Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: «Митець закінчується тоді, коли він потрапляє в зону комфорту»

Цими вихідними франківського театрального глядача, без сумнівів, струсонула прем’єра «Гамлета» в постановці Ростислава Держипільського. Журналіст «ГК» розмовляв з ним напередодні спектаклю, аби зафіксувати той адреналіновий стан, що охоплює митця перед виходом на підмостки. Попри зрозуміле хвилювання режисера, потрібно сказати, що все у нього вийшло, і вийшло надзвичайно.

derg

 

– Ми розмовляємо напередодні прем’єри, а саме інтерв’ю вийде вже після неї. Думаю, цікаво буде почитати і тобі, що в тобі було напередодні. Що ти зараз відчуваєш?

У мене зараз дуже двоякі відчуття. Я завжди намагаюсь аналізувати себе і згадувати, як було раніше. Вже за деякий час до прем’єри мені здається, що це фігня, що нічого не вийде, що буде погано. Дякувати Богу, все потім виходить і я розумію, що тільки недалека людина може самовпевнено думати, що в неї все вийде, і не мати ніяких сумнівів. Але, разом з тим, це надзвичайно цікаво, і я розумію, що для мене в будь-якій роботі найцікавішим є процес, сама дорога.

І ця робота, маю на увазі «Гамлета», – це дорога, якою я не ходив ще ні разу. Мені нецікаво робити те, що я вже вмію. А в такому форматі я ще не працював. Я не працював з живими композиторами, з живими музикантами саме так. Проекти були всілякі, але проекти з акторами з усієї України в такому просторі, як зараз – ні. Ти бачив, як це робиться, коли навколо локації, де йде репетиція, водночас робиться проводка в підвалі, світло робиться, місця для глядача робляться з ходу. Тобто все не так, як би мало бути. Але в цьому, начебто, хаосі і є величезний кайф.

Я думаю, що Бог дасть і буде все класно. Тому що команда дуже крута. Починаючи з композиторів Романа Григоріва, Іллі Розумейка, музикантів, акторів Олексія Гнатковського, який грає Гамлета, Івана Бліндара (грає Лаерта), чудових Галі Баранкевич, Лесі Пасічняк, Наді Левченко, які грають тріо відьом. І, звичайно ж, запрошені актори – Ірма Вітовська (грає Гертруду), Юрко Хвостенко зі Львова, Дмитро Рибалевський з Києва, Настя Блажчук з «Молодого театру» з Києва (грає Офелію) – всі вони самородки і ненормальні в хорошому сенсі цього слова (сміється). Які повелися на цю авантюру – грати в підвалі, їздити з інших міст на репетиції, кидати сім’ї, витрачати свій час… Але відчуття того, що ти щось робиш те, чого раніше не робив, є в кожного, і тому це для мене надзвичайно важливо.

Я ще ж і актор за професією. А мені колись педагог казав, що актор перед виходом на сцену має бити копитом, як молодий кінь, тоді він і глядача запалить. У мене є такі відчуття. І хоч важко, ми репетируємо до ночі, падаємо втомлені, але хочеться побачити, як воно буде, як сприймуть глядачі, наскільки зрозуміють, наскільки вдасться те, що ми хочемо донести.

– У спектаклі зайняті актори з різних театрів. За яким принципом проводився кастинг?

Проблема багатьох театрів, в тому числі й нашого – це мале число нового молодого динамічного покоління. У 90-их багато акторів йшли з театру, аби якось матеріально вижити, і створився певний вакуум. А мій «Гамлет» потребує саме тієї молодої «ненормальності», драйву, енергетики і незашореності штампами. Це мені було потрібно. Всі ці актори дуже нестандартні, я їх бачив і знаю. Юра Хвостенко з театру Заньковецької – це один з моїх улюблених акторів. Ірма Вітовська – наша землячка і моя однокурсниця, ми вже з нею працювали – дуже крута актриса і людина. Влітку в Одесі побачив на фестивалі Настю Блажчук і зрозумів, що по концепції, по тому, що я хочу зробити, мені підходить саме вона.

– Вдалося домовитися з театрами?

Знайшов взаєморозуміння. Вони приїжджають на такі репетиційні сесії. Вважаю, що це дуже добре, це нове, це різні ритми, акторський тренаж – спробувати себе в іншій ситуації, не такій, до якої звик. Це насамперед добре для актора, коли він перебуває не в зоні комфорту. Я думаю, що митець закінчується тоді, коли він потрапляє в зону комфорту. Тільки поза зоною комфорту він може щось створити. Інше! Таке цікаве, яке від тебе ніхто не чекав, і ти сам не знав, що можеш таке зробити.

– Як колектив театру реагує на той експеримент, що проходить зараз у підвалі?

Ті, які беруть участь у проекті, розуміють, наскільки це важко, це конкретно – не зона комфорту в усьому! Для сім’ї, для близьких мене немає зараз. Я розумом, мізками в процесі заглиблений повністю. Я – в цьому підвалі. Простір цей потрібно нагріти собою, нагріти процесом, акторами, які там репетирують. Водночас я кажу акторам: «Ви повинні бути готові, що всім не сподобається». Може бути таке, що багато глядачів не зрозуміють, але в нас у театрі є багато вистав, які більш легкі для розуміння (посміхається).

Що думають збоку ті, хто не задіяний у постановці, служби театру – вони вже звикли, що Держипільський ненормальний (сміється), і виконують професійно свої завдання. Є такі актори, яким цікаво, які приходять, питаються, чи можна прийти на репетицію, подивитися, вони підтримують нас. Є, можливо, такі, що не розуміють. Але франківський театр на сьогодні здатний до експерименту, може йти на нелогічні кроки. І мені здається, що це завжди найцікавіше у всьому.

Напевно, комусь це не подобається, хтось цього не розуміє і не буде розуміти. Але це нормально. Кажуть, що коли подобається всім, то це фігня. І я згоден: ну не може подобатися всім. Люди – різні. Коли всім не подобається, тоді потрібно задуматись. Але коли частині подобається, а частині – ні, то це, як правило, нормальний продукт виходить.

– Франківська публіка – вона вдячна, підготовлена? І взагалі, Франківськ – місто театральне, на твою думку?

Я вважаю, що місто дуже театральне, і скажу тобі, що ми готували публіку. Якщо чесно, в глибині душі я думаю, що «Гамлета» повинні зрозуміти, тому що з 2008 року, як я став директором театру, ми поступово готували глядача. Одна провокація, друга, третя, четверта… І взагалі, франківський глядач насправді на сьогодні, на мою думку, підготовлений більше, як багато деінде. Якось одна журналістка на зауваження, що от у Києві був такий шум і ажіотаж, сказала: ну так, вони в Києві не звикли до такого, як ми тут. Оце крутий комплімент! (Сміється.)

І, якщо чесно, це правда. Але це ми росли, і з нами ріс глядач. Я вважаю, що це дуже відповідально. Я набираю курс, я розумію, що я відповідаю за долі тих дітей, яких я виховаю, я маю дати їм професію в руки. Якщо я очолюю театр, то я відповідальний за смак, за репертуар і в тому числі за глядача, за те, який смак ми виховаємо в аудиторії, куди ми їх ведемо. І я чесно вважаю, що зараз ми маємо дуже вишуканого глядача.

Дуже знаково, що коли до нас приїжджають поганенькі антрепризи, то заповнюваність на спектаклях не до порівняння з нашими. Глядач розуміє, де мистецтво, а де халтура. Я взагалі – фанат Франківська, ти це знаєш. Це унікальне місто, унікальний простір з унікальними людьми, які творять унікальну культуру.

– Ти свідомо йдеш на різкі мистецькі кроки, експерименти. Чи готовий цей великий і, певною мірою, дуже традиційний і неповороткий театральний організм до цього?

Я свідомо йду на це і вважаю, що якщо зараз хтось не розуміє цього, то зрозуміє пізніше. Але ж у нас є й інші режисери. Я не кажу, що це має бути так і не інакше. Я не диктую нікому. Це мій суб’єктивний погляд на життя, на ситуацію і на мистецтво. І вважаю, що як митець маю на це право. А як директор я намагаюсь показати весь спектр.

До речі, зараз на постановки до нас запрошені найкращі режисери України. Після «Гамлета» до нас приїжджає Максим Голенко з Києва – ставити «Трьохгрошову оперу» Брехта, теж виклик дуже серйозний. Тамара Трунова з Києва, дуже цікавий молодий режисер, буде ставити «Мадам Боварі». Ми цього року вибрали такий вектор – всесвітня класика, але в сучасному баченні. Наш Орест Пастух буде ставити «За двома зайцями». Ведемо перемовини з чи не найсильнішим на сьогодні українським режисером Дмитром Богомазовим.

Тобто я за те, щоб все найкраще було в нашому театрі. Ситуацію потрібно пробивати. Нехай я проб’ю перший, візьму на себе все каміння, патики в колеса. Вважаю, що є для чого.

– Влада розуміє, яким явищем на українському просторі став наш театр?

Знаєш, так. Прекрасне взаєморозуміння з обласною радою, з обласною держадміністрацією. Вони приходять на вистави, допомагають нам коштами чи на реконструкцію, чи, скажімо, на закордонні поїздки, завжди відкриті для діалогу. Може, і не всі там розуміють наші експерименти, але є віра в наш театр і довіра до митців. Таке ставлення влади – це дуже важливий фактор.

– «Гамлет» – це своєрідна театральна ікона. За нього рано чи пізно кожен режисер пробує взятись. Як і кожен актор мріє зіграти Гамлета. В чому полягає цей секрет? Чому це певний професійний поріг?

Це дійсно дуже страшно і відповідально. Коли почалися ці всі події в нашій державі, я зрозумів, що не зможу ставити будь-що, якщо воно не корелює з тим, що стається. От закінчиться це все, а я впевнений, що закінчиться, тоді у мене буде інший вектор. І в «Гамлеті» якраз зараз є повна алюзія до того, що відбувається. От кажуть, що Гамлет з’являється саме в такі переломні моменти. Це певні містичні речі.

Отак сталось і зараз, це не було так – от візьму і поставлю «Гамлета». Це прийшло саме зараз, коли наша історія на великому переломі. І знаєш, може, це з роками прийшло, може, старість (сміється), але я не хочу моралізувати, когось вчити. Для цього є церква, інші інституції. Хоча приховувати не буду – я колись грішив цим, може, в інших виставах і далі грішу, але саме тут глядач має сам робити висновки. Звичайно, ми даємо акценти, якісь меседжі, закидаємо якісь гачки, але глядачеві розуміти, так це чи не так. Як у відомому монолозі «Бути чи не бути…».

Ну, і, звичайно, фантастично точний і водночас актуальний і сучасний переклад Юрка Андруховича. Він дуже резонує саме з цим часом.

– Всі глибокі митці, як правило, є сильними медіумами. Неспроста ж кажуть про канали з вишніми світами, через які йде ота творча енергія, відкриття і прозріння. Що ти відчуваєш, чи маєш надію на майбутнє в такій тяжкій ситуації, у якій ми зараз живемо, коли йде війна і гинуть наші люди?

Ті, хто мене знає, вже навіть сміються з цього, але одна з моїх основних фраз – «Що би не було, все буде добре». Я справді в це вірю і, зрештою, це є й у виставі. Я – гуцул, і поки гори наші тут стоять, ми ще намольфаримо для України (сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ