«Шедевр» (2018)

Комедія

Режисер: Гастон Дюпра

У ролях: Гільєрмо Франчелла, Луїс Брандона, Рауль Аревало, Андреа Фріджеріо, Марія Солди

Колись успішний, а нині не надто успішний арт-дилер Артуро влаштовує у своїй галереї виставку художника Ренцо, його близького друга і соратника впродовж ось уже двадцяти років. Але Ренцо, колись теж успішний, тепер вийшов з моди і нічого з цим робити не збирається – похмурий і буркотливий, він лише сидить у своїй халупі і страждає від творчої кризи. Згодом він починає завдавати Артуро все більше клопоту, і у того визріває геніальний план. Шахраюватий на вигляд дідок їде машиною по Буенос-Айресі. Несподівано, без будь-яких попереджень він заводить з глядачем незграбну розмову – про місто, людей, аргентинський колорит. А в кінці своєї промови раптом зізнається, що колись вбив людину, – і переносить нас на п’ять років назад. У час, коли його арт-галерея переживала легку кризу, а старий друг-художник остаточно перетворився на незадоволену конфліктну сволоту.

Режисер прекрасно усвідомлює, про що глядач буде думати і який хід подій передбачить – і далі він буде з цими очікуваннями грати, раз у раз провертати нехитрий, але ефектний трюк, то напівнатяками, то відкритим текстом дразнячи вже зароджений інтерес. Піжонський прийом з флеш-форвардом на початку фільму він використовує вміло, обертаючи на жанрову схему побутову загалом історію. Змушуючи шукати надлом там, де його немає, будувати сюжетні лінії, яких не буде, бачити те, чого ніколи не було, що само по собі є досить витонченою метафорою мистецтва. Він вибудовує дуже зручний плацдарм: захоплює увагу однією історією, щоб розповісти зовсім іншу – милу, смішну і трохи меланхолійну притчу про дружбу і авторство в мистецтві.

«Шедевр» нагадує старшого – і куди більш розважливого – брата гілроївської «Оксамитової бензопили», іронізуючи над сучасним арт-простором з підлітковим апломбом. Тут теж є жарти про безглузді інсталяції, манірних критиків і індустріальні інтрижки, але фільм ніколи не скочується в надмірність і юнацький протест. А кожен одноклітинний гег а-ля «дивіться, ця купа сміття – нова інсталяція» (конкретно такої тут немає, не переживайте) має продовження, яке ще й смішніше від початкових жартів. «Шедевр», звичайно, теж сатира, але його гумор стриманіший, а глузування якісь добріші. До кінця він і зовсім потроху відходить у тиху споглядальність, ніби підтверджуючи, що хоч він і жартує про арт-галереї та зарозумілих критиків, та мистецтво насправді куди складніше і глибше, ніж будь-яка сатира може охопити. Куди простіше, ніж у випадку з тією ж «Бензопилою», повірити, що «Шедевр» говорить про високі матерії, перебуваючи з ними на рівних, а не підколюючи звідкись нишком. І якщо Гілрой наполегливо намагався втовкмачити глядачеві, що мистецтво, мовляв, вбиває, то аргентинець Гастон Дюпра наочно показує його зворотний ефект.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!