В франківськім підземеллі театральнім

немов в цвинтарнім склепі де донині

неупокоєні витають душі й духи

допіру щойно відбулась прем’єра

шекспірівського жаху й рок-журби

 

про принца датського що Гамлетом зоветься

і вічним своїм «бути чи не бути»

він діставав місцевих театралів

й лупав скалу зашорених умів

 

і пУбліка що завше є публіІка

(бо ж зраджує на кожнім кроці з кожним)

і що крім порохІв аншлаг здійняла

на зрілищі оцім впадала в шал

Віллі Шекспір, якби побачив свіжу постановку івано-франківського театру свого «Гамлета», вдруге би помер, а потім би воскреснув, щоб передивитися ще раз. Здається, на волю вирвалися всі приспані до цього театральні джини і духи, які керували рукою диригента цього зрілища Ростислава Держипільського, який нашаманив такого… Але об усім поволи і по порєдку, як-то кажуть у нас, у королівстві датському.

Підвал, обладнаний глядацькими місцями за зразком лондонського театру «Глобус» Шекспіра, – уже сам по собі сміливий крок і експеримент на підсилення атмосферності постановки. І ось класична драма Шекспіра льогкім двіженієм рукі режисера перетворюється в неооперу жахів. Жахливе усе – театральний підвал, напівморок і цвинтарне відчуття, що носиться в повітрі (річ відома, що наш театр збудований на кістках), сам горрор-стиль вистави, грим-костюми акторів – останні жахливі прекрасно (художник по костюмах – Леся Головач).

Взагалі «жахливий» у галицькому контексті часто є синонімом до «незвичний». Тому і жанр неоопери – теж жахливий. Музична вібрація від фолку, джазу до року і в кульмінаційних місцях колізій – до харду була настільки якісною і не те, що просто органічною до дії, а доповнювала її, хоча подекуди саме музика ставала головним персонажем, і дія її доповнювала, а не навпаки.

Психоделіка звуку наживо від культових композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка, знаних франківцям із рок-опери «Йов» Влада Троїцького у рамцях «Гоголь фесту» вартує гран-прі і є настільки крутою й автентично-гамлетівською у сучасній і водночас позачасовій манері, що місцями вводила глядачів у легкий транс, перетворюючи загалом театральну виставу у рок-фолк-оперний концерт (музиканти: віолончель – Жанна Марчінська, ударні – Андрій Надольський, валторна – Назар Спас). Власне, на постановку варто піти навіть тільки заради неймовірної музики – можна взагалі вважати дію тлом музики, а не навпаки.

Але найголовніший жах – сюжетний, коли «одне нещастя іншим поганяє» і за принципом доміно герої одне за одним гинуть. Середньовічне датське королівство, потопаючи в  змовах і гріху, нагадує то веселий цвинтар, то найпекельніше пекло, то кічову божевільню, від якої глядачам то мурашки по шкірі, то волосся дибки, то в роті пересихає.

«Гамлет», поставлений Ростиславом Держипільським, постає в міру осучасненим, але без перегинання палиці. Та й акценти режисера розставлені так, щоб у п’єсі «все грало» у матриці ХХІ століття, зокрема алюзії на революції та війну в Україні. «В державі нашій безлад і бордель», – розгортає сентенцію на початку твору один із героїв, і уся подальша вистава є таким собі унаочненням сказаного.

Класичний текст Шекспіра у перекладі Юрія Андруховича оживає у виставі доповненим спеціально під постановку написаними текстами Патріарха БУ-БА-БУ. Сучасний переклад, насичений розмовною лексикою, вульгаризмами, фразеологізмами та дотепними словесними вибриками, наближує класичного «Гамлета» до нинішнього глядача.

«У цій країні з інших географій» в історії Гамлета з’являються три безмовні Еринії (Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк) із «Макбета» Шекспіра. Вони приглядаються цьому людському балагану, «живуть» тільки  мімікою та пластикою і якимись позаземними голосами підсилюють звукову психоделіку. Їхній розхристаний стиль рок-вамп дисонує і водночас гармоніює із чорними сутанами безликих монахів (В. Абрам’юк, А.Батир, А.Мельник, М.Сливчук, В. Комуницький).

Загалом, неоопера «Гамлет» – вистава крайнощів: божевілля Гамлета (Олексій Гнатковський), стервозність Гертруди (Ірма Вітовька), мерзенність Клавдія (Юрій Хвостенко), навіженість Полонія (Дмитро Рибалевський), затятість Лаерта (Іван Бліндар) – усе напоказ кічове і надмірне, однак їхній екзистенційний розпач – таки справжній і проймаючий у неперевершеному виконанні зіркових франківських, львівських та київських акторів.

Режисерські рішення вражають несподіваністю: мобільний телефон, яким Гамлет шле Офелії (Анастасія Блажчук) любовні послання і на які королівська родина робить селфі; накладний помпезний одяг Клавдія і Гертруди, який радше нагадує обладунки; обігрування ложа Гамлета як сцени та мікрофона як рупора для народу; біле міні-піаніно, що символізувало любов Гамлета і стає вагітним «животом» Офелії; смажіння стейків у «прямому ефірі» вистави та куріння цигарок ериніями. Однак ці спецефекти – лиш привід поговорити про головне «шекспірівське». Адже коли Гамлет відвальсував останній танець із мертвою Офелією, коли Гертруда зняла з себе перуку і пройняла зал істеричним оголеним криком, врешті, коли смерть скосила чи не всіх героїв – над цим середньовічним балаганом постав Фортинбрас (Євгеній Холодняк) як єдиний переможець без боротьби і самопроголошений король Датського королівства, що саме себе зжерло зсередини.

Ще раз хочеться підкреслити чудове пластичне рішення п’єси (Ольга Семьошкіна) та неймовірну гру акторів. Проте, як писав Шекспір і перекладав Андрухович: «Питання – звідки взявся цей ефект, / Точніше, цей дефект, що стався фактом, / Бо факт ефекту бачимо в дефекті, / Принаймні з ним». Тож ефект дефекту таки не відпускає глядача, і виникає він через нагромадження часто невиправданих режисерських рішень, які дію перетворюють на балаган. І йдеться не про театральний експеримент, «неперетравлення» якого зазвичай списується на консерватизм галицької публіки. А про те, що дія місцями банально «не тримається купи» і перетворюється на перекривлювання героями одне одного, а їхні по-шекспірівськи драматичні внутрішні колізії і терзання залишаються за флером грубої спецефектної подачі. І далі словами Шекспіра:  «Однак резони честі вимагають / Свого і я затихну, лиш почувши, / Що скажуть видатні авторитети / На тему кривд, примирень і ганьби. / – Нехай поважні люди та знавці / Розсудять так, щоб на моє ім’я / Не впало плями жодної…»

 

Я.

 

 

«Гамлет»: практичні поради перед вживанням від Миші Театральної:

1. Глядачу, пам’ятай: як би ти завчасу не прийшов – чекатимеш годину в чистилищі театрального фойє, після чого будь готовий до вже традиційних іподромних пробігів на швидкість до посадочного місця призначення.
2. Шкільний норматив бігу з перешкодами доведеться здавати через довгі підвальні катакомби – коліна напівзігнуті, плечі опущені, голова похилена (можливо, йшлося про провокування в глядачів топосу покірности?).
3. Якщо тобі пощастило і ти не скрутив в’язи об каналізаційні труби на низькій стелі, не дістав інфаркт мікарда від монахів у чорних каптурах, що зустрічаються вздовж дороги – ну що ж, вітаємо! Ти, як герой комп’ютерної гри, проходиш (точніше, спускаєшся) на наступний левел.
4. Будь готовий до желізних стрьомних сходів у підвал (машинний цех) – тут головне не вбитися (шкода купленого квитка), тож уважно іди боком, тримаючись за поруччя, і якщо пощастить дійти – молоденький монах вдолині ґречно подасть руку (шкода, що в целібаті).
5. Потрапивши в підвальну яму, яка нагадує зсередини велетенський склеп, не жахайся гробів. Як і годиться у царстві небіжчиків – тут посеред хламу, просто в порохах лежать «вони» – ті що під час дії «воскресатимуть» і то входитимуть, то виходитимуть із ролі.
6. Пам’ятай: щоб зайняти вдале посадочне місце, треба крутитися, штовхатися з іншими молекулами-конкурентами, що теж шукають місця, бігати взад-вперед, перекрикувати гул «чи тут зайнято» і врешті з десятої спроби всістися на то, «що лишилося».
7. Якщо тобі не пощастило і тебе умудрило сісти за товстезну колону на другому ярусі – змирися! Що не добачиш – те дофантазуєш. А на зауваження режисеру, що, мовляв, нічого відси не видко, відповідь буде одна: «Така концепція вистави….»

З підслуханого:

• У станіславських підвалах страшніше, аніж в середньовічній Англії…
• Гроби, золотий унітаз разом з судном у придачу, і череп, яким зіграли у футбол. Такого ше не було…
• Підходить до кінця феєрія ця дика? Із кухні вам пишу і дякую за світло…
• Підвал, “Гамлет”… – то найкраще, що могло зі мною трапитися в неділю увечері.
• Це капець. Це справді жах. Дія взагалі не тримається купи…
• Шекспір – Андрухович – Держипільський… То щось унікальне та фантастичне. Оголений нерв, надрив, кітч.