Станиславів – столиця ЗУНР

Листопадовий зрив став прикрою несподіванкою для поляків, які розглядали Галичину як невід’ємну частину Польської держави. Львів одразу ж перетворився на арену збройного протистояння. Вже 1 листопада 1918 року польські бойовики обстріляли українських військовиків. А в ніч з 21 на 22 листопада під тиском потужніших польських сил українські війська залишили Львів.

Втрата галицької столиці посприяла піднесенню національної свідомості українців. Як під проводом повітових військових команд, так і з власної ініціативи колишніх військовиків Австро-Угорської армії створюються, по суті, напівпартизанські бойові підрозділи. Вони отримували назви за місцем формування або за прізвищем командира. До керівництва збройних сил уряд ЗУНР запросив наддніпрянських старшин: генерального хорунжого М. Омеляновича-Павленка і полковника Генерального штабу Є. Мишковського, які 9-10 грудня 1918 р. були призначені на посади командуючого військами і начальника штабу відповідно.

Військо ЗУНР

Одним із перших кроків Державного Секретаріату Військових Справ (ДСВС) ЗУНР стало оголошення 13 листопада про демобілізацію всіх органів військового управління, військових частин, установ та закладів колишньої Австро-Угорської монархії на території ЗУНР. Їхнє майно відтепер ставало власністю республіки й переходило до українських окружних команд (ІІ Розпоряд з дня 13 падолиста 1918 // Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ. – 1918. – Ч. 1. – С. 2).

Того ж дня було затверджено військову організацію ЗУНР. Територію держави поділили на три військові області (Львів, Станиславів, Тернопіль), до яких входило 12 військових округів, що охоплювали територію кількох повітів. До створення обласних команд окружні команди підлягали безпосередньо ДСВС (ІІІ Розпоряд з дня 13 падолиста 1918 // Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ. – 1918. – Ч. 1. – С. 2).

Нарешті було оголошено часткову мобілізацію всіх військовозобов’язаних громадян ЗУНР «української народности» (ІV Розпоряд з дня 13 падолиста 1918 // Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ. – 1918. – Ч. 1. – С. 2–3).

Видання ДСВС ЗУНР містять офіційну інформацію про повноваження військової адміністрації, мобілізацію вояків Української Галицької Армії (УГА), матеріально-технічне забезпечення, оплату праці та багато іншого.

Вістник Державного Секретаріату військових справ ЗУНР за 1 грудня 1918 р.

У «Вістниках» врегульовані повноваження цивільної та військової адміністрацій ЗУНР, подані списки керівних осіб в УГА, інформація про присвоєння звань, заробітну платню і штатні розписи, списки піхоти, кінноти, артилерії, ветеринарної, санітарної служб, духовенства, судівництва, інтендатури (управління) ЗУНР. Тут є розпорядження про мобілізацію і демобілізацію вояків УГА, про створення воєнних округів на території ЗУНР, накази військовим, окружним та повітовим комендантам та вказівки жандармерії ЗУНР. Серед документів можна також знайти дані про матеріально-технічне забезпечення вояків та офіцерів УГА, зокрема звіти про військове майно окружних команд ЗУНР, провізію, оплату служби, однострої військових тощо.

На 11 грудня 1918 р. збройні сили ЗУНР складалися з Північної групи (3-4 тис. багнетів) полковника Василя Захар’їна, групи «Схід» (3 тис. багнетів, 18 гармат) сотника Осипа Букшованого, групи отамана Осипа Микитки (1 тис. багнетів, 8 гармат) та групи «Південна» (4 тис. багнетів, 20 гармат) полковника Грицька Коссака. При цьому в Північній групі лише тисяча вояків мали рушниці. Кінноти та інженерних частин не існувало, а обозні частини були слабко організовані.

Нове командування вирішило уніфікувати структуру війська. Наказом військам Західно-Української Народної Республіки від 12 грудня 1918 р. ч. 1 фронтові загони й відділи (крім полку УСС, чия організація залишалася без змін) реорганізовували в окремі курені згідно зі штатом, що додавався (ЦДАВО України. – Ф. 2188. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 46, 149).

Отаман Осип Букшований

Полковник Гриць Коссак.

Збір старшин УСС з полковником Г. Коссаком (у центрі).

У період відносного затишшя, що тривав з 15 січня до середини лютого 1919 р., збройні сили ЗУНР-ЗОУНР зазнали чергової реорганізації, рушійною силою якої був полковник Євген Мишковський (походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині). Хоча його погляди не були одностайно сприйняті галичанами, впроваджена ним організація проіснувала майже до самого кінця Галицької армії. Саме він розробив план відвоювання Львова у поляків…

Отож, відповідно до наказу військам Української Народної Республіки від 27 січня 1919 р. ч. 9, групи мали бути переформовані в бригади у складі управління: 4 піших куренів, артилерійського полку (4 батареї), кінної сотні, технічного півкуреня та бригадного обозу. Виняток становила лише 1-ша бригада УСС, що мала складатися з двох полків: 1-го полку УСС і Станиславівського полку. Курені належало формувати за тимчасовим штатом трикурінного пішого полку УНР (із деякими змінами). Крім 1-ї бригади УСС, утворювалися ще 8 бригад: 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 5-та Сокальська, 6-та Равська, 7-ма Стрийська, 8-ма Самбірська, 9-та Тернопільська.

Зі спогадів Михайла Гуцуляка «Чин першого листопада» дізнаємося: «Головним завданням Центрального Військового Комітету було пов’язати нитками організації з централею, а в першу чергу ті місцевості, в яких були розміщені українські частини, а далі всі більші міста…»

Провідний діяч Української радикальної партії (УРП) та її голова (з початку 1919 р.), посол до Галицького сейму, доктор права, адвокат Іван Макух згадував: «Велика виробленість народної маси у своїх народних організаціях, що охоплювали сотні тисяч дорослих громадян (читальні «Просвіти», кружки «Сільського Господаря», «Січі», «Соколи», різні кооперативи і т. п.). Цей момент був помічним у перевороті і в пізнішім функціонуванні громадської самоуправи…»  На чолі українських організацій стояли: один із батьків-засновників ЗУНР Кость Левицький – голова УНДП, один із найвидатніших політиків, публіцистів Західної України австрійської та міжвоєнної доби, депутат австрійського парламенту, очільник УНР (1918 р.), перші два місяці існування ЗУНР – голова уряду, згодом очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях; Олександр Барвінський – ветеран української політики в Галичині, лідер народовців, з 1911 р. голова Християнсько-суспільної партії (ХСП), депутат австрійського парламенту, в уряді ЗУНР державний секретар освіти і віросповідань.

Військовою частиною операції керували: Дмитро Вітовський – один із засновників «Січей», член УРП, у 1914-1918 рр. сотник УСС, 1919 р. полковник УСС та УГА, державний секретар військових справ ЗУНР; Іван Теодор Рудницький – член Таємного військового комітету 1918 р., згодом сотник УГА, в 1920-х рр. член проводу УВО; начальник штабу повстання Семен (Сень) Горук – активний діяч сокільського руху, відзначився в боях на Маківці, над Стрипою і на Лисоні, поранений під Потуторами, у листопаді-грудні 1918 р. начальник штабу УГА, заарештований 1920 р., помер на Соловках; офіцери Ілля Цьокан – сотник УСС та УГА, 1919 р. командир бригади в УГА, в 1930-х рр. виїхав до УРСР, репресований, помер на засланні, та Теодор Мартинець – сотник УГА, активний член товариства «Просвіта» і «Рідна Школа», очолював відділення Земельного банку в Станиславові, 1939 р. репресований радянською владою…

Третя столиця

Ухвалюючи рішення про тимчасовий осідок органів центральної влади ЗУНР, її керівництво розглядало географічне розташування майбутньої столиці, комунікаційні можливості для того, щоби звідси оперативно керувати державотворчими процесами та забезпеченням збройних сил. Наприкінці 1918 року місцем скликання Української Національної Ради, а отже, й осідку уряду, інших центральних інституцій обрали Станиславів – розвинений економічно й вигідно розташований повітовий центр.

Станиславів був одним із визначних осередків українського національного життя в Галичині. Помітна активізація українського життя міста почалася із заснуванням національних осередків, якими були українські політичні, громадсько-суспільні, культурно-освітні товариства й організації. У Станиславові було засновано товариства «Просвіта», «Рідна Школа», державну гімназію з українською мовою навчання, організовано «Український народний театр ім. І. Тобілевича» та багато інших інституцій.

На початку ХХ ст. місто було великим залізничним вузлом (станиславівський вокзал щодня приймав і відправляв понад два десятки пасажирських потягів у п’яти напрямках), а за кількістю телефонних номерів Станиславів поступався лише Львову та Кракову.

У Станиславові чітко простежується прагнення українського населення до національного відродження, особливо наприкінці 1918-го і до травня 1919 року, коли було офіційно проголошено нову державу – Західно-Українську Народну Республіку.

1 листопада 1918 р. владу в Станиславові від представників Австрійської держави перебрали члени повітової Української Національної Ради: лікар В. Янович, старший радник залізниці, інженер І. Мирон та старший радник окружного суду К. Кульчицький. 2 листопада головою міста призначено професора Павла Чайківського. Господарські справи міста й повіту доручено інженерові Йосифові Раковському, шкільні – учителю Гнатові Павлюху, робітничі – Осипові Устияновичу. Комісаром міської поліції призначено поручника Степана Калиновича. Заходами хорунжого Нестора Гаморака в місті створено телеграфне агентство і пресове бюро.

Щойно народжена держава одразу зазнала нападу з боку Польщі, а дещо згодом – також Румунії і Чехословаччини. Значну частину її території окупували іноземні війська, сфера дії органів державної влади ЗУНР скорочувалась, охоплюючи лише окремі землі Східної Галичини. Через те столицею ЗУНР був спочатку Львів, потім Тернопіль, а відтак Станиславів.

21 листопада 1918 р. УГА під натиском переважаючих сил поляків залишила Львів, і уряд переїхав до Тернополя, а з 1 січня 1919 р. – до Станиславова. Так повітове місто перетворилося на тимчасову столицю ЗУНР та ЗОУНР (Західна область Української Народної Республіки). Парламент та уряд ЗУНР перенесли свій осідок до Станиславова. Для поповнення Української Національної Ради Державний Секретаріат оголосив обрання до неї делегатів від кожного повіту й великого міста. Від Станиславова обрали гімназійного професора Гната Павлюха.

Міністерства, що іменувалися Державними Секретаріатами, розмістили в будинку тодішнього повітового, а пізніше окружного суду (нині вул. Академіка Сахарова, 15). У цій кам’яниці, окрім суду, розмістили Державний Секретаріат (тобто міністерство) освіти і віросповідань. Коли ж Станиславів зайняли поляки, саме у цьому приміщенні слухали першу судову справу проти молодого Степана Бандери, звинуваченого у тому, що під час віча у Старому Угринові з нагоди 10-ї річниці Листопадового зриву він поширював листівки із закликом боротися за волю України зі зброєю в руках (Бандеру тоді випустили за браком доказів).

Будинок колишнього повітового, а пізніше окружного суду в Станиславові (нині приміщення СБУ і МВС в Івано-Франківську)

Будинок дирекції залізниць. Поштівка 1915 р.

Державні Секретаріати розмістили також у будинку дирекції залізниць, де нині в Івано-Франківську Будинок правосуддя (вул. Грюнвальдська, 11). Про події тих років нагадує монумент перед ним, встановлений до 85-річчя проголошення ЗУНР. На вершині чотиригранного постаменту – січовий стрілець, а знизу по гранях – барельєфи творців ЗУНР: президента Є. Петрушевича, віце-президента Л. Бачинського, голови Державного Секретаріату К. Левицького та міністра військових справ Д. Вітовського.

З 1 січня по 15 травня 1919 р. у чотириповерховій кам’яниці залізничної дирекції розміщувався Секретаріат ЗУНР. Як писав письменник А. Чайківський у своїх спогадах «Чорні рядки», «кращого будинку на приміщення верховної влади і не треба». Якщо наш письменник дещо критично оцінив роботу Секретаріату ЗУНР, то відомий історик Д. Дорошенко стверджував, що «на мене робило приємне враження, що тутешні міністри, як звичайні громадяни, заходять собі в певні години до кав’ярень, коли всі там бувають, сідають разом з публікою при столиках, балакають, взагалі держать себе дуже просто і перебувають в постійному контакті з громадою не тільки на офіційній стопі».

Протягом січня-травня 1919 р. у будинку залізничної дирекції працювали відомі політичні діячі ЗУНР: прем’єр-міністр С. Голубович, міністр військових справ Д. Вітовський, державний секретар внутрішніх справ І. Макух та інші, які тоді й пізніше багато зробили для державного будівництва ЗУНР-ЗОУНР, а після її падіння – для піднесення авторитету українців у нових політичних умовах польської займанщини Західної України.

Колишній готель «Варшава» (нині «Дністер») теж має свою цікаву історію. До 1919 р. він називався «Австрією», за ЗУНР – «Одесою», за Польщі – «Варшавою». У 1919 р. тут містилася канцелярія голови Української Національної Ради ЗУНР Євгена Петрушевича та його заступника Лева Бачинського.

 

Василь РОМАНЮК

(Продовження в одному з наступних номерів)

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!