Слідами відомих батьків

Чимало нащадків успадковують не тільки риси характеру батьків, але й їхнє ремесло. «Галицький кореспондент» поспілкувався із дітьми відомих франківців про те, чи вважають вони себе тінню відомих батьків і чи хотіли б їх переплюнути.

«Вдома не спілкуємось про роботу»

Володимир Кушніренко – франківський журналіст, автор проектів «Побудовано в Франківську», «Позитивний Франківськ» та «Перший Політичний». Мама Володимира – відома в Івано-Франківську журналістка Наталія Кушніренко.

Як розповідає Володимир, він і гадки не мав у дитинстві та навіть у випускному класі, що колись працюватиме журналістом. «Все трапилось спонтанно», – жартує.

Після закінчення школи Кушніренко подав документи у два вищі навчальні заклади – Львівський національний університет імені Івана Франка на спеціальність «журналістика» та у Львівську академію друкарства. Але провалив творчий конкурс. «На державну форму навчання я не проходив, а у батьків не було коштів, щоб оплатити і навчання, і проживання у Львові. Варіант – заочне навчання», – розповідає він.

Відтоді став студентом-журналістом у ЛНУ. «Професія сама до мене прийшла», – каже він.

Щоб оплачувати навчання, хлопцю довелося шукати роботу. «Я почав свій журналістський шлях у газеті «Галицький кореспондент» у 17 років. Спочатку ходив на пресконференції, оперативні наради до мера. Перші три-чотири місяці мені майже нічого не вдавалося. Нікому до мене не було діла, ніхто мене не вчив, не пояснював. Здалося, що всі махнули на мене рукою, а від будь-якої допомоги батьків я відмовлявся, адже всього хотів досягнути сам. Потреба у грошах не зникала. Я готував себе до того, щоб припинити всі ці біганини, і подумував влаштуватися на будь-яку роботу: чи прибиральником, чи мити посуд, адже треба було платити за навчання. Тоді мені запропонували стажування на сайті «ifPortal.net». Там я дізнався про особливості новинарної журналістики і розписався. Пізніше почав писати статті для «Галицького кореспондента», – пригадує Володимир.

Щоб журналіста не ототожнювали з матір’ю і не говорили за спинами, що, мовляв, це вона влаштувала його на роботу, Володимир вперто не приймав допомогу батьків, адже хотів всім довести, що він самодостатня особистість. «Десь через пів року Сергій Борис, тодішній головний редактор, сказав: «Я думав, що з тебе нічого не вийде, але ти молодець. Довів, що можеш», – говорить Володимир.

Раніше, розповідає Кушніренко, його знали у журналістських колах як сина відомої у місті журналістки, але робота подарувала йому нові знайомства. «Люди, які не знають, що Наталія Кушніренко моя мама, думають, що це або моя сестра, або ж ми однофамільці», – зауважує Володимир.

За словами Кушніренка, робота приносить йому колосальне задоволення. «Дякую Богу, що все так склалося. Я не працюю – я цим живу», – переконує він.

У родинному колі Кушніренки ніколи не спілкуються на тему роботи. Це для них табу.

Сам же Володимир зізнається, що хоче, аби його діти займалися справою, від якої отримуватимуть задоволення. «Якщо ж раптом так станеться, що вони захочуть присвятити своє життя роботі у сфері медіа та журналістики, то я спочатку буду їх відговорювати, але якщо вперто наполягатимуть, то нехай», – жартує.

«Неможливо все всім довести»

Батьки Соломії Хороб – відомі науковці. Філологи Степан Іванович та Марта Богданівна Хороби викладають у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Донька також пішла професійним шляхом батьків.

«Мені здається, що більшість дівчат у дитинстві мріють стати вчителями молодших класів. І я теж хотіла стати вчителем. Коли навчалась у школі, будучи підлітком, писала наукову роботу на Малу академію наук. Тоді так захопилася процесом написання, що зрозуміла: більше мені подобається не вчителювання, а наукова діяльність», – каже науковиця.

Соломія жартує: у неї не було шансів обрати не філологію, адже книжки у квартирі були повсюди. Батьки привозили їх із подорожей та наукових конференцій. «У нас було так багато книжок, що ніде було їх ставити, а батьки все докупляли нові», – говорить вона.

Науковиця каже, що робота приносить їй задоволення, а батьки, знаючи всю складність професії, ніколи не відговорювали від обраного фаху. Натомість бувало, що під час навчання у неї за спиною однолітки говорили, що вона отримала високу оцінку тільки тому, що її батьки працюють у виші. «Я досить швидко знайшла баланс. Звичайно, у деяких аспектах мені було легше, ніж одноліткам, але на моїх плечах лежала більша відповідальність. Коли щось не довчила, то було соромно не тільки за себе, а й за батьків», – розповідає вона.

«Я ніколи не зможу переплюнути своїх батьків, та й не намагалася це зробити, адже у них більший досвід. Між нами ніколи не було змагань. Ми працюємо у різних сферах: тато вивчає драматургію, зокрема, релігійну, мама – творчість «повернених письменників», а я – фантастику. За прізвищем ми родина, але наукові інтереси у нас різні. Батьки ніколи не критикували мене, тільки радили. У нашій сім’ї не було заведено, щоб старше покоління повчало молодше. Кожен мав свою точку зору і впевнено захищав її», – розповідає Соломія.

Щодо планів на майбутнє, то науковиця поставила собі за мету довести студентам, що українська література – цікава. Вона мріє поїхати на стажування для обміну досвідом та прагне й надалі удосконалювати свої знання та вміння. Тим, хто не хоче, щоб їх ототожнювали з батьками, радить не займатися тією ж справою. «Але мені здається, що треба взяти все необхідне, чого ти зможеш навчитися від батьків», – зауважує вона.

«Вдома мова йшла про зуби»

«Відколи себе пам’ятаю, вдома йшла мова про зуби. А я була, як та губка, що все вбирає», – згадує лікар-стоматолог Оксана Михайлюк.

Стоматологія – сімейна справа родини Михайлюків – подружжя Богдана та Галини, сина Назара та доньки Оксани. Про них як фахівців знають далеко за межами України.

Назар Михайлюк відвідав понад сімдесят країн, де читав лекції та проводив курси. «Я надихаюсь його прикладом, це й мене стимулює на нові досягнення», – розповідає його сестра Оксана.

У Богдана Михайлюка і його дружини Галини за спиною близько тридцяти років досвіду. «Щоб досягти успіху, татові довелося багато працювати. Він йшов на роботу, коли я ще спала, а приходив, коли я вже спала. Інколи він спав по дві-три години на добу», – каже Оксана.

Лікарка припускає, що якби не стоматологія, то, напевно, обрала б, театр, адже в душі вона – творча натура, як тато. Брат більше вдався в маму.

«Я в усьому перфекціоністка: починаючи від зовнішнього вигляду і закінчуючи ставленням до роботи. Коли порівнюють з батьками, то це мені дуже приємно і зовсім не ображає. Ніколи на задумувалася над тим, що я з професійної точки зору їхня «тінь». Я просто знаю, що маю продовжити сімейну справу і залишити у ній свій слід. Не знаю, чи вистачить мені життя, щоб втілити всі плани, але розвиватимусь. Перш за все, варто поставити собі ціль – стати найкращою у тому, що ти робиш, і старатися примножити знання, які дали батьки. Мені важливо, щоб моїми успіхами пишалися рідні, які вірять у мене», – каже Оксана.

Крім основної роботи, Оксана Михайлюк веде власний блог у соціальній мережі Instagram. Розповідає підписникам про здоровий спосіб життя, стоматологію та як проводить свій вільний час.

«Переплюнути тата – це було б дивним прагненням»

Маркіян Прохасько, письменник та журналіст, син відомого сучасного українського письменника, журналіста, одного із представників «станіславського феномена» Тараса Прохаська, розповідає, що з дитинства думав про письменництво. «Мені подобалося писати. Припускаю, що це було мені близьке. Може, талант чи нахил», – розповідає Маркіян.

«Пам’ятаю, коли тато працював у газеті «Галицький кореспондент», журналістика видавалася мені більше привабливою з точки зору свободи, хоча це теж залежить від обставин, редакції й самого журналіста. Я бачив, що журналістика була досить вільною, а людина могла працювати над матеріалом у зручний для себе час. Зараз це не так актуально, адже на новинних сайтах інформація швидко оновлюється», – пригадує він.

За словами Маркіяна, його батько Тарас Прохасько вніс чимало важливих і цікавих речей у сучасне письменство. І його об’єктивно вважають метром сучасної української літератури. «Щодо мене, то говорити ще рано. Мені важко себе оцінювати», – вважає він.

«Переплюнути тата – це було б дивним прагненням, тому що ми виросли у зовсім інший час. Він набагато відкритіший. Раніше, скажімо, українськомовні книжки можна було купити лише на форумах або десь шукати у знайомих. Тепер це взагалі не проблема. У кожній книгарні чи в Інтернеті можна замовити книжку, а форум – це радше культурна подія. Я новачок у літературі. Коли вийшла у світ моя перша книжка, я їздив у тур і презентував її у великих містах України. Коли тато починав, у нього такого не було. Тепер, до того ж, частіше видавництва намагаються продати авторські права, видати книгу на Заході. Частіше тебе перекладають у Європі. Умови інші, про те, щоб переплюнути, навіть не йдеться. Та й у мене немає таких штучок, тому що мені просто приносить задоволення те, що я роблю», – підсумував Маркіян.

Марія ГРИЦКІВ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!