Російський журналіст, перекладач та письменник Сергій Лойко був одним із небагатьох свідків героїчного протистояння кіборгів у Донецьку. Побачене відтворив на сторінках книги з однойменною назвою «Аеропорт», яка нині видається у багатьох країнах світу, доносячи правду про події на сході України. Автор відмовився продати права на екранізацію своїх праць за 157 тисяч доларів, адже вважає, що люди помирали не для того, щоб це перетворили на бойовик. І якщо показувати фільм, то повністю за матеріалами книги, а не окремими шматками.

Сергій Лойко уже багато років живе та працює у США. Про «Аеропорт», анексію Криму та конфлікт на Донбасі, роботу в «гарячих точках» та припинення війни, пропаганду та втрати від імперських амбіцій ми спілкувалися, коли письменник перебував у себе на Батьківщині.

• Наскільки вам безпечно перебувати в Росії?

Небезпечно, але я маю тут справи. Мені регулярно надходять погрози від спецслужб. Але я б не хотів висловлюватися з приводу цього. Якщо вони хочуть, щоб мою книгу прочитав цілий світ, можуть щось зі мною зробити. Але розумніше було б прикинутися, що цієї книги просто не існує.

• У яких країнах друкується «Аеропорт»?

Книгу публікують у Грузії, Латвії, Литві, Естонії, Польщі, Чехії, Голландії, в Україні вона друкується українською та російською мовами. Зараз виходить п’яте доповнене видання, відредаговане найкращими російськими редакторами. Тут додано багато бойових сцен, що ґрунтуються на реальних подіях. У книзі відбулися структурні та стилістичні зміни, дві глави повністю переписані, змінений фінал та епілог. Читачеві буде цікаво зробити свою оцінку, чи вона стала кращою, чи ні.

• А на вашу думку, є зміни на краще?

Однозначно, так. Я не був повністю задоволений книгою, вона видавалася поспішно. Коли вона вийшла, розумів, які допущені помилки, чого там не вистачало. Потім разом з редакторами ми намагалися довести її до пуття.

• Ви відмовилися від великої суми, запропонованої за екранізацію ваших праць про Донбас. А перед якою цифрою не встояли б? Чи це питання принципове і мова про гроші не йде?

Одним словом, я дурень, що відмовився. Пішов на принцип, хотів, щоб кіно зняли по цілій книзі, а не за чотирма моїми статтями. Під час нападу божевілля я відмовився від цієї спокусливої пропозиції, зараз би сидів і катався, як сир у маслі (жартує). А якщо говорити серйозно, я сподіваюся, що коли-небудь буде знятий фільм за мотивами моєї книги. Коли зі мною вели переговори щодо екранізації, книга уже практично виходила в друк. І я не хотів, щоб був створений фільм, після якого уже не можна буде екранізувати книгу. Адже в одну річку двічі увійти не можна. Коли мені пропонували контракт, хотіли купити права на персонажів моїх статей, які згодом перекочували у книгу. І при цьому робили б з ними все, що хотіли. В кращому випадку створили б поганий сценарій. Коли купують книгу, тоді нікуди діватися, вони її екранізують. А коли купують ідею, «сидять» на ній, щоб інші не сіли. Може, я і помилився і фільму більше ніколи не буде. Але якщо він все ж буде, то саме в книзі все описано так, як було насправді. Я не хочу, щоб цю тему перетворили у бойовик. Не для того помирали люди, яких я знав, люди, яких знали ви, які захищали вашу Батьківщину.

• Ви жалкуєте, що все ж не підписали контракт? А чи не можна знову розпочати переговори, адже до вас із пропозицією щодо екранізації звернулися дві відомі компанії?

Я не жалкую. Пізно шкодувати, навіть якщо це, можливо, помилка. Пізно пити боржомі, коли відмовили нирки.

• Екранізація книги допомогла б цілому світу почути правду про війну на сході України. Чи не думали особисто написати сценарій для фільму за мотивами «Аеропорту»?

Сама книга написана як сценарій. Невдовзі вона вийде англійською мовою, буде розповсюджена по цілій Європі. Якщо люди, які займаються кіно, побачать, що в книзі закладений сценарій, – це добре. Не побачать – теж добре. Я писав книгу не для того, щоб по ній зняли кіно. Не для того, щоб вона продавалася по цілому світу. Це, звичайно, приємно, але писав я її тому, що не міг не писати. Це мій меседж світові. У ній я вибачився. І це підбиття підсумків.

• А наскільки люди, які воювали в аеропорту, були патріотично налаштовані? Чи це було для них лише обов’язком, роботою?

І одне, і друге. Вони були патріотами. Добровільно поїхали в аеропорт, знаючи, що там пекло на землі. Усі розуміли, що в їхньому житті більше не буде моменту, коли вони настільки близько до смерті, як тоді в аеропорту. Там не було випадкових людей. Туди не потрапляли боягузи. Кожен з них заслуговував, щоб про нього була написана окрема книга. Тому я і дав своїм персонажам вигадані імена, щоб написати про всіх захисників аеропорту. І щоб кожен з тих, хто вижив і повернувся додому, зміг знайти щось своє.

• Ви працювали у «гарячих точках» у різних куточках світу. Чим збройний конфлікт на сході України відрізняється від війни в інших країнах, до прикладу, в Афганістані чи Іраку?

І в Афганістані, і в Іраку були підстави, щоб розпочалася війна, можна було зрозуміти її причини. Там були внутрішні протиріччя, діяли різні клани, які хотіли воювати. Тут, в Україні, жодних причин, окрім московського вторгнення, не було. Єдиною підставою для цієї війни були плани Кремля. Але цим вони зробили гірше самим собі. Це була божевільна ідея: в Україні жодних причин для збройного конфлікту, як і для насильства, не було. Адже ми ж бачимо, що відбувається в інших східних регіонах України. Ніхто нікого не вбиває, не арештовує, не позбавляє прав, не забороняє спілкуватися російською мовою. Все це повністю було вигадане Кремлем.

• Можна вважати, що московська пропаганда подіяла і спровокувала те, що ми маємо зараз – збройний конфлікт?

Збройне втручання виконане за командою тих самих людей, які займалися пропагандою. Пропаганда була необхідна як димова завіса. Вони, власне, відразу зрозуміли, що вона не буде працювати, не спровокує громадянську війну в Україні. Пропаганда потрібна для виправдання їхніх дій, агресії. Дим розвіявся, і усі ми бачимо, що трапилося.

• А скільки часу знадобилося, щоб пропаганда, хоч і не повною мірою, але подіяла? Особливо, якщо брати до уваги Крим.

Все це дурниці, порівняно з тим, що в Росії їм запропонували більші зарплати, пенсії. У них же не було жодного бажання від’єднуватися, люди не виступали за це. Вони просто хотіли краще жити і мали на це повне право. А тоді з’явилися російські ГРУшники, які захопили Верховну Раду, провели фейкове голосування, а пізніше референдум. Навіть багато проросійських політиків у Криму ніколи не думали про приєднання до Росії. На мою думку, зараз вони жалкують. Адже в Україні в них було більше свободи дій, можливостей. Ну, а зараз якась малесенька групка людей щось від цього всього отримує, а самі жителі Криму починають прозрівати і повністю усвідомлювати те, що сталося.

• Чи можна вважати, що жителі півострова більше втратили, ніж здобули?

На мою думку, так. Вони втратили свою свободу. В цьому так званому «русском мире» – як не крути, він існує – свобода не є основною цінністю. І навіть не третьою і не десятою. Люди ставляться до свободи дуже несерйозно. Вони не розуміють, що це важливо для їхнього життя, самовираження. «Русский мир» населений людьми з рабською психологією, яка відточувалася останніх два століття: татаро-монгольське іго, кріпосне право, більшовицькі, сталінські репресії, війна. Найкращі люди весь цей час знищувалися, виїжджали, а залишалися найбільш невибагливі, безпринципні, боягузливі, тихі, сором’язливі.

• А що втратила Україна з анексією Криму?

Україна втратила Крим, свою цілісність. Україну принизили в найкращих почуттях. І це зробив близький сусід, який весь час говорив про братські народи. Україна втратила відчуття того, що вона живе в сучасному світі, де не можна просто так взяти і пограбувати. Україна втратила тисячі життів своїх громадян. Вона втратила віру у міжнародне право, адже був повністю проігнорований Будапештський меморандум – основоположний документ, який повинен виконуватися, як закон. Україні просто плюнули в обличчя, просто увірвалися у її оселю і пограбували. І в тому ослабленому стані вона не змогла нічого зробити.

• Для Росії Крим – це надбання чи тягар?

Для Росії це сумнівна перемога. З захоплення Криму починається загибель Росії. Подивіться на Росію, це величезна країна, більша, ніж всі інші. Для чого їй ще цей Крим? В кишеню вона його покладе чи як? Зараз виникла необхідність будувати до Криму міст. Бюджет століття піде на будівництво цього моста, половину коштів розкрадуть. А людям і так уже затримують зарплати. Більшість росіян перестали їздити за кордон. Рівень життя стрімко знижується. І все це почалося з анексії Криму. Росія сповільнила війну, а мала б по-тихому забиратися зі сходу України і виводити звідти свої війська. Що, на мою думку, і передбачено. Але Путін не може «втратити лице». Тому йому доводиться прикидатися, продовжувати виставляти все так, наче там йде громадянська війна. Але забратися звідти доведеться. Війну наразі призупинили через санкції, їм пригрозили проти їхніх особистих активів. Вони захотіли, щоб російський народ відчув тягар санкцій, і оголосили санкції проти свого народу. Це представили таким чином, наче люди страждають від санкцій заходу. Але народ потроху починає бачити. Люди думають, а навіщо їм той Крим, він де був, там і залишиться. А ми всі підемо в небуття, Путіна не буде, України, Росії не буде, а Крим, як шматок землі, залишиться там – його не можна вкрасти. Ці всі потуги – психологія якогось ХІХ століття. Імперська психологія. Якщо потрібно, можна купити заводи, землі.

• Не раз у ваших висловлюваннях можна почути сором за росіян, ви просите вибачення за діяльність своїх земляків. Коли прийшло розуміння ситуації? Ви ніколи не були серед тих 90% росіян, мозок яких не сприймає українців?

Я до всіх ставлюся нормально. Навіщо перетворювати ситуацію в трагедію? Народові цього не потрібно. Я з першого дня зрозумів, куди спрямована політика Путіна. Це особиста влада, нічим не обмежена. Людина сидить в Кремлі і щодня зображає із себе царя. От він і придумує: то журавлями літає, то війну починає, одну або іншу. Він просто людина війни. Росія ніколи стільки не воювала, як при Путіні. Тому що він не вміє більше нічого робити. Але ж можна стільки всього хорошого зробити: поліпшити охорону здоров’я, газифікувати села, адже більша частина країни без газу. Створити щось схоже на Арабські Емірати. Та нічого зроблено не було, в результаті постійна війна. Це як втілення роману Джорджа Орвелла «1984», коли країна воює з уявними ворогами. Кремль придумує ворогів, а ціла країна змушена з ними воювати. Путіну здається, що таким чином він втримає владу. Він, може, й втримає владу, лише влада у нього не втримається, адже Росія розвалиться.

• У Росії наразі своїх внутрішніх проблем вистачає. Такими діями Путін прикриває ці проблеми? Яка його ціль, як ви вважаєте?

Його ціль абсурдна. У мене іноді така думка, що він хоче війни заради війни. Він прагне, щоб його поважали всі високопосадовці. Хоче бути як Сталін, разом із Рузвельтом та Черчілем розділити світ. Намагається бути одним із клубу лідерів, де ділять світ. Але світ більше ніхто не ділить. Імперій, окрім російської, більше не існує. Це анахронізм. І Путіна більше у пристойний дім пускати не будуть, йому ніхто не подасть руки. Він почав війну в Сирії лише для того, щоб з ним знову поздоровкалися і почали розмовляти. Але йому і звідти довелося забратися. Думаю, йому пояснили, якщо він не виведе війська із Сирії, Туреччина введе свої війська. А з Туреччиною він воювати не хоче. Ця війна для Росії буде аналогічною до війни з Японією у 1905 році. Після тієї принизливої поразки почався занепад Росії.

• Конфлікт на сході України й досі офіційно називають АТО. Чи назве українська влада це війною? Ваші прогнози щодо термінів закінчення конфлікту?

Чим гіршою ставатиме ситуація в Росії, тим скоріше конфлікт на сході України себе вичерпає. Українська влада називала конфлікт антитерористичною операцією, щоб провести законні вибори. У стані війни цього робити не можна. Чому зараз це не називається війною? Мабуть, тому, що «гаряча фаза» її пройшла. Якщо буде другий раунд, тоді київській владі доведеться називати речі своїми іменами. І, найімовірніше, так вони і зроблять.

• Чи дійсно існує посттравматичний синдром? Наскільки це стане проблемою для поствоєнного суспільства в Україні?

Він притаманний всім, хто повертається з війни. Найголовніше, щоб суспільство не забуло і продовжувало поважати людей, які захищали його. На мою думку, з цим в Україні все гаразд. Це не та ситуація, яка була в Росії після війни в Афганістані, коли військових спитали, чому вони там були. Або коли американці повернулися після війни у В’єтнамі, а суспільство було проти тієї війни. А тут люди повертаються як герої, їх люблять, поважають, їх лікують, допомагають відновлюватися. В Україні створені сприятливі умови, щоб допомогти подолати наслідки стресового розладу для людей, які ризикували своїм життям, бачили поранення, кров, смерть. Їм дійсно потрібна допомога, і в Україні її достатньо.

• Ви особисто були свідком не одного військового протистояння, як вам вдається переживати наслідки?

У мене завжди була робота. Травма розцвітає буйним цвітом на фоні безробіття, незайнятості. Коли ти повертаєшся, а в тебе, крім війни, нічого немає. І ти починаєш нею жити, знов і знов переживати певні моменти, хотіти туди повернутися, адже не знаходиш собі місця. Я завжди повертався з війни до своєї роботи, до рідних людей. Кожна війна мене лише загартовувала. Те, що не вбиває, робить сильнішим.

Ірина ФЕДОЛЯК