Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.

Погодьтеся, що в останні роки наше розуміння, ставлення до незалежності значно змінилося. Тепер це не про урочисті святкування, не коли багато жовтого і синього, а про тих, хто віддав найцінніше за те, щоб слово «незалежність» було не тільки у тлумачному словнику. Незалежність – це коли усе, що ти робиш, має тепер інший сенс, але

Якщо вам здається, що театральної награності у житті надто багато, то хочу вам сказати, що її занадто багато не лише у житті, а й у театрі. Коли сенсами напічкують постановку до too much так, що без пояснень не розберешся. Тож пояснювати беруться багато і

Я вразлива до того, як люди бачать журналістів. Так, я змирилася з тим, що люди зустрічаються з нами не так часто, як із таксистами чи лікарями, тому в них і немає нагод розвіяти стереотипи. Але мені все одно важко боротися з упередженнями, які сьогодні

Китайські митці вважали, що втеча у дику природу допомагає ставати мудрішими і спокійнішими, а що дає втеча у світ, де у центрі міфічне дерево життя?

«Хоч у гріб зійшов Ти, Безсмертний, та адову зруйнував ти силу, і воскрес єси як переможець, Христе Боже, жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся, і Твоїм апостолам мир даруєш, падшим подаєш воскресіння». Саме цей великодній кондак пригадався мені, коли з

Глибина… Мабуть, це перше слово, з яким асоціюється виставка, присвячена 65-річчю від дня народження Володимира Луканя, художника, мистецтвознавця, вчителя, що відкрилася у виставковій залі Карпатського національного університету імені Василя Стефаника на

Я зараз багато чую про безособовий парламент. Про те, що всі проблеми в тому, що люди без розбору віддали голоси конкретній людині й не розбиралися у списках. І настільки це часто звучить, що хочеться виговоритися. Бо справа не лише у безособовості (це бу

Історія виставки Олега Чуйка «Перехід» для мене почалася на іншому переході – тому, який треба було перейти, щоб потрапити до виставкової зали Спілки художників. Поки я стояла і чекала на своє світло, подумалося, що ось ця зебра на дорозі теж своєрідний п

24 лютого 2022 року був четвер. У цей день вийшов останній номер газети «Галицький кореспондент». Майже весь номер був про війну. Цей номер ніхто не прочитав. Бо кіоски того дня не відкрилися. Які газети? Усе змінювалося так швидко, що новина втра

НЕзбагненний простір». Саме його до Івано-Франківська привезла художниця Галина Новоженець. Чи можна простір вмістити у кілька полотен? Чи можна його збагнути?

«Мить сьогодні – це чутливість мистецтва серед мороку війни відчувати час і утверджувати образи світла і гармонії. Моя кольорова гама – це вияв внутрішнього стану душі, як спогад про загублений рай», - так Михайло Дейнега означив те, що він творить зараз

Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння

Так багато людей ділилися враженнями, думками, рефлексіями, що я буквально перегортала стрічку із заплющеними очима. Щоб не бачити. Щоб чужі думки не зіпсували мої власні.

«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу.

Я люблю радіодиктанти національної єдності. Люблю спостерігати, як вони змінювалися з часом: формат, зміст. Люблю нашу університетську підготовку до них. Люблю, коли за наші парти сідають студенти, викладачі, відомі люди. Люблю, коли ми всі ось так разом пишемо. Цікаво потім спостерігати і за баталіями щодо (не)такого тексту і щодо (не)такого чит

Золото і світло – це мабуть, перше, що спадає на думку, коли стоїш в оточенні робіт Олега Заставного. Зрештою, виставка має назву «Світло без тіні».

Розповідати про війну вголос іноді страшніше, ніж мовчати. Та ще страшніше – вдавати, що нічого не відбувається. Писати про своє життя у війні – це не про те, що я хочу пожалітися. Це про свідчення того, що відбувається з нами сьогодні. Мовчати чи писати Коли я вперше писала про наш з чоловіком особистий досвід життя у війні, то в яки

Війна настільки вже стала частиною життя, що, здається, я вже не пам’ятаю як бути без неї. Інколи ловлю себе на думці, що стала гостро реагувати на небажання людей включатися у сьогоднішні події. Можливо, я просто втомилася? Намагаюся знаходити сили в  тому, що завжди надихало й допомагало, але бачу, що їх і там вже немає. Знаю, що справ

Ніч з п’ятниці на суботу 15 березня. Тоді я практично не стулила очей. Заснула лиш під ранок. Вова подзвонив мені о 5.30. Його слова про те, що він ледь не загинув підняли мене з ліжка за кілька секунд. Поки я слухала те, що він розповідав, мені в голові промайнуло все наше спільне життя. Мені стало дико страшно від самої думки, що я могла йо