Диво серед нас

А з вами часто трапляються дива? Зі мною – так. Навіть не знаю, чому. Найрізноманітніші. Від найбуденніших, на зразок – загубила і несподівано знайшла, до грандіозних, які змінюють моє життя, часом – кардинально. Вже даруйте – не розповім вам сьогодні особливо інтимних речей. Ще, мабуть, не час для них. І все ж таки… Докладніше >>

Відпустити: перевірка на готовність

Як і коли б це не сталося, спочатку – любов. Ти вперше про це дізнаєшся, і через хвилю багатогранних емоцій нарешті пробивається одна, найсильніша: люблю, моє. Ні, то не інстинкт і не гормони. То дійсно любов. Як місія. І вона – здійсненна. Вона починається, коли десь у глибині твоєї плоті зароджується і зріє нове маленьке життя, а з ним – твоя велика любов. Любов, часом притрушена тривогами і болем. Але завжди спочатку любов. Докладніше >>

Стандартизована краса

Днями мережу облетів допис про те, що донька директора вінницького ринку перемогла у конкурсі краси. «Ну, перемогла й перемогла, – скажете ви. – Конкурс краси – річ суб’єктивна. Може, й справді найкрасивіша». Дійсно, все б нічого, та до допису було прикріплене фото, на якому дівчина в купальнику з доволі нешаблонною, як для конкурсу краси, фігурою. І байдуже, що то – НЕ переможниця-донька-директора-ринку, а інша конкурсантка, яка не пройшла навіть кастинг. Докладніше >>

Адже Бог тобі довіряє…

Коли ти вперше починаєш підозрювати (не розуміти, не усвідомлювати, а саме підозрювати), що вагітна, тебе охоплює ціла буря емоцій, почуттів, думок… Це той стан, який треба відчути і прийняти по-особливому. Незалежно від того, чи вагітність стала несподіванкою, чи то було сплановано і передбачувано, емоції будуть дуже сильними і найрізноманітнішими – від всеохоплюючого первісного страху до абсолютного щастя. Докладніше >>

Щербате свято

Ну що? Маємо ще один майже ювілей. 355 – багато це чи мало? Як для чого… Святкові урочистості відшуміли. Віддаймо належне – такого розмаїття заходів, як цьогоріч, не було уже давно. Здається, організаторам святкувань вдалося задовільнити всіх, і навіть найвибагливіший глядач міг знайти видовище собі до смаку. Докладніше >>

Місто – дружнє?

Є такі маленькі відеокамери, які фіксуються на велосипеді і знімають трасу перед собою, – go pro називаються. От би мені хтось таку на деньок позичив… Цікавезне вийшло б кіно. Екшин прямо. Ні, я не каскадер-велосипедист і не займаюсь паркуром чи ще чимось таким екстремальним. Я багатодітна мама, яка подорожує містом з дитячим візочком. Докладніше >>

Істина – в вапні

Оце днями в місті була передвеликодня толока. Я не помітила масових гулянь з віниками. Може, тому, що вже надто гарною була того дня погода, і містяни, більшість із яких таки досі ще селяни (ні-ні, жодної дискримінації, просто чи не в кожного іванофранківця як не дача, то «село», де садяться бараболі), вирішили «потолочитись» на власних городах чи втекти десь за місто з дітьми, замість того, щоб махати мітлами на номенклатурному суботнику. Докладніше >>

Небо кольору сліз

– У мене посвідчення, – каже старенький дідусик, натужно здираючись сходами в салон жовтого недоїздка, пафосно іменованого автобусом. – Яке? – огризається водій: неділя скупа на пасажирів. – Реабілітованого. – До четвертої. Зараз тільки учасники. Докладніше >>

Як я була сектанткою

А ви завжди чуєте своїх рідних? Чому питаю? Бо це важливо. Бо якщо сьогодні ви їх не чуєте, вони підуть розмовляти туди, де їх слухатимуть. Хай і не чуючи, але вдало роблячи вигляд. Так, слухати і чути – то різні речі. Зараз розкажу. Мені було тринадцять. Знаєте, то такий чудовий і водночас складний період. Коли ще не заіскрило, а вже горить. От саме тоді ми з мамою десь там не почулися. Ну, буває. У всіх інколи буває. Докладніше >>

Тільки спробуй!

Ви давно закінчили школу? Коли? Три роки тому? Десять? Сорок вісім? Чому питаю? Бо мені до щему цікаво, коли, на якому поколінні у нас закінчиться совок? Я маю на увазі не лопатку, на яку згрібають сміття… Хоча асоціативно – дуже вдале порівняння. Докладніше >>

Переконайтесь, що це не рак!

У нашій державі, як і у світі загалом, дитячий рак займає друге місце серед причин дитячої смертності. На першому – нещасні випадки. Щороку в Україні виявляють понад 1000 нових дітей, хворих на рак, віком від 0 до 18 років. 500 із них – помруть (у кращому разі). В гіршому – 700. 300 помруть у перший рік після діагностики хвороби. Для порівняння, у країнах, які у нас прийнято називати розвинутими, 700-800 дітей залишаться жити! Докладніше >>

Дім, куди в гості приходить Бог

З вікон їхнього дому видно, як лягає спати сонце, і можна привітатися з Говерлою. А ще до них у гості приходить Бог. Щоразу інакше. Але ось уже вчетверте – тисячею малюнків на конкурс «Для Бога я створюю найкраще», що зародився в рамках Фестивалю Христового Міста «Вгору серця». Докладніше >>

Пустіть колядувати!

Цьогоріч Різдво потішило нас тріскучим морозом, який залазив за комір, хукав в обличчя і кусав за ноги в чоботах на тонкій підошві. Сніжило не надто –снігової ковдри, пухнастої і пишної, дітям трохи бракувало, втім, хто б і йшов на ті сани, коли вітер «витріпує душу»! Канікули добігли кінця, а малеча так і не навозилася на санчатах. Ну нічого, ще попереду добрий шмат зими… Докладніше >>

Ялинка на мільйон

Щороку одне і те ж. Наближаються свята, місто чепуриться і прикрашається. Одні задивляються і по-дитячому радіють, інші з сумом рахують, скількох дітей можна було б вилікувати за ці гроші, треті прикидають, яку ж суму відкату поклали собі до кишень причетні. Але усі так чи інакше задивляються на головну міську ялинку, не важливо, подобається вона їм чи ні. Докладніше >>

Ще раз про пільги і транспортну реформу

Ви ніколи не ставали свідками ситуації, коли водій маршрутного автобуса відмовляє комусь у праві на пільговий проїзд? Пояснення відмови бувають найрізноманітніші – від «у мене зайняті пільгові місця» до «де ви, такі сиромудрі, понабирали тих посвідчень?» Вам ніколи не доводилося бачити, як водій минає зупинку, бо на ній самотньо стоїть лише бабуся-пенсіонерка? Докладніше >>

Не живіть заради дітей!

Любіть їх, підтримуйте, допомагайте, розвивайте, інвестуйте, благословляйте, приймайте, відпускайте. Але не живіть заради них. Хай діти будуть складовою вашого життя. Однією із багатьох. Хай будуть мотивацією для руху, пізнання (само- і взагалі), вдосконалення (само- і взагалі), реалізації… Хай діти будуть наслідком, а не причиною. Докладніше >>

Мова – жива?

Я не велика шанувальниця усіляких там номенклатурних свят, але кожен такий “день” – то привід задуматися ще раз над чимось, про щось згадати, пошукати ґудза… На українському святковому календарі 9 листопада – День української писемності та мови. Цього разу усі шукали ґудза мові. От диктант написали навіть. Колективний. Ні, не критикую. Це дуже гарна ідея – диктант єднання. Чом би й ні? Докладніше >>

Історія здоров’я: Мама, яка бореться

Поки десь там хтось заповнює, а хтось з обуренням вивчає електронні декларації, йде війна. Щодня. Щогодини. Війна, якої ніхто не бачить. Не стріляють гармати, не руйнуються будинки, не горить бронетехніка. Тиха війна. Але і у ній бувають переможці і переможені, ллються сльози і кров. І боротьба у цій війні не менш героїчна. А часом – і більш. Це війна за найдорожче – здоров’я дитини. Докладніше >>

Осінь у місті…

Ранки, загорнуті в сизий туман, густий такий, з особливим запахом, до якого домішується дух автівок і недотлілих звечора багать, хоч їх і заборонено розкладати у місті. Ранки, що виганяють містян із багатоповерхових мурашників до праці й навчання. А вони, кутаючись в теплі шалики, клянуть переповнені маршрутки, безвідповідальних таксистів, автомобільні корки і ранковий холод Докладніше >>

Ще раз про мурали

Днями написала на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Нашому місту потрібен мораторій. На мурали. На пам’ятники. На дитячі майданчики. На паркінги. На багатоповерхівки. Років хоча б на десять. Самовиражатися художникам, громадським активістам, владі та кандидатам треба дозволити лише у встановленні лавочок, сміттєвих урн та висадженні дерев. Тільки тоді у нас залишиться хоч мізерний шанс зберегти обличчя міста… Докладніше >>