Шкідлива звичка

Автостоп – частина мого життя, яка, я надіялася, покинула мене разом зі студентськими роками. Але ж ні. Виявилося, все набагато серйозніше. Виявилось, універ відчепився від мене набагато легше,  ніж ця шкідлива звичка. Шкідлива, небезпечна, дивна – так називаю її не я, а ті, хто звик їздити власними автівками або ж громадським транспортом. Для всіх них автостоп – не просто щось дивне, а майже вульгарне, щось таке, що примушує до контакту з іншими людьми, а цього вони бояться найбільше. Якось Яйзек Азімов у одному зі своїх оповідань писав про роботів, які начебто бояться самотності, тому намагаються триматися вкупі, все це почало відбуватися тоді, коли у них з’явився штучний інтелект. Сподіваюся, я нічого не наплутала, бо читала той текст ще в школі. Проте з того часу почала помічати зовсім протилежну особливість, притаманну людині. Я заходила в автобус і дивилася на пасажирів, які займали місця не один біля одного, а кожен біля вікна, кожен окремо. Я дивилася на їхні відвернуті до вікон обличчя, на відсутні погляди і думала про роботів, роботів Азімова. Може, тому автостоп для людей і є таким некомфортним, що тут уже не вийде просто сісти на своє місце та відвернутись від всього, що тебе оточує? Перспектива близькості з іншою людською істотою стає неминучою з того моменту, як ти махнеш рукою машині, що наближається. Тепер ти вже не просто виходиш на площу прогулятися поміж решти людей, до яких тобі немає ніякого діла, ти особисто стукаєш у двері чиєїсь оселі.

Всі вони були різними, вони, власники тих осель, куди я постукала. Їхали у своїх справах, думали про щось своє. І якби я була хоч трохи серйознішою, зібранішою і не такою розтелепаною, як каже моя баба, то їхала б, як усі нормальні люди, автобусом, а так… Я сіла на переднє сидіння, не одразу помітила, що водій у рясі, а на його грудях великий хрест. Уже потім я дізналася, що той водій – то не просто водій, а отець, що повертається з Богослужіння. Він багато говорив, звісно ж, про дороги першим ділом, а далі поцікавився, куди я їду. Я не стала нічого вигадувати і сказала, що їду на виступ, присвячений до Дня волонтера, куди мене запросили. «О, то ти волонтерством займаєшся?» – запитав отець. «Займаюся», – відповіла я. «Молодець. І скільки заробляєш?» – запитав знову отець. «Тобто?» – не зрозуміла я. «Ну, заробляєш скільки?» – повторив він. «Та нічого не заробляю. На те воно й волонтерство, щоб робити це безкоштовно», – відповіла я. «Ну, як то безкоштовно? – говорив отець так, ніби ми знаємо один одного сто років. – Тобі здали гроші, а ти трохи і собі візьми». Отець їхав впевнено і так само впевнено говорив, я ж дивувалася, але не так тому, що він говорив, як тому, як він це говорив. Я впевнена, що такого на своїх проповідях він би ніколи не сказав, але тут, у своїй машині, він почував себе у безпеці, бо я вже не була чужою, не була випадковою зустрічною, яка просто заходить, платить гроші і сідає біля свого вікна подалі від усіх. Махнувши рукою машині, що показалася з-за повороту, я переступила через природне для нас, людей, бажання уникати один одного, і ми обоє це розуміли.

Якби не моя непунктуальність і не віддаленість мого населеного пункту, то, певно, я б і не знала, що інколи ми можемо бути роботами Айзека Азімова, можемо перебувати близько один до одного.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!