Принести Христа на «зону»

Вони – люди. Бо всі чомусь думають, що там є звірі. «Довічників» в Івано-Франківській установі виконання покарань №12 уже кілька років поспіль відвідують учасники франківської християнської спільноти Святого Миколая з парафії Зіслання Святого Духа УГКЦ, які опікуються ними разом із в’язничними душпастирями.

 Ісус «на зоні» – зранений 

Коли дружині Олеся Маргітича, старшого служителя спільноти Святого Миколая, доручили місію катехизації в жіночій в’язниці, він ревно молився за неї і при цьому думав – лиш би ця чаша минула його. Але одного дня священники звернулися і до Олеся, щоб він певний час попрацював з довічно ув’язненими чоловіками.

«Мої перші враження? Шок! – усміхається Олесь. – Я дуже боявся. І фізично, і психологічно – був не впевнений, що готовий до такого досвіду. Бо працювати з такими людьми – це не робити щось для галочки. Найперше, я мав відкрити власне серце для тих людей, і вони мали навчитися довіряти мені. Якщо ми їм не принесемо Христа, то хто принесе? І це була моя надважлива місія – принести Христа на «зону».

Перше, що вразило Олеся в тюремному приміщенні – страшний звук, коли позаду закривають ґрати і ти розумієш, що виходу звідси нема. А ще мури, колючий дріт, гавкіт собак… На вежах вартові контролюють прицільні зони. Така атмосфера дуже тисне на голову. «Як у таких умовах мені принести цим людям внутрішню волю і відкритість?» – подумав тоді Олесь.

Охоронець завів його у велику залу і пішов. На стінах – плакати із гетьманами і князями. Поруч ходили люди у жилетах, вони були зайняті якимсь пошиттям. Чоловік подумав, що це працівники в’язниці, тому підійшов, привітався і спитав: «А коли приведуть хлопців-«довічників»?». Чоловік у жилеті усміхнувся: «А це ми». По спині Олеся пробіг легенький холодок.

Всі посідали навколо тенісного стола і почали розмовляти. Заготовки, які заздалегідь склав собі катехит, тут не проходять. Він не міг собі дозволити бути несправжнім. В’язні одразу відчувають – людина говорить від серця чи прийшла, аби покласти собі десь плюсик.

Спершу Олесь почав уголос промовляти молитву. Лиш один в’язень перехрестився. Решта дивилися трохи насмішкувато. «Отче наш…», «Богородице Діво…»… А далі почав промовляти спонтанну молитву, яка йшла у той момент з його серця: «Господи, прийди до їхніх душ, об’єднай наші серця, щоб ми разом з ними були в єдності…». Потім почалися розмови на духовні теми. Олесь багато свідчив про себе – про те, як Бог діяв у його житті, як він навернувся і став практикуючим християнином. І «довічники» проймалися довірою до його реальних свідчень.

«Коли я думав, що принесу Христа на «зону», то, вже говорячи з тими хлопцями і бачачи їхні серця та відкриті душі, я зрозумів – Христос давно живе серед них і діє, – каже Олесь. – Ісус пройшов те саме, що й вони. Він також був ув’язнений, бичований, принижений, з нього теж знущалися. І саме такого Христа я віднайшов там. На волі ми бачимо зовсім іншого Ісуса – прославленого в церквах, якому всі поклоняються. Ісус на «зоні» – скалічений і зранений».

Наприкінці зустрічі під час спільної молитви Олесь відчув, що Господь зцілив когось серед присутніх у залі, хто мав дуже хвору печінку. Вже через кілька хвилин він придивився до одного з в’язнів, білки його очей були жовтезними. Олесь подумав – мабуть, оздоровлення стосувалося саме цього чоловіка. Але вирішив поки що змовчати.

Під час прощання він сподівався просто подати руку кожному в’язню, а вони… захотіли його обійняти. «Це було так неймовірно, – усміхається катехит. – Чолов’яга, в якого за плечима кілька важких убивств, тягнеться, аби обійняти мене».

Більшість не здаються

Наступного разу, коли служитель спільноти знову йшов на зустріч із в’язнями, то почувався аж надто впевненим – він порозумівся з «довічниками». Однак це тривало недовго.

Відчинилися двері, до зали завели типового “зека”, таких показують у фільмах – нахабного, прудкого і самовпевненого. Він швидкою ходою попрямував просто на Олеся. Знову стало страшно, як першого разу, захотілося втекти, сховатися…

«Привіт!» – подав руку в’язень. Як потім з’ясувалося, він був одним із авторитетів. Та найцікавіше, що прийшов він тому, що почув про фізичне зцілення одного з хлопців, яке сталося під час спільної молитви. Олесь і сам був вражений, коли дізнався, що чоловік із пожовклими очима уже повністю здоровий. Як виявилося, він дійсно мав дуже хвору печінку, настільки хвору, що у в’язниці його медичну справу вже переклали до справ померлих – вважали, що йому залишилися лічені тижні чи дні. Але після молитовної зустрічі в’язень цілковито одужав. Він зізнався всім про це лише через місяць. Тепер той чоловік створює шкіряні образки.

Авторитет слухав  свідчення Олеся майже весь час з відвертою іронією. Однак, як потім служитель спільноти дізнався, у важливих справах він часто радиться з в’язнем, якого на «зоні» кличуть віруючим. Той сидить уже 27 років, давно навернувся до Бога і не приховує своїх поглядів. Хоча серед в’язнів навернення вважають проявом слабкості, визнанням того, що ти здався. Так, здався Богові, але все-таки – здався. Тому більшість не здаються.

«Їхнє життя «по понятіях» – це дійсно універсальний закон, – каже Олесь. – Тобто якщо ти дійсно навернувся до Бога, то маєш справді жити за цими духовними законами. Тому тих, які дійсно віруючі, на «зоні» поважають. І не важливо, про яку конфесію йдеться».

Познімали свої маски

Нещодавно отець Арсен Панчак, референт пенітенціарного служіння Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, священник храму Зіслання Святого Духа, де збирається спільнота Святого Миколая, домовився із керівництвом в’язниці про перевірку зору для «довічників», аби їм підібрати окуляри. Знайшлися спонсори, які забезпечили 11 комплектів для цієї справи.

«Вони такі раді були, – усміхається в’язничний душпастир отець Василь Сливоцький. – Дякували за те, що комусь цікава їхня доля і здоров’я».

Службу Божу для «довічників» проводять раз на місяць. Опісля відбувається зустріч із духовними розмовами. Священник каже, що в’язнів не цікавлять обряди, вони взагалі від цього далекі. На «зоні» шлях до Бога треба починати з євангелізації, зуміти запалити їхні серця. Тим паче в’язні ідеально знають вчення різних церков і люблять цим маніпулювати. «Якщо катехит не дуже добре знає Святе Письмо, його просто морально затопчуть, – сміється Олесь. – Однак їх завжди зачіпає, коли посилатися на свідчення з реального життя».

До ув’язнених приходять представники різних релігійних спільнот. Олесь пригадує ув’язненого хлопчину з Гуцульщини, який брав участь у всіх зібраннях, які організовували на «зоні». Коли відбувалася зустріч з членами «Свідків Єгови», його запитали, чому він ходить до греко-католиків. В’язень відповів: «Бо у них можна сповідатися. А я дуже часто потребую сповіді».

Під час перших зустрічей в’язні не гребували лаятися між собою, розмовляли доволі грубо, але потім з ними сталася цікава переміна: коли вони бачили, як виховано і умиротворено спілкуються катехити, без фарсу і пафосу, матюки кудись зникли. Із «довічників» почав спадати їхній так званий зовнішній лоск. В’язні ніби познімали свої маски, стали більш вільними внутрішньо.

«Я йшла з миром»

«Які вони? – замислено перепитує отець Василь Сливоцький. – Добрі. Вони – люди. Бо всі чогось думають, що там сидять якісь звірі, що там закрили монстрів. Багато сидить за такі злочини, які вартують максимум десять років. А їм дали довічне ув’язнення».

«У цьому проблема українського законодавства, – додає Олесь. – Стільки «довічних» вироків, як в Україні, нема в усій Європі».

Отець Арсен Панчак каже, що в’язні не потребують повчань, вони прагнуть уваги і людського ставлення. «Для мене це особливий досвід, – каже священник. – В’язні навчили мене ще більше відкриватися».

«Після перших зустрічей із ними я так дякувала Богові за своє життя, – ділиться учасниця спільноти Людмила Маргітич. – Коли виходила за ті мури, вдихала вільне повітря на повні груди. Бо в мурах відчувається гнітюча атмосфера, життя наче зупиняється. Тому надзвичайно важливо, з чим у серці ти йдеш туди. Я йшла з миром».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!