Становлення ЗУНР

Перша світова та українсько-польська війни катастрофічно вплинули на життя Станиславова (нині Івано-Франківськ). Багато активних членів українських культурно-просвітницьких організацій, педагогів були мобілізовані до австро-угорської армії, більшість з них стали вояками і старшинами Леґіону Українських січових стрільців (УСС), пізніше – Української Галицької Армії (УГА). Значну їх частину становили саме вчителі, студенти й учні старших класів середніх шкіл.

З початком Першої світової війни в 1914 році Українська Бойова Управа (УБУ) призначає Дмитра Вітовського (уродженець с. Медуха, біля колишньої княжої столиці Галича) командантом першого львівського куреня УСС, який розміщувався в Академічному Домі.

У створенні Леґіону УСС від самого початку найактивнішу участь взяли пластуни. Скажімо, організатор першого пластового гуртка Іван Чмола вже 30 липня 1914 р. увійшов до складу організаційного комітету, а станиславівський пластун Дмитро Вітовський – до УБУ, яку для управління організацією власного війська створила Головна Українська Рада (ГУР).

Коли ж УБУ спільно з ГУР видали звернення до українського народу, щоб чоловіки та й жінки зголошувалися йти в Українські січові стрільці, то найперші добровольці чи не всі виявилися пластунами. На відбірних військових комісіях вони відразу ж показали перевагу над іншими новобранцями своєю дисциплінованістю і тим, що вже мали початкову військову підготовку. А першим із відділів УСС, який постав зі львівських добровольців, була саме сотня засновника «Пласту» Івана Чмоли (уродженець м. Солотвина на Богородчанщині).

Як сформувалися й інші сотні, то з них створили два курені, і першим, що налічував 848 стрільців, командував, знову ж таки, пластун – Дмитро Вітовський. Коли ж австрійське командування замість обіцяних 100 старшин скерувало до Леґіону УСС тільки 16 та кількох підстаршин, то пластовий вишкіл багатьох його членів дуже знадобився. А в ряді випадків старшинами УСС, яких так бракувало в Леґіоні, так само стали пластуни. Найвідоміші з них: Дмитро Вітовський, Іван Чмола, Петро Франко, Роман Сушко, Федір Черник, Осип Яримович, С. Яремкевич, Василь Кучабський, Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко.

На початку серпня 1914-го утворена у Відні ГУР прийняла рішення про створення Леґіону УСС. Для його організації разом з іншими українськими старшинами був скерований Дмитро Вітовський. УБУ призначає Вітовського командантом першого львівського куреня УСС, який розміщувався в Академічному Домі.

До Леґіону УСС записалося майже 28 тисяч добровольців: їх приваблювала перспектива створення власного, українського війська. Щоправда, австрійську владу це не влаштовувало, і вона дала дозвіл тільки на 2,5 тис. стрільців. Заради цієї мети – мати українське військо – стрільці присягнули на вірність Австро-Угорщині, яка кинула їх у бій проти царської Росії.

Група Українських січових стрільців біля провіантури (канцелярії) запасного куреня. 1914 р.

На таємній старшинській нараді, що відбулася 2 вересня 1914 р. в одного стрийського міщанина, командант Дмитро Вітовський переконливо довів, що навіть якщо з цієї війни повернеться сотня українців, вони мають виконати свій національний обов’язок – стати основою українського національного війська.

7 вересня того ж року було затверджено організаційну структуру УСС, призначено командирів. Згідно з рішенням Бойової Управи, на чолі Леґіону став директор Рогатинської приватної гімназії Михайло Галущинський. Серед вояків і старшин Леґіону були також сини Івана Франка Тарас і Петро, дочка Ганна, письменники-педагоги М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький, М. Матіїв-Мельник, композитор Я. Барнич, художник О. Сорохтей, вчителі Н. Гірняк, М. Гуцуляк, І. Ґолембйовський, П. Васкул, І. Рибчин, Г. Заморока, Ю. Каменецький, І. Чмола…

 

Петро Франко – поручник Леґіону УСС (стоїть у центрі), ліворуч – Омелян та Володимир Заклинські. 1914 р.

Для галицьких русинів військова кар’єра не була привабливою, вони намагалися стати священиками, адвокатами, урядовцями, журналістами тощо. Тому в австрійському війську було небагато офіцерів-українців. Отож Леґіон УСС довелось очолити директорові гімназії Галущинському. Саме він організував складання присяги січовиками на вірність Габсбурзькій монархії у Стрию 3 вересня 1914 року.

Стрільці склали ту ж присягу, що її складали австрійські вояки. Одначе наступного дня з волі Д. Вітовського стрілецтво присягає на вірність Україні перед заслуженим громадським діячем і композитором о. Остапом Нижанківським. Таким був текст цієї присяги: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь!»

21 січня 1915 р. командантом УСС призначили отамана Гриця Коссака, а Михайло Галущинський став референтом у справах УСС при штабі ХХV корпусу генерала Гофмана.

Сотня Дмитра Вітовського вступає в с. Медуха. 1915 р.

Старшини УСС (зліва направо): Лев Лепкий, Микола Стронський (третій). 1915 р.

Старшина коша УСС. Зліва направо: А. Черкавський, Т. Ковалик, Й. Індишевський, д-р Никифор Гірняк (комендант), Т. Рожанковський, д-р В. Білозор, Р. Гаванський та М. Гаврилко. Пісочна, 3 червня 1917 р.

По-різному склалася їхня доля. Одні з них після війни повернулися на рідну землю, інші потрапили в полон і зосталися на Великій Україні. Ті ж знані активні громадські діячі, хто залишався поза військом, також не знали супокою…

Сприятлива можливість для галичан мати свою національну державу з’явилася восени 1918 року після краху Австро-Угорської монархії. Власне, йшлося про ще одну Українську державу, бо ж, як відомо, на теренах Наддніпрянської України тоді вже існувала Українська держава під гетьманатом Павла Скоропадського. Але так сталося, що за незалежність чи автономію України боролися різні сили, в тому числі й соціалістичні, які називали себе українськими. Якими вони виявилися «українськими», стало зрозуміло пізніше…

15 листопада 1918 р. Директорія УНР (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко), відділи січових стрільців під проводом Євгена Коновальця, замість того, щоби йти на допомогу Львову, розпочали повстання проти гетьмана Української держави П. Скоропадського, бо «Київ важнійший за Львів…»

19 жовтня 1918 р. сформована у Львові на загальних зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини Українська Національна Рада проголосила утворення на українських землях Австро-Угорщини Української держави, правда, поки що в складі названої монархії.

Українська Галицька Армія (УГА), створена з частин Українських січових стрільців та мобілізованого західноукраїнського населення, змушена була воювати проти польських військ, що розпочали бої за Львів.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р., коли влада перейшла до українців, за дорученням сотника Дмитра Вітовського поручник Теодор Мартинець (уродженець Богородчан) роззброїв австрійську залогу куреня на вулиці Зибликевича, організував український військовий відділ, зайняв львівську ратушу і наказав вивісити на вежі синьо-жовтий прапор – символ української державності. Ці події зафіксовані у спогаді учасника і безпосереднього свідка Листопадового зриву Мирона Заклинського, надрукованому під назвою «Роззброєння Львівської казарми 1 листопада 1918 р.» у «Свободі», ч. 227 за 31 жовтня 1953 року.

Теодор Мартинець

«Я належав до гурту, що повинен був під проводом пop. Мартинця роззброїти вночі з 31. X. на 1. XI. 1918 р. австрійську залогу касарень при вул. Зибликевича. Поручник Мартинець був командантом того куреня. Це влегшувало нам завдання.

Коло 11 год. вечора прийшов я до призначеної кімнати в Народній Гостинниці з одним десятником У.С.С., що саме переїздив через Львів. Ми застали вже більшість товаришів… Майже всі мені незнайомі. Тому й розмова не клеїлася. Зате в мене очі клеїлися, бо попередньої ночі я в поїзді мало що спав. Я заснув… Було коло півтретьої над ранком, як ми вибралися в дорогу, на вулицю Зибликевича. Було нас десять. По дорозі вийшов з одного шинку великий гурт підпилих цивілів і почав нас провокувати. Ми задержали холоднокровність і якось їх позбулися.

Коли ми були вже близько касарень, спитав стиха один із нас пop. Мартинця, хто стоїть на варті при брамі та хто командант варти. Виявилося, що всі вартові наші люди, лиш командант варти, десятник – поляк. Він невигідний для нас, одначе змінити це зарядження, мовляв, не вдалося.

Ми підійшли до брами. Поручник Мартинець вдався в розмову з вартовим і наказав йому впустити нас усіх на подвір’я. Спершу вартовий не хотів цього зробити, бо йому, мовляв, суворо заборонив комендант варти впускати чужих. Урешті виконав наказ свого курінного команданта – і ми ввійшли на подвір’я.

Підійшовши до вартівні, побачили ми кількох вояків, що сиділи, скулені від зимна. Крісів вони не мали, лиш вартовий коло брами мав, бо команда боялася в тих непевних днях давати воякам кріси. Поручник Мартинець відібрав від десятника револьвер і дав одному з нашого гурту. Був він нам дуже потрібний, бо в нас було замало зброї: всього три, чи чотири револьвери. Опісля пішов пop. Мартинець до казарми, щоб роззброїти дижурного старшину. Нікого не взяв до помочі. Казав, що найлегше виконає він це сам.

Ми лишилися на подвір’ї в доволі невигідному становищі. Командант варти вовком дивився на нас. За хвилину змінив варту та накинувся з криком і погрозами на вартового, як він посмів, не вважаючи на виразну заборону, пустити нас на подвір’я. Вмішався в ту сварку один старшина з нашого гурту: «Ша, цуґсфірер, не кричіть, він мусів послухати наказу пана поручника, а не вашого». Та десятник наче не чув. Забрав кріса від вартового і так знову озброївся.

Вся ця історія ставала неприємна й небезпечна. Ми чекали нетерпляче на пop. Мартинця, щоб уже раз знати, чи вдалося йому арештувати дижурного старшину. Якщо так, казарма вже наче в наших руках. Одначе він не надходив. Минали довгі хвилини, а його не було.

– Мабуть прийдеться нам іти на Красне (на нараді старшин 31. X наказав Вітовський, у випадку невдачі роззброєння, відступ усім нашим відділам на схід, до містечка Красного. – Прим. автора), – сказав півголосом хтось із нашого гурту.

– А повиснути, то не краще? – відповів інший жартом.

І знову денервуюча тиша й непевність.

– Чого ви, панове, прийшли сюди? – спитав по довгій мовчанці десятник. – Я скажу вас арештувати.

– Зараз прийде пан командант батальйону і скаже вам, пощо ми прийшли.

Серед нас були старшини, що здавна звикли наказувати й порядкувати в австрійських касарнях – поручник Гушалевич і Черевко. Тепер один із них приступив до вояків у вартівні та почав розмову. Він казав, що цеї ночі підготовляють львівські батярі рабунковий напад на касарню, а цуґсфірер є з ними у змові. «Зараз відберіть йому кріс», – наказав він. Вояки кинулися до десятника й обеззброїли його.

Коли врешті вернувся пop. Мартинець, повідомив нас, що все йде як слід: дижурний старшина арештований, втаємничені наші підстаршини на ногах. Усього доглядає розумний, ідейний підстаршина, булавний старший десятник Добуш.

Заки ми пішли до касарні, помітили, що поляка десятника нема. Питаємо вартового, чи не втік він? Справді, втік у місто. Треба спішитися, щоб не спровадив на нас якої халепи.

Один із нас лишився з револьвером коло брами, другий при вході до касарні, решта ввійшла в касарню. Тут стрінули ми на коридорі підстаршин, що довгий час були втаємничені й вели підготовчу працю між вояками. Пор. Мартинець видав зі складу револьвери всім нам, що їх не мали. Аж тепер почувались ми добре й безпечно.

Поручник Мартинець наказав своїм підстаршинам іти по залях і будити всіх вояків українців, щоб негайно йшли на збірку. Більшість старшин із нашого гурту пішли з ними. Підстаршини світили по залях світло й наказували: «Всі українці зараз уставати й збиратися. Всі неукраїнці – спати далі». Підстаршини, що знали особисто своїх людей, доглядали, чи всі діють згідно з наказом.

Усе йшло гладко. Поручник Мартинець стояв з кількома старшинами в коридорі. В ту пору одержав він останній австрійський наказ: «До касарні при вул. Курковій негайно вислати одну сотню на поміч, бо вояки бунтуються». Тепер ми сміялися з того наказу, але коли були б прийшли одну годину пізніше, то не було б причини до сміху.

Поручник Мартинець оповів тоді, як він роззброїв дижурного старшину. Цей не здивувався, коли побачив у такій порі свого команданта, бо часи були непевні. Коли поручник, із револьвером у руці, наказав йому, в імені Української Національної Ради, зложити зброю, він віддав свого револьвера без вагання, ще й побажав українській владі успіху.

Вояки-українці станули на подвір’ї в збірці. Їх поділив пop. Мартинець на чоти і видав їм зі складу набої. Цього складу старанно берегла останніми днями австрійська команда. Всіх вояків, якщо не помиляюся, півтори сотні, себто шість чот. Скорострільна чота одержала зі складу три чи чотири скоростріли, всі, що були на колесах, і потрібну для них кількість набоїв.

Опісля сказав він коротку промову, що Австрії вже нема, що всі вони належні від цієї хвилини до рідної, української армії і найвища їх влада – це Національна Рада. Досі воювали вони за чужі справи, тепер оборонятимуть свій рідний край. Представив чотам їхніх нових командантів і лишив одного з нас із чотою і з булавним Добушем як обсаду касарні.

Була вже п’ята година над ранком. Дощ росив усю ніч безупину. В кам’яницях напроти касарні видно було де-не-де світло й відчинені вікна. Мабуть збудив і зацікавив мешканців гамір, що панував на касарняному подвір’ї в таку незвичайну пору.

Ми вирушили в дорогу, щоб згідно з наказом Вітовського обсадити ратуш і закватируватися там, як запас. Тихо й пусто було на мокрих вулицях, лише кроки сотні дудніли по бруку та гуркотіли колеса наших скорострілів.

Починало надворі сіріти, як ми ввійшли до ратуша. Чота примістилися тимчасово на внутрішньому подвір’ї й у коридорі. Поручник Мартинець, тепер командант запасного відділу в ратуші, післав звідомлення Вітовському до Народного Дому, що все виконав згідно з наказом.

Вітовський розпорядив, щоб на ратушовій вежі негайно вивісити синьо-жовті прапори. Одначе важкі двері від вежі були зачинені. Тим часом зовсім розвиднілося. Поручник Мартинець післав десятника УСС Сувалу, з кількома вояками, щоб стріляли до вікон вежі й так спонукали сторожа відчинити. Вони станули на внутрішньому подвір’ї, стрілили сальвою до вікон і потім грімко разом гукнули: «Відчиняй!». Сальву і заклик повторили кілька разів. Двері до вежі після цього відчинилися.

Коли появилися на ринку перші ранішні прохожі, на ратуші вже повівали великі синьо-жовті прапори.

 Синьо-жовтий прапор – символ української державності – на львівській ратуші. Львів, 1 листопада 1918 р.

Львів був наш! Перший раз від часів нашої княжої держави, від далекого, дрімучого середньовіччя, від половини 14 сторіччя…»

1 листопада 1918 р. владу в місті взяла повітова Українська Рада, яка оголосила про приєднання краю до Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). У першому уряді ЗУНР, сформованому 9 листопада, посаду Державного секретаря пошти і телеграфу зайняв О. Пісецький. 4 січня 1919 р. С. Голубченко сформував у Станиславові новий склад уряду, його змінив наш краянин (родом із с. Залуква, що біля Галича) І. Мирон.

24 грудня 1918 р. повітовий комісаріат розіслав усім установам та організаціям листи з вимогою скласти службову присягу на вірність Українській Республіці. Вчителі-поляки відмовилися складати цю присягу, тож були звільнені з роботи. Учні-поляки перестали ходити до українських шкіл і займалися зі своїми викладачами підпільно.

У відозві «Український Народе!» Українська Національна Рада повідомляла: «Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави».

Законодавча та контрольна функції в державі належали УНР. 13 листопада вона ухвалила Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який визначав конституційні засади нової держави, її межі, назву (Західно-Українська Народна Республіка), герб і прапор. Тимчасовий Основний Закон встановив, що право влади іменем ЗУНР виконує весь народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного права голосування без різниці статі. На цій основі мали бути вибрані Установчі Збори ЗУНР, а до часу їх зібрання всю владу виконують Українська Національна Рада і Державний Секретаріат.

Столицею ЗУНР став Львів, а президентом молодої держави – український громадсько-політичний діяч, доктор Євген Петрушевич.

Було створено перший Тимчасовий уряд ЗУНР під проводом адвоката д-ра Костя Левицького родом із Тисмениці. Зі Станиславівської округи членами уряду ЗУНР стали полковник Д. Вітовський – секретар військових справ, інженер І. Мирон – секретар шляхів, лікар І. Куровець – секретар суспільного здоров’я, адвокат д-р І. Макух – секретар публічних робіт…

Минуло багато часу від тих важких, але славних часів українського відродження. У вирі Першої світової війни розпалась Австро-Угорська монархія. Народи, які жили в ній, взялися за облаштування своєї державності. Українські землі, що входили до монархії, волею народу були об’єднані в ЗУНР. А 1919 року утворилась єдина УНР.

Василь РОМАНЮК

 (Продовження в одному з наступних номерів)

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!