Солодка вата

Йтиметься не про ту солодку вату, яку так обожнюють діти і яку можна придбати на ярмарках і в парках… Я про «солодку вату», що сидить на диванах, подалі від війни, але при цьому дуже патріотично дзявкає. Вона любить Україну, живе тут, знає гімн, навіть співає його, прикладаючи руку до серця, на слова «Слава Україні!» обов’язково відповідає «Героям слава!». «Солодка вата» на кожному куті розповідає, як усе погано і як вона втомилася від цієї проклятої війни. Як вона ненавидить москалів і російську мову, Путіна й іншу гидоту. А ще «солодка вата» неодмінно одягає вишиванку. Принаймні на свято обов’язково. При цьому головне, щоб її вишиванка була найкраща, найдорожча, щоб усі бачили і захоплювалися так званою патріотичністю. Іноді псевдопатріотичну показуху «солодка вата» присмачує синьо-жовтими атрибутами. Основне, щоб подалі від війни, і не лише географічно.

Така «солодка вата», наприклад, викладає в одному з івано-франківських училищ, навчає дітей, і замість патріотичного виховання молодого покоління відкрито заявляє, що це не його війна, вона його не стосується, мало того, «ватник» ще й вихваляється, що вже не однією повісткою дупу підтер. А наїла ця «вата» дупу завдяки миру і спокою, який забезпечили справжні патріоти, замерзаючи в зимових окопах та обливаючись потом у спеку під бронежилетом і повним спорядженням. А що ж «вата» буде розповідати, коли закінчиться війна?

Буває, «солодка вата» водить автобуси, кривить пику, коли за проїзд замість грошей їй показують посвідчення учасника бойових дій або інваліда війни, і попри закон, який вона зобов’язана виконувати, починає принижувати солдата. І в цей самий момент виявляється, що в тому ж автобусі «солодка вата», яка за кермом, не сама… Таких ще багато, вони сидять у салоні і починають відвертати обличчя у вікна, адже це не їхня війна. Їм усе одно, чи у солдата нема коштів, бо він їх потратив на лікування, чи він просто не платить, бо має на це законне право. А коли «солодка вата» втомлюється дивитися у вікно, то може попросити вояка вийти, бо її, «солодку вату», це затримує…

Я нещодавно був в Одесі, протягом двох днів постійно їздив маршрутками, не платив, показував посвідчення інваліда війни. На моє здивування, за весь час я не те, що не почув поганого слова, але навіть не помітив злого погляду, на який, чесно кажучи, очікував. Зате у Франківську, Львові, Хмельницькому таке відбувається регулярно. Ще гірше, коли батьків або дітей загиблих виганяють з автобуса, мовляв, ідіть туди, де купили посвідчення.

Під кабінетом до лікаря теж повно «солодкої вати». Коли солдат хоче скористатися своїм законним правом пройти без черги, його готові з’їсти – лиш би не пропустити. Я здебільшого чекаю, як і всі, бо гидко спостерігати перепалки, хіба коли дійсно немає часу або можливості чекати, то йду на прорив.

Те ж саме відбувається і на вокзалах. Але знову здивувала Одеса. В камері схову мої речі зберігалися півдня, і грошей у мене не взяли, а в патріотичному Києві на годину часу навіть пакет змусили відв’язати від наплічника (маленький пакет, що не вліз усередину), і заплатити як за окреме місце.

Та, мабуть, найбільш огидно, коли друзі, з якими ходив в одну школу, нині розповідають, що їх сам Бог урятував від війни – позапланово дружина завагітніла, народилася дитина, і тепер можна не йти. Чим ви вихваляєтесь? Чому ви радієте? А скільки дітей не народилося через загибель або каліцтво на війні їхніх потенційних батьків? Ваші діти точно не будуть вами пишатися! Ніколи! Так само, як і ненароджені діти ніколи не будуть пишатися своїми загиблими батьками… Вони теж хотіли жити, кохати, народити дітей, правильно виховати, з любов’ю до Батьківщини, а не так, як ви – з любов’ю до халяви… Бо пронесло, і є відмазка. А скільки хлопців пішло на схід, маючи маленьких дітей? Пішли, бо хотіли, щоб ваші і їхні діти жили в мирі. Так, про все це не перший рік мовиться, але вкотре накипіло.

Ще є популярні відмазки на кшталт «Підуть усі, піду і я», «Це політики бабло косять», «Навіщо нам той Донбас? Хай ідуть геть» і багато інших. Чимало згадали, що в них є робота за кордоном. А чому б ні? І заробити можна, і від лиха подалі. Хоча від якого лиха? Для них чомусь не є лихом таким чином рятувати свою шкуру. Гидко.

Все це лайно – просто виправдання тих, кому нема виправдання. Приємніше чути від людини, що насправді вона просто боїться, ніж звинувачення всіх, крім себе.

Кажуть, у нас держава погана, забуваючи, що держава – це вони самі. Брудно на вулицях, кажуть, викидаючи пляшку через вікно; скиглять, що корупція захлиснула, і кладуть держслужбовцю пачку грошей у кишеню, аби оформив потрібний папірець; кажуть, що мало заробляють, і приносять додому зарплату в конверті.

Зимова дорога, незважаючи на ожеледь, тішить око. Контрасти. Дорога – чорна і блискуча, узбіччя та поля – білосніжні, а небо від туману – сиве. Гарно. Так і в житті – є темне, і є світле… А ще є «вата». Я її називаю «солодка вата», бо вона вміє патріотично-солодко бути байдужою.

Дивно, але я ще жодного разу в житті не куштував справжньої солодкої вати, однак від тієї «солодкої вати», що навколо, мене вже нудить.

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!