На полюсах людськості 

Карантин змушує нас одягати маски на обличчя, але дуже гарно оголює душі. Це непросте випробування, і не всім вдасться пройти його, не втративши гідності.  Страх, власна неспроможність хоч якось вплинути на ситуацію, відчай, безвихідь провокують агресію. Навіть там, де її годі було очікувати.  Безкарність, до якої ми звикли роками, призводить до безвідповідальності. Бо “мені ж Докладніше >>

Де тонко – там рветься

Пізні ранки і затягнуті вечори, вагання і роздуми між тим, що приготувати чи яке вікно помити сьогодні ще раз, подивитися з дітьми сто сорок сьомий мультик чи шістнадцяту серію третього сезону серіалу, помити підлогу, помити підлогу, помити підлогу, помити підлогу… А як минає ваш карантин? Пишуть, що в Китаї зросла кількість розлучень. Люди надто довго Докладніше >>

Все просто

Є таке місце, де ви почуваєтеся в безпеці? Де це? Може, не «де», а «з ким»? Гарно бути немовлям: для відчуття безпеки просто достатньо почути голос мами і щоб вона взяла на ручки. Ну, або взагалі хтось взяв. Хтось дорослий і високий. Втім… Не всі немовлята мають таку розкіш. І я зараз не про сиріт.  Докладніше >>

Ми були малими на зріст

Нам здавалося, що та гора нескінченно висока. Ми дерлися на неї, хто навкарачки, хто на рівних ногах, шпортаючись і щоразу загрузаючи носом у кучугурах. А ще ж треба було тягти важенні здоровецькі ґринджоли, з якими їздилося по дрова ще літ 30 тому.  Ми дерлися на гору, реготали і пирхали, зсували на потилицю шапки, губили на Докладніше >>

Етикет у соцмережах, або Друзів обирають

Етикет – це набір писаних та неписаних правил поведінки, що усталився у певних колах. Перші правила етикету з’явилися в часи Відродження в Італії, а звідтіля поширилися Європою. Етичні норми – простіше кажучи, прийнято/не прийнято – відрізняються не лише у різних країнах, але і в різних соціальних колах, товариствах, субкультурах тощо. Етикет потрібен там, де є Докладніше >>

Нетолерантності блог

Так, знову про мову. Бо, хоч на хліб і не намажеш, але… Ні, от серйозно. «Це ж всього лише мова!» – кричать нам на кожному кроці толерантні наші друзі. Справді? Всього лише? Розкажіть це тим, хто у 1690 р. (!) накладав анафему на церковні книги, написані  староукраїнською. Тим, хто у 1720 р. виконував указ Петра Докладніше >>

Зірок на небі було більше, а мудаків на землі – не поменшало

Мені було років 15-16-17… На цім можна було б і завершити історію. Бо коли людина хоче оповісти щось, що трапилося 20 літ тому, то це вже, напевно, точно-преточно якась ностальгічна нудь. Спогади про юність, яка відшелестіла, і про те, що тоді й трава була зеленіша, а небо світилося вночі більшою кількістю зірок. Втім так. Про Докладніше >>

Не сховатися

У ХХІ столітті право на приватність скасовано. Його більше немає. Щоразу, коли ви в якійсь анкеті ставите “пташечку” в рядку “Даю згоду на обробку моїх персональних даних”, ви погоджуєтеся, що ваші контакти, місце перебування, ім’я, адреса надходять стороннім. Навіть якщо там стоїть *зобов’язуємося не передавати вашу інформацію третім особам, це аж ніяк не гарантує того, Докладніше >>

Звідки беруться громадські активісти?

Між двома способами мислення – “держава мені повинна” та “я сам і є держава” – суттєва різниця. З борсання в одвічній українській дилемі «хто кому держава» у нас з’явилося якесь абсолютно унікальне явище: громадські активісти по-українськи.  Звідки ж вони беруться, ті громадські активісти? Мені здається, з неспроможності або бездіяльності органів влади різних рівнів. Громадянське суспільство, Докладніше >>

Вона не закінчується

Я розкажу вам історію. Просто одну маленьку історію одного хлопчика. Таких історій – тисячі. Вона нічим не особлива. Тобто ні. Якраз особлива. Наскрізь особлива. Вона – повторюється. Вона – безкінечна. Йому було три рочки, коли почалася війна. Він цього не помітив. Бо коли тобі три рочки, ти навряд чи розумієш, що щось змінилося. Хіба відчуваєш Докладніше >>

Світло для незрячих

Маленька непоказна коробочка, встановлена на опорі світлофора, одноманітно тенькає, коли вмикається зелене світло для пішоходів. Ледь прискорюється, коли світло має от-от згаснути, і робить попереджувальний сигнал – «стоп!». Це доволі зручно. Особливо, якщо, стоячи на світлофорі, втикаєш в телефон (не робіть так!). Такі коробочки з’явилися у місті не так давно й далеко не на всіх переходах. Втім, іноді здається, що вони тенькали там завжди. Докладніше >>

Бути вчителькою: три маленькі правди

Бути вчителькою – це мати кілька сотень дітей. А потім, через роки – кілька тисяч… У мене їх зараз трохи більше двохсот. Я майже всіх їх знаю по іменах. Трохи плутаю, звісно, часом. Особливо п’ятикласників, які щойно прийшли. Бо урок раз на тиждень, я ж – вчителька музики. Музичного мистецтва, якщо зовсім точно. Мати стільки дітей – це вітатися на всі боки, коли йдеш містом. Вітатися через вулицю і крізь вікно автобуса. Вітатися, киваючи головою, коли з кимось розмовляєш в цей час по телефону. Махати рукою, коли гукати надто далеко. Докладніше >>

Ще раз про благодійність…

…бо сил моїх більше нема Буде дуже особистий цей блог. Бо таки по-живому цього разу. Отож, вирішила я виговоритись. Звиняйте… Поговоримо? Чим довше займаюся волонтерством і так чи інакше залучена до благочинних зборів грошей, тим більше переконуюся, що більшість моїх співвітчизників мають якесь перевернуте уявлення про благодійність. Здається, я розумію, чому так. Але все одно це болить. А часом (ну чесно) просто бісить. Докладніше >>

Турбота, толерантність, терплячість

Коли приїжджаєш за кордон, мимоволі починаєш порівнювати: у них і в нас. В око впадають якісь незначні дрібниці і великі, глобальні відмінності. Але помітнішим усе це стає після повернення додому. Тиждень вдома, після півторамісячної вакації на Апеннінах… Щокроку. Щомиті. Щодня. Тиждень відмінностей у трьох «Т»: турбота, толерантність, терплячість. Не буду писати, як «у нас». Ви й самі це добре знаєте. Напишу трішки про «у них». Докладніше >>

До Європи не манівцями

Майже 16 років тому у мене з’явилася можливість вперше поїхати за кордон. В Італію. Це було, звісно ж, в добезвізові роки. Тож я вирішила трохи нагадати тим, у кого коротка пам’ять і хто нині безпечно мандрує або й працює у “загниваючих європах” за біометрикою: агов, товариство, так було не завжди! Докладніше >>

Коли страх стає густим і тягучим

«Мені страшно!» – каже зарюмсаний трирічний малюк і нерішуче стоїть перед дверима спальні, бо там темно. «Я боюся!» – вигукує п’ятирічна дитина, коли тато підкидає її вгору. «У страху очі великі», – сміються дорослі. Бо що їм з того дитячого «боюся»? А хіба лише з дитячого? Хіба ми звикли поважати чужі страхи? Хіба ми звикли ставитися з розумінням до того, що фахівці називають фобіями, а нефахівці – причудами? Хіба ми взагалі звикли поважати чиїсь почуття? Докладніше >>

Ми – є!

Колись давно-давно, коли я була ще студенткою, була в моїй біографії міжнародна компанія і співпраця з поляками. То був десь так рік 2006-2007. На одному з бізнес-семінарів ми зустрічали тренера з Польщі. Не придумали нічого кращого, як повісити транспарант з його іменем, де польською мовою написали: «Witamy wе Łvowe». Пан поляк був щиро зворушений та розчулений. Першими його словами до нас були приблизно такі: «Дякую щиро за такий сердечний привіт! Докладніше >>

Що дала мені ця держава?

Повторюся. Знову повторюся. Але відчуваю, що мушу говорити про це знову і знову. Особливо зараз. Музика, що має об’єднувати і бути поза політикою. Мистецтво для усіх, без кордонів, без політики. Мова – «какая разніца», «і так паймут». Колись мої баба сказали одному панові: «Ви мене понімаєте. Але от чи розумієте?». Ці її слова сидять в моїй голові вже років 12. Яка різниця між поніманієм і розумінням? Докладніше >>

Голос мами

Коли ще десь там, під серцем, ворушиться крихітне дитя, мама уже розмовляє з ним. Навіть якщо робить це несвідомо. Тож мамин голос для маляти після його народження – найкраща музика. Байдуже, що вона говорить – аби тільки чути. Ніщо не віщувало біди. Лікарі в пологовому сказали, що малюк здоровий, і щасливі батьки забрали первістка додому. Докладніше >>

Ти – вбивця!

Тонка стежка вилася поміж сухостоєм до ставу. Обабіч неї сірими хвилями кульбучилися торішні трави, вкриті срібною памороззю. Далі вона губилася десь в сухих очеретах, поміж голих тремтливих верб. Тоді гадючиною стрімко злітала в долинку, оббігала чагарник, на якому теплилися перші котики, дерлася догори крутим схилом, а далі знову летіла додолу, ген у яр, де плюскотів повноводий весняний струмок. Докладніше >>