Ми зустрілися у сквері біля пам’ятника Міцкевичу – пан Сергій розповідає, що це його улюблене місце, на яке він приходить мало не щоранку. Поки ми розмовляли, повз нас пробігали на роботу заклопотані люди, однак раз у раз перебивали нашу бесіду вітаннями з відомим актором.

Сергій Романюк зіграв понад 100 ролей у театрі і кіно та є одним із найвідоміших українських акторів. Про своє творче кредо, про те, що бракує сучасному театру, про ролі кілера і митрополита та зйомки у Звяґінцева – у розмові  з «Галицьким кореспондентом».

• Ви народилися у Кривому Розі, починали як актор в Івано-Франківську, працюєте в Києві і за кордоном. Яке ваше рідне місто?

Франківськ. Я завжди так кажу: я їжджу в Київ, знімаюся за кордоном, а моє улюблене місто і люди – Карпати й Івано-Франківськ. Я ніколи цього не приховував. Я живу тут уже стільки років і радію з того. Тому що тут все є: і краса, і повітря, і люди дуже добрі. Я в Києві вчився, але в Києві зараз я б не хотів жити.

• Чому? Там же більше можливостей.

Він став дуже великим мегаполісом. Саме «мега». Там уже понад 3 млн. людей – як мурашник. Коли я навчався, на Хрещатик можна було пройти в будь-який час і не було людей. А тепер багато приїжджих, і люди зараз стали озлоблені. Темп життя став іншим – всі поспішають щось зробити.

• Понад 20 років тому ви починали акторську кар’єру в івано-франківському театрі. Наш глядач має шанс знову вас побачити на франківській сцені?

Ні. Двічі в ту саму воду не зайдеш. Не знаю. Ну, якби був інший театр в нас у Франківську.

• Інший в якому плані?

Взагалі театр – це актори, перш за все. Різного віку – молодого, середнього і старшого. Якщо задіяні всі актори в театрі, це дуже добре. А якщо грає тільки одна певна частина, а старші трішки збоку – мені це не зовсім приємно. Я не хотів би приходити і просто отримувати гроші, які б мені платила держава, а я тільки сидів би день у день, день у день і нічого не робив би корисного. Хоча пропонували таке.

• А ходите на івано-франківські вистави?

Я один раз пішов і сказав, що більше ходити не буду. Хіба що на деяких наших талановитих молодих акторів і актрис (сміється). Взагалі все це, що робиться в театрі – воно має право, звичайно… Це студія, експеримент, молодий режисер Ростислав Держипільський. Я його дуже добре знаю і люблю як актора в першу чергу і як керівника. Але хотілося б ширшого, більшого театру, якогось цікавішого авангарду… От є «Солодка Даруся». Так, це хороша вистава. Але політична. А я творча людина – мені політика не потрібна. Мені потрібно, щоб я вийшов на сцену, зіграв роль – і люди залишалися в роздумах ще два-три дні.

От у нас раніше були такі вистави, як «Плаха», «Тіні забутих предків»… На «Плаху» Чингіза Айтматова, коли ми тільки її поставили, квитки взагалі не можна було дістати. Оце була вистава. Коли люди виходили під враженнями і зізнавалися потім, що кілька днів не могли прийти до себе: яку ви правду, емоцію несете зі сцени. Правда, емоція зі сцени – це перш за все. Це трошки речі різні. Хай на мене не образяться мої колеги, але я кажу те, що хочу сказати. Я цього не приховую.

• Що треба змінити сучасному театру загалом, щоб Романюк захотів у ньому грати?

Додати більше ризику. Більше я нічого не скажу. Треба було ризикувати, брати такі п’єси, щоб можна було поламати декорацію, привабити весь люд у театр. Треба було робити це різко і конкретно. Ризик. Хай театр ризикує. Зараз немає чого боятися – немає цензури, критеріїв, на які треба рівнятися. Художник свобідний у всьому.

• По що люди ходили до театру тоді і по що зараз? Щось змінилося?

Ви знаєте, це дуже відносно. Тоді був такий час – люди ходили, щоб відпочити, подивитися хорошу виставу. Одягали навіть смокінги – тут, у нас, у Франківську. А що? У старий театр, де зараз філармонія, приходили жінки з зачісками, ніхто не був у джинсах і порваних спідницях. Приходили у театр, як на свято. Мене колись вчили педагоги, що сцена – це святе. На ній навіть у шапці стояти не можна – треба кашкет знімати. Театр – це своєрідне чистилище. Є церква, де можна сповідатися і причаститися, а театр – це сповідь акторів і персонажів глядачам. Вони їх провокують на щось. І глядач іде до актора, який його притягує, і вірить йому. Це найголовніше.

На сьогодні все стало простіше, бо з’явилося телебачення, серіали. Хоча серіали я терпіти не можу. Це не мистецтво.

• Ви кажете, що не любите серіали, але з іншого боку, ви знімалися в багатьох серіалах, часто – російських…

Візьміть серіали «День народження Буржуя», «Дурдом», «Територія краси» – це серіали професійні. А те, що зараз показують – серіали такі… тупі і незрозумілі. Це не серіали, це мило.

А мої російські серіали – це було до війни і Майдану. Росія – це таке… не хочу називати слово. Це страшно. Не Росія, а Кремль. Росія – це та убогість, голод, п’янство. А в Росії береться до уваги тільки Кремль і Москва.

А щодо мистецтва, то моє кредо – щоб актор був аполітичний. Ніякої політики. Ніяких сю-сю з жодним керівництвом чи президентом.

• Ви зіграли понад сто ролей у різних режисерів. А самому не хотілося спробувати себе як режисера?

Ні (сміється). Режисер – це зовсім інша професія. Я навіть не уявляю. Це має бути людина, яка день і ніч не спить і знає, що їй треба. Треба вчитися на режисурі, перш за все. Я не вчився. Я вчився на драматичного актора і знав, що мені й так роботи буде чимало. Я навіть ніколи про це не думав.

• За які ролі ви беретеся?

Коли пропонують роль, я спочатку читаю сценарій, потім читаю свою роль. Якщо відчуваю, що в ній зможу сказати глядачеві те, чого я в інших ролях не зробив, то беруся за цю роль.

• Ваші персонажі дуже різнопланові – від Івана Кіллера до митрополита Шептицького… Як це, грати кілера?

У мене ролі кілера до того часу не було. А біографія цього хлопця-афганця дуже поломана. Я такі ролі дуже люблю, бо я страждав у кіно, може, тому й серце барахлить… Мені було шкода цього хлопця, бо він був ні в чому не винен у принципі. Але така доля – він мусив це зробити, бо йому треба було жити на щось.

• Що найважче було в ролі митрополита Андрея?

Ця роль важка. Я навіть жив в монастирі два дні, щоб відчути запах, атмосферу, те, як монахи себе ведуть, як вони ходять, які в них погляди, як вони думають. Вони всі різні, але одне їх об’єднує – віра, братство, братерство. Отак я себе вів і в кіно в деяких сценах. Все інше мені Бог дав.

Шептицький – це поважна і мудра людина. Він думає, що і як сказати. Від початку і до кінця для мене це була дуже тяжка роль. У мене ще такої ролі не було. Були простіші. Я  відчував, що це така глиба. Що помилятися чи недотягувати я не міг. Я робив кілька дублів, якщо вважав, що неповно передав його стан. Було таке, що п’ять-шість дублів робили.

Пробували ще п’ятьох акторів на роль Шептицького. Я дивувався – де вони знайшли ще п’ятьох акторів під два метри на зріст? Нема таких у нас. Крім Толі Хостікоєва і Романюка. Але режисер Олесь Янчук затвердив мене. Ми рік знімали. Зйомки для мене, повторюю, були дуже тяжкі.

• Є ближчі і дальші вам ролі?

Немає. Для кожної мами її дитина найкраща. І в кожній моїй ролі, буквально в кожній, без винятку, я віддав частинку себе. А раз віддавав, значить вона моя. А раз вона моя, значить вона мені дорога. Я не можу виділити щось. Я до всіх ставлюся, як до свої рідних дітей.

• Не всі знають, що ви знялися у «Левіафані» Звяґінцева…

Років сім тому він побачив мене в Інтернеті на якійсь фотографії. І потім мене запросили на проби в Москву – на головну роль генерала у фільмі «Єлена».

Звяґінцев невеличкого зросту, інтелігентний, в окулярах, голос такий тихий, спокійний, як дитячий… Я почитав текст, він мене сфотографував крупним планом – і все, подякував. Пізніше мені зателефонувала його асистентка і сказала, що він затвердив на цю роль іншого актора з прибалтійського театру. «А знаєте, чому? – сказала вона. – Ви на роль цього генерала маєте занадто добрі очі. А у нього колючі, вовчі очі – такі мають бути у генерала».

Але після «Єлени» Звяґінцев відразу ж запустив «Левіафана» і для мене написав епізод – губернатора. Я знімався п’ять днів у Хабаровську… Звяґінцев дуже скрупульозно знімає.

• Ви часто вживаєте слово «служив» у стосунку до театру… Правильно казати «служити в театрі»?

Так у нас старші актори казали, що в театрі не працюють за гроші, а служать Мельпомені. З нею разом. Це переносне значення, але дуже точне. Я ніколи не казав, що працюю в театрі – тільки «служу в театрі».

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК