Світло для незрячих

Маленька непоказна коробочка, встановлена на опорі світлофора, одноманітно тенькає, коли вмикається зелене світло для пішоходів. Ледь прискорюється, коли світло має от-от згаснути, і робить попереджувальний сигнал – «стоп!». Це доволі зручно. Особливо, якщо, стоячи на світлофорі, втикаєш в телефон (не робіть так!). Такі коробочки з’явилися у місті не так давно й далеко не на всіх переходах. Втім, іноді здається, що вони тенькали там завжди. Докладніше >>

Бути вчителькою: три маленькі правди

Бути вчителькою – це мати кілька сотень дітей. А потім, через роки – кілька тисяч… У мене їх зараз трохи більше двохсот. Я майже всіх їх знаю по іменах. Трохи плутаю, звісно, часом. Особливо п’ятикласників, які щойно прийшли. Бо урок раз на тиждень, я ж – вчителька музики. Музичного мистецтва, якщо зовсім точно. Мати стільки дітей – це вітатися на всі боки, коли йдеш містом. Вітатися через вулицю і крізь вікно автобуса. Вітатися, киваючи головою, коли з кимось розмовляєш в цей час по телефону. Махати рукою, коли гукати надто далеко. Докладніше >>

Ще раз про благодійність…

…бо сил моїх більше нема Буде дуже особистий цей блог. Бо таки по-живому цього разу. Отож, вирішила я виговоритись. Звиняйте… Поговоримо? Чим довше займаюся волонтерством і так чи інакше залучена до благочинних зборів грошей, тим більше переконуюся, що більшість моїх співвітчизників мають якесь перевернуте уявлення про благодійність. Здається, я розумію, чому так. Але все одно це болить. А часом (ну чесно) просто бісить. Докладніше >>

Турбота, толерантність, терплячість

Коли приїжджаєш за кордон, мимоволі починаєш порівнювати: у них і в нас. В око впадають якісь незначні дрібниці і великі, глобальні відмінності. Але помітнішим усе це стає після повернення додому. Тиждень вдома, після півторамісячної вакації на Апеннінах… Щокроку. Щомиті. Щодня. Тиждень відмінностей у трьох «Т»: турбота, толерантність, терплячість. Не буду писати, як «у нас». Ви й самі це добре знаєте. Напишу трішки про «у них». Докладніше >>

До Європи не манівцями

Майже 16 років тому у мене з’явилася можливість вперше поїхати за кордон. В Італію. Це було, звісно ж, в добезвізові роки. Тож я вирішила трохи нагадати тим, у кого коротка пам’ять і хто нині безпечно мандрує або й працює у “загниваючих європах” за біометрикою: агов, товариство, так було не завжди! Докладніше >>

Коли страх стає густим і тягучим

«Мені страшно!» – каже зарюмсаний трирічний малюк і нерішуче стоїть перед дверима спальні, бо там темно. «Я боюся!» – вигукує п’ятирічна дитина, коли тато підкидає її вгору. «У страху очі великі», – сміються дорослі. Бо що їм з того дитячого «боюся»? А хіба лише з дитячого? Хіба ми звикли поважати чужі страхи? Хіба ми звикли ставитися з розумінням до того, що фахівці називають фобіями, а нефахівці – причудами? Хіба ми взагалі звикли поважати чиїсь почуття? Докладніше >>

Ми – є!

Колись давно-давно, коли я була ще студенткою, була в моїй біографії міжнародна компанія і співпраця з поляками. То був десь так рік 2006-2007. На одному з бізнес-семінарів ми зустрічали тренера з Польщі. Не придумали нічого кращого, як повісити транспарант з його іменем, де польською мовою написали: «Witamy wе Łvowe». Пан поляк був щиро зворушений та розчулений. Першими його словами до нас були приблизно такі: «Дякую щиро за такий сердечний привіт! Докладніше >>

Що дала мені ця держава?

Повторюся. Знову повторюся. Але відчуваю, що мушу говорити про це знову і знову. Особливо зараз. Музика, що має об’єднувати і бути поза політикою. Мистецтво для усіх, без кордонів, без політики. Мова – «какая разніца», «і так паймут». Колись мої баба сказали одному панові: «Ви мене понімаєте. Але от чи розумієте?». Ці її слова сидять в моїй голові вже років 12. Яка різниця між поніманієм і розумінням? Докладніше >>

Голос мами

Коли ще десь там, під серцем, ворушиться крихітне дитя, мама уже розмовляє з ним. Навіть якщо робить це несвідомо. Тож мамин голос для маляти після його народження – найкраща музика. Байдуже, що вона говорить – аби тільки чути. Ніщо не віщувало біди. Лікарі в пологовому сказали, що малюк здоровий, і щасливі батьки забрали первістка додому. Докладніше >>

Ти – вбивця!

Тонка стежка вилася поміж сухостоєм до ставу. Обабіч неї сірими хвилями кульбучилися торішні трави, вкриті срібною памороззю. Далі вона губилася десь в сухих очеретах, поміж голих тремтливих верб. Тоді гадючиною стрімко злітала в долинку, оббігала чагарник, на якому теплилися перші котики, дерлася догори крутим схилом, а далі знову летіла додолу, ген у яр, де плюскотів повноводий весняний струмок. Докладніше >>

Здається, мене переслідують!

Іноді мені здається, що вони збунтувалися проти мене. Вони наступають з усіх боків, оточують і душать. Вони захоплюють мої меблі, мій дім, мій особистий простір. Вони з’являються якось наче нізвідки – з-під землі чи з повітря, опиняються там, де на них не чекаєш, виникають несподівано і раптово. Від них неможливо сховатися. Неможливо втекти. Вони звалюються мені на голову і хапають за ноги, перекривають мені шлях і кисень. Докладніше >>

Не відбирайте у жінок «празнік»?

Дехто каже, що люди ніколи не змінюються. Дехто навпаки – вважає, що людина змінюється постійно, скільки живе. Для мене обидві ці тези якісь дуже складні. Змінюватись чи ні – особистий вибір кожного. Головне, що кожен з нас має таку можливість: змінитися. Змінитися, в першу чергу, внутрішньо, змінити свої погляди, переконання, упередження, стереотипи тощо. Докладніше >>

Семикласники і Євробачення

Що робити, коли ти – вчителька музики, а в країні – скандал з Євробаченням? Вони ж спитають: учні. Варіант «взяти лікарняний і звалити з занять» не пропонувати. Мої семикласники – найкращі музичні експерти. Коли я в чомусь сумніваюся, то питаю в них. Тема постєвробаченського уроку музики в сьомих класах ніяк не могла оминути нацвідбір. Діти розчаровані. Вони хотіли Freedom jazz. Пісня-переможниця їм не сподобалась. Докладніше >>

Фейсбук та інші нещастя

Людям, щоб вижити і ЖИТИ, потрібні інші люди. Навіть якщо вони їх – інших людей – ненавидять. Мабуть, перші поселенці на Землі не вижили б, якби не трималися купи. Та і нині навіть «самотнім вовкам» так чи інакше потрібно взаємодіяти з іншими, бодай час від часу. Щодня наш світ так неймовірно ущільнюється, що знайти усамітнення (особливо у великих містах) майже неможливо. Докладніше >>

Діти vs тварини

У моєму домі, звичайній радянській двокімнатній квартирі, скільки себе пам’ятаю, все життя були тварини. Першого кота нам подарували, коли мені було років два. Іншого кота мама знайшла на вулиці. Він прожив у нас до глибокої старості. Потім був собака, на жаль, мав якусь загадкову хворобу і прожив усього два роки. Я ридала за ним страшенно. Далі ми узяли з дачі приблуду – цей двортер’єр прожив у нас 15 років на пару з котом. Докладніше >>

Теорія успіху

Успіх, успіх, успіх! Ти конче повинен його мати – успіх. Він просто необхідний! Про це тобі говорять сотні видань літератури нон-фікшн, заголовки газет і журналів, лавина реклами, тисячі фото, що ллються на твою голову з інстаграму, модні блогери і тренери-тренери-тренери. Всюди тобі пропонують курси-тренінги-воркшопи-майстер-класи «Як досягти успіху». Чи це успіх у бізнесі, особистому житті, материнстві, кулінарії або сексі, головне – успіх. Докладніше >>

Алкоголік – не людина?

Перший серйозний мороз цієї зими. Вечір, не аж так пізно – година восьма – але ж темно, холодно (дуже холодно) і безлюдно. Моя мама поверталася від нас додому. У неї в дворі є столик і дві лавочки. Як і всі столики з лавочками у дворах, цей частенько приваблює до себе різних любителів посидіти. Дуже різних – від мамочок з «сємочками» до місцевих (і не тільки) алкоголіків. Докладніше >>

По-вовчому

Чули приказку: людина людині – вовк? Мене завжди дивував її зміст. Тлумачення цієї давньої фрази стосується надвисокого егоїзму і жорстокості до іншого. Але чому – вовк? «Homo homini lupus est» – латинська фраза, що своїм корінням сягає у століття, які іменуються «до нашої ери». Що ж, у ті «часи темні» ще не було зоопсихологів (так, сама дивуюся, що є й така професія), які вивчали поведінку та вчинки тварин у їх природному середовищі існування. Докладніше >>

Учителька має бути панею

Мої баба завше кажуть, що учителька має бути панею. Бо що ж то за учителька, якщо вона, повернувшись додому зі школи, одразу хапається за господарку: летить до корови чи в город? Де вже їй в голові та наука? Вона ж – учителька! Вона має прийти додому, зложити чистенькі руки і читати книжку чи перевіряти зошити. Вона ж має постійно вчитися і розвиватися, щоб давати дітям знання. А коли ж їй розвиватися і читати, як вона натомість переймається господарством і домашніми справами? Докладніше >>

Праворадикали чи репери: хто врятує українську?

От ми кажемо – праворадикали, праворадикали… Не завжди заглиблюючись як у термінологію і суть поняття, так і в те, чи ті, кого ми так називаємо, справді ними є. Чи можна назвати праворадикалами групу молодих людей, які днями блокували одну із подій, організованих у Львові? Але про все по черзі. Днями у Львові відбувалася популярна і розпіарена подія. Докладніше >>