Хто ти? Фея стімпанку

Всі ми ідентифікуємо себе в той чи інший спосіб. Якщо несподівано спитати людину: “Ти хто?”, відповіді можуть бути дуже різні, часом неочікувані, місцями дивні. Один скаже: “Я – лікар /вчитель /таксист”, ідентифікуючи себе за професією. Інші можуть озвучувати якісь свої соціальні чи суспільні ролі – мама, дідусь, бізнес-леді, домогосподарка. Хтось може написати свої асоціації – “Я – світло /мрія /химера /красень”. Дехто може сказати: “Я – людина”. Докладніше >>

Просто дякую

У вас бувало таке, що раптом несподівано, спонтанно хтось робить вам подарунок? Або пригощає? Чи запрошує кудись, дає несподівано знижку, бонус? У мене таке стається доволі часто. І щодалі частіше. Я раніше дуже переймалась такими речами. Коли мені хтось щось дарував, то вважала за необхідне якнайшвидше зробити подарунок у відповідь. Почувалась «боржницею». Часто у мене з’являлись думки: «А що він/вона від мене хоче?» Докладніше >>

Мода на Бога

У Нього бездоганне почуття гумору. Зрештою – у Нього все бездоганне. Але гумор – особливо. Відоме «Людина планує, а Бог керує» – то про гумор, коли Бог жартує. Зовсім не можу уявити набундюченого, суворого Бога десь там, посеред небесної безодні. Він – близький, теплий і посміхається у бороду. Чомусь я думаю, що в Нього є борода. Ну – смішно. Згодна. Але моя дитяча уява у плетиві бабиних казок і моїх мрій змалювала мені саме такого Бога. Бо ж Він – давній-давній. Давніший за світ. То як же Йому без бороди? Докладніше >>

То ж не сміття

Прохолодний, майже осінній вечір у парку на Молодіжній-Хоткевича… На цілий мікрорайон це фактично єдине місце, де немає машин і багато тінистих доріжок, галявинок і лавочок. Влітку це справді таки єдине місце, де можна заховатися від спеки. Тож з навколишніх будинків сюди постійно сходяться матусі з немовлятами у візочках і трохи більшими малюками. Підлітки та молодші школярі гасають тут на велосипедах (вони навіть імпровізований памп-трек собі забабахали!) і «юзають» «фрішний» (безкоштовний) Wi-Fi. Докладніше >>

Медичне насильство

Не знаю, як глибоко сидить цей страх – десь на рівні якихось ментальних особливостей, на підкірках свідомості. Десь там, поза межами нашого раціо – у інстинктах. Цей страх великий і, часом здається, вічний. Страх перед інституціями. Видається, що отих кілька десятиліть системи таки добряче проїхалися нашими звивинами. Ми боїмося, щойно переступаємо поріг будь-якої державної чи схожої на неї установи. Докладніше >>

Чи достатньо справжня?

«Справжня жінка повинна»… Вас нічого не насторожує у цій фразі? Не напружує? А що саме? Якби ми спілкувались наживо, то тут зараз народилися б сотні аргументів, яка ж вона – справжня жінка і що її такою робить, і що саме й кому вона повинна (чи винна). Таких дискусійних аргументів, на мій погляд. Якось у мене особисто ніколи раніше не виникало це питання до самої себе: чи достатньо я жінка і чи справжня. Моя жіночість для мене настільки очевидна і природна, що мені ніколи не були потрібні визначення власної ідентичності в цьому аспекті. Але… Докладніше >>

Чому Папа «скасував» пекло, а Супрун – бахіли?

Пригадуєте, цьогоріч перед Великоднем світовими та українськими ЗМІ пролетіла звістка про те, що Папа Римський Франциск начебто скасував пекло? Реакція християнської (і не тільки) спільноти була настільки блискавичною і неоднозначною, що офіційний Ватикан поспішив виступити зі спростуванням. Мовляв, нічого Папа не скасовував, грішникам і далі слід боятися й каятись, праведникам – надіятися, а пекло нікуди не поділося, то журналіст щось там забув чи переплутав – старенький бо, 93 роки, так, на хвилиночку, журналістові. Докладніше >>

Три способи стати благодійником

Існує стереотипне уявлення, що благодійністю займаються лише публічні і заможні люди. Мовляв, вони можуть пожертвувати великі суми і бути результативними, а нам, простим смертним, з нашою «вдовиною лептою» хіба що роздавати милостиню жебракам під церквою, а не записуватися в благодійники. Це уявлення настільки поширене, наскільки і хибне. По-перше, милостиня жебракові – це не благодійність, а соціальний злочин. Так, можливо, я дещо згущую фарби, але ваших дві, п’ять чи двадцять гривень, які ви тицяєте в руки вуличному жебракові, не стають для вас індульгенцією і перепусткою до раю. Докладніше >>

Не плач! Бо на тебе впаде лампа!

Мені було років п’ять. У всякому разі до школи я ще не ходила. “Не бійся, – сказала жінка, загорнута в біле так, що було видно самі лише її очі, затулені блискучими скельцями окулярів. – Не бійся. Це зовсім не страшно!” – повторила вона, та прозвучало це чомусь як погроза. Жінка хвацько одягла на мене фартух з клейонки, швидко зав’язала його мені за спиною, при тому акуратно заломила назад мої руки і захопила мотузками зап’ястки. Як я не намагалася звільнитися, нічого путнього з цих спроб не вийшло. Докладніше >>

Відпустити до ангелів…

Коли я заглиблююся в цю тему, мене настільки переповнюють біль та емоції, що я не впевнена, чи достатньо добре формулюю власні думки, чи ясно переформатовую їх у слова. Дуже хочеться, щоб мене почули. Почули саме ті, кому зараз треба… Тому все ж таки спробую. Ми щодня довідуємось погані новини. Щодня навколо нас помирають люди, близькі й далекі, знайомі і незнайомі. Люди гинуть у катастрофах та війнах, людей убивають злочинці чи хвороби, смерть настає від нещасного випадку чи старості. Докладніше >>

Обережно – маніпуляції!

Якщо трирічний малюк лежить на дивані пузом догори та дивиться мультик, і в цей час до нього підійти і сказати: «Ходімо на вулицю», він, звичайно, закапризує і не захоче нікуди йти. Але якщо за тих же обставин підійти і сказати: «Що ти хочеш взяти з собою на вулицю: лопатку чи ровер?», він одразу пожбурить планшет і побіжить по велосипед. Без вагань, скиглення і торгів. Докладніше >>

Не смішно!

Ви любите анекдоти? Хто ж їх не любить? Який, на вашу думку, найдотепніший, найсмішніший? У часи мого школярства найсмішніші анекдоти були чомусь про чукчу. Які тільки лиха не траплялися з отим бідолашним чукчею! І телефоном він користуватися не вмів, і м’ясорубкою, і з армією в нього не складалося, і навіть із в’язницею. От усі довкола такі розумні, інтеліґентні, освічені, і раптом – тупуватий чукча. Ну смішно ж. Докладніше >>

Бути собою: виклик чи норма?

Школа. 4-й клас. Урок. Один із учнів – носить окуляри – був трохи неуважний. Зауваження вчителя підвищеним тоном: – Ти що, думаєш, натягнув окуляри – то вже професор?! Докладніше >>

Або жити, або подобатися

Одного вересневого дня я і моя однокласниця, з якою ми сиділи за однією партою, а за сумісництвом – найкраща подруга, прийшли до школи і майже з відчаєм виявили, що у нас однакові мокасини. Однаковісінькі… Нічого дивного, адже у далекому 1999 чи 2000 році ми жили доволі скромно, щоб не сказати – бідно. Тож такий збіг з мокасинами був не випадковістю, а радше закономірністю: і моя, і її мама просто купили найдешевші з усіх, що можна було тоді відшукати на наших місцевих базарах… Докладніше >>

Віртуальна лавочка

Пригадуєте карикатури зі старих газет та анекдоти про «бабусь», які, сидячи під під’їздом на лавочці, обговорюють усіх, хто проходить повз? Такі «бабуськи» є в кожному дворі. Ще не перевелися, хоч з кожним роком їх усе менше. Чи то лише мені так здається? І все вони про всіх знають, оті «бабусі»: хто в кого ночує, в кого яка зарплата, де чиї діти, хто з ким посварився і по чому нині хліб/доляр/нафта. Вони всім дають непрохані поради і критикують, розуміються на політиці, моді і медицині, знають, як виховувати дітей і вгодити чоловікові. Основне їх заняття – плітки. Докладніше >>

Рудий. Рудий?

Рудий… Рудий-рудий. Рудий, високий, кремезний, з міцними ногами і широкою потилицею. Рудий, аж золотавий. Навіть вії та брови такі ж: золотаві, аж руді. Рудому років із 30. А може, значно більше. Чи трохи менше. Він такий, що визначити з вигляду, скільки йому років, ніяк не вдається. Він сидів на землі у парку під деревом. Сидів і розмірено похитувався з боку в бік. Його плечі по-особливому сіпалися. Так, що навіть здалеку було зрозуміло: він плаче. Докладніше >>

Відповідальні за талант

Коли Молодик соромливо зазирає у шпарину між фіранками, коли тихо, аж до хрусту, коли вуличні ліхтарі згасли, коли під ковдру заповзають дрижаки і ти – не спиш… Про що ти думаєш? Пам’ятаєте притчу про таланти? Це моя улюблена притча. Не переказуватиму вам її тут – надто загальновідома. Ця притча для мене є своєрідним дороговказом. Особливо, відколи у мене є діти. Докладніше >>

Благими намірами…

«Доспоможіте, будь ласка, моїй дитиничці на операаааааааааацію…», – протяжно-плаксивим голосом підвиває жінка на подвір’ї дитячої лікарні. Саме так: «доспоможіте дитиничці». Із Закарпаття чи із ромів? Тримає в руках затертий поліетиленовий пакет і пожований файлик, де видніється розмите дитяче фото і ксерокопія якогось, на перший погляд, документа. Повз неї пробігають люди з пакунками-клунками. Хтось в лікарню, хтось уже до автобуса, машини чи таксі. Більшість просто не звертають на неї уваги: в кожного свій клопіт. Але особливо жалісливі таки тицяють в її пакет якусь купюру. Докладніше >>

Благослови мене, благословенна!

«На мій день народження впаде сніг», – казала вона. І я вставала вранці і, як маленька дівчинка, бігла до вікна. І сніг падав. І цього року теж падав… «Благослови мене на дитину, – сказала вона і дала мені широку сукню із натурального льону, від грудей до підлоги розшиту химерним вишиттям –  дерево життя чи що. – Походи в ній. Я хочу ще раз завагітніти…» Докладніше >>

Куди ми зникаємо, ровесниці?

Мені – 34. Тобто я впевнено і переконливо обома ногами у клубі тих, кому за… За що? За скільки? Моє покоління – таке дивно-чудове і незрозуміле. Ми майже не застали Радянського Союзу. Тільки якісь уривки прекрасних спогадів. Прекрасних не тому, що «какую страну пра*ралі», «ковбаса по 20 копійок» і все таке, а тому, що ми тоді були дітьми. А дитячі спогади апріорі прекрасні, навіть якщо потьмарені якимись негараздами. Докладніше >>