. Серед односельчан збереглися перекази, що він вступав у поєдинок з ведмедем і перемагав його, не раз боровся з грабіжниками на полонині, які приходили з Волощини, і багатьох з них перемагав. Тож недарма селяни тричі обирали його послом (по-теперішньому депутатом – В.Р.) до Галицького крайового сейму. Був він і послом до віденського парламенту, де стійко захищав інтереси горян. Коли їхав туди, то завжди одягав свій святочний гуцульський одяг. Не позичав і відваги. Коли якось у віденській ресторації якісь австрійські батяри хотіли покепкувати з нього, то повикидав їх через двері і вікна, поламав на них стільці…

З високих гір приходили до посла Лепкалюка гуцули зі скаргами на лиху долю, шукаючи в нього порятунку. Просили, щоб їхав з ними у Відень до самого цісаря, може, в нього вони знайдуть «правду»? Посол Костин Лепкалюк служив своїм гуцулам радою і порадою та боронив їхні права.

Продовження роду Лепкалюків (внуки Костина, діти Івана, Дмитра та Миколи). 1935 р.

 Посольські пригоди Костина Лепкалюка

Ось витримка з автобіографічної розповіді про депутатські будні, яку залишив нащадкам сам Костин Лепкалюк.
«Було це у Львові в Соймі (Галицький крайовий сейм – В.Р.). Як заходиться у соймову залю, треба вперед іти довгим й широким коридором. Іду я серединою того коридору. Напроти йде череватий польський панисько. Йде просто на мене, думає, що я вступлюсь йому з дороги. А я цього і в гадці не маю. От-от зударимося оба. Кричить панисько: «З дороги, хаме!» А я на це даю панові такі два гарячі поличники, що він мало не простягся на коридорі.

Продовження роду Лепкалюків (внуки Костина, діти Івана, Дмитра, Миколи та Михайла). 1937 р.

Зробився крик і метушня. Кілька поляків кинулося на мене. Та я повідкидав їх від себе, як мух. Не один із них буде довго пам’ятати «хамську» руку, мужицьку…»

Ґраф не міг викликати Лепкалюка на поєдинок, бо це не чуване, щоб «пан» та поєдинкувався з «хлопом»… Справа пішла в суд. Станули ґраф і Лепкалюк перед судом, оба зі своїми свідками. Справа ясна. Пан образив Лепкалюка словно, назвавши його «хамом», а Лепкалюк пана чинно, давши йому два поличники. Три рази відбувалась судова «рюзправа». Суддя, поляк, мав велику охоту засудити Лепкалюка. Хто ж таке чував, щоб хлоп посьмів приложити порепану руку до панського гладкого «личка»! Так, але Лепкалюк – це не звичайний собі «мужик»! Посол до сойму і парламенту, доставець коней для цісарської стаднини, знайомий з міністром у Відні. До того ще Лепкалюк заявляє, що проти несправедливого суду у Львові він «віднесеться» до найвищого суду у Відні. Не мало насушив собі голову суддя, в кінці таки видав присуд: ґраф заплатить за славну образу Лепкалюка 25 ринських, а Лепкалюк за чинну образу ґрафа – 50 ринських. На цей присуд не погодився ні один, ні другий віддали справу вищому, а потім передали її найвищому судові у Відні. А там ломили собі судді голови, не могли зрозуміти слова «хам», і не знайшлося нікого, хто зумів би його перекласти його на німецьку мову.

Про це писали й газети Лепкалюк став голосним. Невідомо, як закінчився б той процес, якби до того не вмішалась вища сила… Коли ґраф ішов на ще одну судову розправу, впав трупом на вулиці Відня. Казали вмер на удар серця. В нас інакше кажуть… А що спадкоємці ґрафа не хотіли продовжувати його процесу, то й суд відложив справу «ад акта» (Ломацький М. З гір Карпат. – Мюнхен, 1967. – С. 33-34).

Про Костина Лепкалюка казали, що в нього не лише комори були повні – була й голова повна розуму, душа повна християнських чеснот, серце сповнене любові до всього рідного, до Бога й України. Тож не дивно, що Лепкалюка славила і гордилась ним уся Гуцульщина.

 

«Король-дука-гуцул»

 

У жовтні 1967 року в Мюнхені у видавництві «Лоґос» вийшла друком ще одна книга співця Гуцульщини Михайла Ломацького «З гір Карпат». У вступному слові зазначено, що цей том барвистих спогадів, оповідань і п’єс М. Ломацького видано коштом інженера Мирослава-Миpoна Лепкалюка (правнук Костина) – керівника інженерно-конструкторської фірми в Нью-Йорку, знаного в цьому місті громадсько-спортивного діяча.

Своїм меценатством інженер М. Лепкалюк  ушанував рідну Гуцульщину, звідки був родом, а перш за все віддав належну честь та пошанівок своєму славному прадідові.

Костин Лепкалюк був патріархом роду Лепкалюків-Костинюків, «дука-багатирем» на всю Косівщину, власником незліченних голів «маржини» («худоби»), лісів та полонин, – він ще за свого життя був «обкутаний» (в значенні слова вбраний – В.Р.) серед простолюддя серпанком легендарності. Недаром люди собі шептали, що Костин переховує в бочці «дідька», котрий допомагає йому накопичувати маєтки – багатства!

Гуцули цінували й поважали свого посла насамперед за те, що він був «ґаздов годним»! «А на Гуцульщині когось назвати «ґаздою», – пише М. Ломацький, – означало віддати йому найвищу честь, «гонір і пошанівок», бо слово «ґазда» було синонімом найкращих особистих та громадських гуцульських чеснот, ознакою свого роду аристократизму…»

Як уже згадувалося, Костин Лепкалюк відзначався небуденною фізичною силою. Він потрапив самотужки й голіруч легко справитися з шістьома «розбишаками-волохами», котрі напали на полонину Кренту. Костин не завагався – з кинджалом у руці – стати до смертельного поєдинку з пораненим ведмедем – страшним карпатським «вуйком»… А його пригоди у львівському сеймі чи у віденському парламенті, його «процеси-порахунки» з польськими панами й підпанками за зневагу селянського «ґонору» чекають ще свого окремого історика-мемуариста.

Гортаючи, живобарвні, як «цяцьковані» гуцульські череси (пояс оберіг, виготовлений із юхтової шкіри – В.Р.), сторінки книги Михайла Ломацького, приходить на гадку: «Господи! Який же це прекрасний, багатющий матеріал для сценариста фільму! Ну, хто його знає?.. Між іншим – уже тоді автор подав готову назву для нового фільму, щоправда, запозичену в письменника Юрія Федьковича, – «Король-Гуцул».

 

Заповіт Костина Лепкалюка

 

Як іржа з’їдає залізо, так важка фізична й розумова праця з’їла життєві сили Костина Лепкалюка й поклала його на смертну постіль. Уже відчуваючи близький подих смерті, Костин закликав до себе синів Юру й Миколу і промовив їм такі пропам’ятні слова: «Сини мої, що мало початок, те мусить й кінець мати. Так воно й зо мною… Приходить і моя «кончина»… Покличе Господь до себе… Стану перед Ним і проситиму: «Суди мене, Господи, по Твоїй справедливості. Не без гріхів я. Але одно можу відверто сказати: «Таланів, якими наділив Ти мене, не змарнував я! Помножував їх, щоб було що передати потомкам. Передам їм не самі земські добра залишу приклад і науку, як жити для Божої слави, для добра ближніх, для добра людей нашої крови і віри…»

Помер Костин Лепкалюк 1888 року в Старому Косові. Величавий похорон «дєдеві» (батькові – В.Р.) справили його сини. До цього часу такого похорону Косів не бачив. Три пари сірих волів везли деревище на цвинтар, три пари коників ступали «повагом» за ним…

Не помилився Костин Лепкалюк у своєму передсмертному заповіті: його нащадки не посоромили рідного гнізда, з якого «вилетіли» в світ, не посоромили Лепкалюківського роду, а прославили його, прославили свій рід і народ, вірними синами якого залишались аж до своєї смерті.

 

Славний рід Лепкалюків

 

У сім’ї Костина народилися два сини – Юрій та Микола (пізніше був намісником Косова). Юрій одружився з донькою багатого гуцула Оршедчука. У цій сім’ї були три сини – Дмитро, Михайло та Микола. У сім’ї Михайла народився лише один син Юрій.

У сім’ї Миколи були два сини – Іван і Михайло. Іван плекав расові гуцульські коні (як колись його дідусь Костин Лепкалюк). Його брат Михайло, доктор права, був судовим радником у Коломиї, старшиною австрійської армії, пізніше старшиною Української Галицької Армії (УГА). У сім’ї Михайла (брат Івана) народилися два сини – Дмитро й Микола. У сім’ї Івана Лепкалюка було також два сини – Мирослав і Микола. Мирослав був інженером, будівничим мостів в Америці, Микола – лікарем у Чикаго.

 Отож, у Костина Лепкалюка було п’ятеро внуків, а ще більше – правнуків. Про одного з них – доктора права, громадсько-політичного діяча, сотника УГА, поручника армії УНР (на Наддніпрянщині був слідчим охорони Головного отамана військ, Голови Директорії УНР Симона Петлюри) – львівський «Новий час» писав, що Михайло Лепкалюк був відомий як «людина сильного характеру, добрий громадянин і суддя…»

Десятилітній ювілей «Просвіти» в Старім Косові. У третьому ряду – Дмитро Лепкалюк (у центрі). 1933 р.

Внук Костина Михайло Лепкалюк (1887-1936) – визначна постать в українській історії. Він займався не лише професійною діяльністю, але й був активним учасником громадсько-культурного життя. Доречно згадати про його знайомство й спілкування з видатним галицьким художником Іваном Трушем. У Старому Косові художник створив свою славну картину «Гагілки» (1905 р.) – йому позували діти Лепкалюків.

Після смерті Михайла Лепкалюка його дружина Юлія з сином Юрієм переїхали на проживання до Косова. Коли прийшли «червоні визволителі», його з мамою вигнали з будинку, який відразу зайняв начальник НКВС, а згодом – райком партії. 1939-го маму Юлії та її сестру вивезли до Сибіру. Мама померла в дорозі, у вагоні, навіть невідомо, де її викинули з поїзда. Брат Юлії загинув у Дрогобицькій в’язниці.

Рід Лепкалюків дав Україні чимало борців за її волю, хоча склалося так, що в цій родині хлопців, які б пішли у повстанці, на той час не було, але їх гідно замінили дівчата. Такими були три дочки Миколи і Параски Лепкалюків: Орися – секретар Жаб’євського районового проводу ОУН (героїчно загинула 16 грудня 1946 р. під горою Піп Іван); Ірина (псевдоніми «Ольга Хмара», «Леся») – член ОУН, окружний провідник Юнацтва ОУН, член Коломийського окружного осередку пропаганди, окружний референт пропаганди (загинула 3 серпня 1947 р. поблизу Нижнього Вербіжа) та Марія (псевдонім «Галя») – член ОУН.

Переслідувань з боку тоталітарного комуністичного режиму зазнали й інші члени родини Лепкалюків – Микола, Параска, Марія, Ганна, дружина Дмитра, та їхня дочка Марія. Вони були причетні до діяльності «Просвіти», «Союзу українок», «Сільського господаря», створення у Косові «захоронки», до інших громадських справ.

Василь РОМАНЮК

Світлини з родинного архіву архітектора Михайла Ходана

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!