Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про Докладніше >>

Про митців неможливо писати в минулому часі. Це людина була, жила, а митець він поза часом, і минулим також. Бо він є доти, доки є його твори, навіть якщо про них і мовчатимуть. Але Володимиру Луканю не загрожує мовчання, бо занадто багато зробив він усього як доброго, так і талановитого. Проте краще говорити про нього Докладніше >>

Війна змінює всіх. І з кожними змінами вона ставить перед нами все більше викликів. Нам як суспільству, яке живе в нових умовах, важливо не ігнорувати й не замовчувати, а навчитися говорити та вирішувати питання, які стають життєво важливими. Відновлення емоційної стабільності не менш важливе ніж фізичний відпочинок. І якщо є варіанти підтримки, які можуть допомогти Докладніше >>

Що ви знаєте про ліногравюру? А що ви знаєте про чекання? Відповідь на перше питання знайти легше і швидше, тут навіть штучний інтелект не збреше. З іншим трохи складніше, бо жоден чат gpt не розкаже, як це і чому це, у жодному словнику не знайдеться слів, необхідних не для розуміння лексичного значення, а для відчуття Докладніше >>

“Я не хочу так йти. А потім жити, постійно озираючись. Я хочу звільнитися нормально, щоб мені подякували, а не шукали”. Такі слова мені сказав Вова, коли ми якось говорили з ним про ситуацію із самовільним залишенням частини (сзч) військовослужбовцями. Я пишаюся, що він зробив такий вибір. Та водночас присутній страх того, що він може не Докладніше >>

У японській поетиці є поняття «моно-но аваре», що перекладається як «чарівний смуток речей» – це коли обов’язково називаєш те, що побачив, те, що подобається або не подобається, вживаючи слово моно (річ). Якщо ж людині трапляється те, що може викликати почуття і людина дійсно починає відчувати щось, тоді кажуть: «відчувати моно-но аваре». Таким чином, серце людини Докладніше >>

Розповідати про війну вголос іноді страшніше, ніж мовчати. Та ще страшніше – вдавати, що нічого не відбувається. Писати про своє життя у війні – це не про те, що я хочу пожалітися. Це про свідчення того, що відбувається з нами сьогодні. Мовчати чи писати Коли я вперше писала про наш з чоловіком особистий досвід життя Докладніше >>

Якщо ви, як і я, не дуже тямите у мистецтві, то малярство на склі швидше за все у вас асоціюватиметься з традицією іконопису на склі, бо такі ікони ви точно бачили. Є в них щось таке особливе та неповторне. Як зазначила Ніна Поліщук, «гуцульські, покутські, буковинські та подільські ікони на склі створили цілком унікальну нішу Докладніше >>

Війна настільки вже стала частиною життя, що, здається, я вже не пам’ятаю як бути без неї. Інколи ловлю себе на думці, що стала гостро реагувати на небажання людей включатися у сьогоднішні події. Можливо, я просто втомилася? Намагаюся знаходити сили в  тому, що завжди надихало й допомагало, але бачу, що їх і там вже немає. Знаю, Докладніше >>

Ніч з п’ятниці на суботу 15 березня. Тоді я практично не стулила очей. Заснула лиш під ранок. Вова подзвонив мені о 5.30. Його слова про те, що він ледь не загинув підняли мене з ліжка за кілька секунд. Поки я слухала те, що він розповідав, мені в голові промайнуло все наше спільне життя. Мені стало Докладніше >>

Для мене очікування Великодня проступає особливо чітко та ясно, коли з’являється афішка, що от-от відчинить свої двері виставка «Великодня». Величне християнське свято, про яке митці говорять у живописі, малярстві, скульптурі, різьбі по дереву, у ювелірних прикрасах, одязі, і звісно ж, у писанках. Іконописні сюжети та світські, сакральні та побутові, пейзажі, натюрморти, портрети… Метал, кераміка, дерево… Докладніше >>

Чергова моя поїздка до чоловіка виявилася чи не найважчою. Мені вперше самостійно довелося їхати за кермом майже 500 км. Я зважилася на цей крок, бо розумію, що ще не скоро закінчаться наші з Вовою фронтові побачення. Водіння як крок до свободи Коли я 9 років тому пішла вчитися, щоб отримати водійське посвідчення, то й уявити Докладніше >>

«Я не знаю, чи малярство для мене є професією чи натхненням, але переконаний, що це суть мого життя. Якби в мене забрали фарби, пензлі, полотна і можливість писати, то це було б рівнозначно смерті», – сказав в одному із інтерв’ю Володимир Сандюк. А оскільки життя дається людині одне, то його варто жити так, як відчуваєш, Докладніше >>

Коли чоловік йде захищати країну, його дружина автоматично потрапляє під пильну увагу суспільства. Вона “повинна” бути сильною, стійкою, підтримувати свого коханого та ще, разом з цим, залишатися завжди зразковою мамою, господинею, волонтеркою. Хто придумав образ “правильної” дружини військовослужбовця та чи існує він насправді? І чи повинна я відповідати чиїмось очікуванням та картинкам з інтернету? Я Докладніше >>

            Василь Красьоха про себе сказав так: «Людина і земля, продовження життя від кореня – складова частина моєї творчості. (…) Окремі картини – земля і поле». Мабуть, краще і не скажеш, бо коли підходиш до його картин, що експонуються в Музеї мистецтв Прикарпаття, впритул, то бачиш  перед собою землю, з усіма її досконалими нерівностями та Докладніше >>

З початком великої війни я відмовилася від всього, що хоч якось могло підтримати моє психічне здоров’я. Через почуття провини, що гинуть люди та руйнуються міста. Через те, що мій Вова пішов у військо. Я заборонила собі сміятися, відпочивати, радіти дрібницям.  В мене було відчуття, що разом з ним з дому пішла частина мене. Життя помітно Докладніше >>

            В одному зі спогадів, якими свого часу ділилася зі ЗМІ дочка Опанаса Заливахи Ярина, вона порівняла свого батька з відірваним листочком, бо не пам’ятав колись, коли був молодим, ні рідної мови, ні рідної культури. Так почався його шлях пошуку себе як українця й одночасно себе як митця, саме українського. Згодом життя у в Івано-Франківську Докладніше >>

Світло за спиною особливе. Ти не йдеш йому назустріч, воно не сліпить тобі очей, воно позаду тебе. Від нього можна втекти, а можна залишитися із ним і уявляти, як воно зручно розташовується на плечі, немов янгол. Малярство Федора Матейчука саме про це, як і виставка його пам’яті. Світло, що розливається між деревами, квітами, будівлями, між Докладніше >>

Війна не просто увійшла в наше життя. Вона, на жаль, стала ним. Нахабно залізши в кожну домівку, у кожну душу. І як я не намагаюся відокремити її від своїх звичних справ, як не пробую виділити їй окреме місце, вона все одно вже в усьому назавжди. Кожного дня вона безжально руйнує світи, які я будувала не Докладніше >>

Кожного з нас змінить ця війна. Чуючи такі слова ще у 2022, я не уявляла, як саме це торкнеться мене самої та моєї сім’ї, та як я відреагую на це. Розуміння того, що внутрішні трансформації невідворотні, прийшло потім, пізніше. І той факт, що ми вже не будемо такими, як до початку повномасштабного вторгнення, треба визнати Докладніше >>