Ще раз про благодійність…

…бо сил моїх більше нема

Буде дуже особистий цей блог. Бо таки по-живому цього разу. Отож, вирішила я виговоритись. Звиняйте… Поговоримо?

Чим довше займаюся волонтерством і так чи інакше залучена до благочинних зборів грошей, тим більше переконуюся, що більшість моїх співвітчизників мають якесь перевернуте уявлення про благодійність.

Здається, я розумію, чому так. Але все одно це болить. А часом (ну чесно) просто бісить.

Століття совєцької влади – так, я не прорахувалася, саме століття, бо за роки незалежності «совіцтво» з голів ніде не ділося – лишило добрячу відмітину в наших мізках. Нас так добре запевнили, що приватна власність, заможність, гідне життя – це прояви гидотного буржуазного розтління, що ми досі старанно і цілеспрямовано ненавидимо багатих людей. Ну, гаразд. Не завжди ненавидимо. Іноді ще заздримо. А часто – два в одному.

Багатство – зло, переконані ми. Багатий – отже, накрав. Бо хіба ж можна в нашій країні законним шляхом розбагатіти? Багатий – значить мафіозі, барига, хабарник, спекулянт (допишіть своє). Бізнесмен – значить злодій. Не інакше. Як там у тій приказці: не вкрадеш – не будеш мати?

Століття совєцької влади зруйнувало українське меценатство. «Тепер про вас подбає держава», – сказали вони і створили систему державних шкіл, хрущовок, університетів, музеїв, театрів, лікарень, бібліотек, магазинів, училищ, заводів, газет, інтернатів, санаторіїв, таборів (і концтаборів), колгоспів, пошт, залізниць, нафтопроводів… Нічого, що я так ото все в одну купу?

Подбали? Подбали. Створили систему, яка гарно вчила ні за що не відповідати, ні про що не задумуватись і ходити чемно строєм, не піднімаючи голови. А ще – не відкривати рота.

Нас століття вчили, що «держава має дати», «держава має забезпечити», «держава має подумати», «держава має, має, має»… А ми що? Ми – нічого. Ми – громадяни. Ми будемо ходити на парад до церкви і махати серпом і молотом тризубом із напрасованим піонерським галстуком вишиванкою. Але роти ми за роки незалежності таки відкрили. Бо ж у нас тепер демократія.

У держави немає ресурсу? Та що ви кажете? А як же багатії? Розкуркулити і в Сибір, тобто націоналізувати/обкласти податками і роздати нам: чесним, скромним, бідним громадянам у вигляді низьких тарифів, безкоштовної медицини і ковбаси по 2.20.

Отож. Вже два роки поспіль у Івано-Франківську реалізовується благодійний проєкт «На_шапку». Не писатиму довго про нього, все є у Фейсбуці. Багато літер.

Цього року ми з командою (дякую вам, прекрасні, неймовірні мої Леся Качурова, Ніна Кейван, Юля Баволяк, Оля Рега, Андрій Савка!) вже провели шість благодійних концертів. Попереду ще два.

Наразі зібрано майже 45 тисяч гривень. Вирішили на ці кошти для онкогематологічного відділення обласної дитячої лікарні купити веновізор. То така розумна штуковина, яка показує розміщення вен, і маніпуляційна сестра може дуже легко і з першої спроби знайти вену, щоб поставити дитині катетер чи взяти кров. А онкодіткам ці маніпуляції проводять дуже часто! Уявляєте, наскільки менше стане болю і сліз з таким апаратом? От тільки коштує він, залежно від комплектації, від 60 тисяч гривень. Бракує нам ще трохи.

І тут раптом у Католицькій школі-гімназії св. Василія Великого, де я працюю, на педраді вчителі висловили пропозицію: «А давайте ми попросимо наших учнів і батьків, хай не купують нам квіти на свято Першого дзвоника, а кошти, які планували витратити на букети, передадуть на благодійність. Наприклад, проєкту «На_шапку». Ми знаємо цей проєкт. Довіряємо йому».

Пишаюся своєю школою! Дякую вам, дорогі мої колеги!

Ми з друзями і співорганізаторами проєкту «На_шапку» так зраділи, що вирішили оголосити флешмоб і закликати інші школи взяти приклад. Зробили публікацію у Фейсбуці. Я розкидала її по різних групах. В тому числі в групу «Уміти вчити: спільнота освітян». І тут почалося…

Амплітуда коментарів коливалася від «принизили високе звання вчителя – останньої квіточки пожаліли» до «йдіть під Верховну Раду/ до медиків/ до депутатів зі своїм флешмобом, чого одразу вчителі?». Писали, що забезпечення онкохворих – то справа держави і благодійники забули своє призначення та чимось не тим займаються. Писали, що жертвувати мають бізнесмени і багачі, а не «прості люди». Писали, що збирати гроші в школі – заборонено, а на благодійність – то аж бігом. Писали, що діти в селах несуть квіти з власних городів. Писали, що ми піаримось, а добро треба робити тихо (угу, так тихо, щоб ненароком чогось та не зробити, головне – ні до кого не звертатися і не просити. І, мабуть, дякувати жертводавцям теж не треба. Хай буде по-тихому). Радили відмовитися від подарунків на день народження і передати гроші на благодійність. Звинувачували у шахрайстві. Казали, щоб їм не вказували, куди вони мають подіти свої гроші… Що більше я того читала, то більше розуміла, що люди не потрудилися прочитати той допис і осягнути, в чому його суть. Просто побачили фразу «відмовся від квітів на Перше вересня», і понеслося.

В Італії є гарна традиція (чи мода?). Люди на весілля та похорон просять гостей не приносити живих квітів (штучних там ніхто не носить – поганий тон), а ставлять скриньку для пожертв. Ті кошти, які гості збиралися витратити на квіти, віддають на благодійність. На що саме – люди собі самі вирішують.

В Італії онкохворі забезпечені всім: від ліків і засобів догляду до спеціальних ліжок, кисневих апаратів. Навіть доглядальницю оплачує держава. Не будемо зараз про те, скільки вони платять податків і чого коштує у них «безкоштовна медицина». Тим не менше, в Італії регулярно влаштовують благодійні акції, ярмарки, розпродажі тощо саме з метою збору на потреби онкологічних центрів. Так, бо без грошей меценатів і благодійників, без залучення громадськості держава не дасть ради. Там це розуміють. Там бути меценатом, волонтером, благодійником – хай навіть раз на рік – престижно, поважно, модно. В нас – ні. В нас «держава повинна» і «хай скинуться депутати/ бізнесмени/ бариги».

У головах моїх співвітчизників благодійність – це кинути 5 гривень жебракові під церквою. Ну, ще 50 гривень якійсь хворій дитинці на карточку. Кілька років тому ще кидали 50 гривень «хлопчикам на війну». А медицина, освіта, мистецтво – то має дбати держава. І ще бариги та депутати.

А ми? Ми – не держава? Ми не повинні брати участь у розбудові власної країни? Нам – попри мешти чи поза двері?

P.S.: Мій допис в освітянській спільноті отримав майже 500 вподобайок, 175 поширень та 267 коментарів. Оригінальний допис на сторінці «На_шапку» вподобали 150 разів. Поширили 878 разів та прокоментували 30 людей. Вгадайте, скільки шкіл приєдналося до флешмобу?

P.P.S.: Схожа ініціатива існує в Україні вже понад три роки. Замість квітів школи передають гроші фонду «Таблеточки», який врятував десятки дитячих життів. У Івано-Франківську школа №26 уже три роки на лінійці, замість букетів, збирає гроші на благодійність. Деякі школи епізодично відмовлялись від букетів на потреби армії.

P.P.P.S.: Наступні концерти «На_шапку» відбуватимуться 5 та 19 вересня о 18.30 у Палаці Потоцьких. Приходьте. Вхід вільний. Добровільна пожертва у капелюх – за вашим бажанням і спроможністю.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!