Станиславівське воєводство: історичний досвід

Цього разу розповімо про попередницю Станіславської області – Станиславівське воєводство, що проіснувало з 1921 р. по 1939 р., ставши не найгіршою адміністративною одиницею міжвоєнної Польщі. Мало кому зараз відомо, що до складу Станиславівського воєводства входили найближчі до нього райони Львівщини – Стрий, Сколе, Турка, Жидачів, Миколаїв. А до Львівського воєводства були включені польські етнічні землі з метою показати на міжнародній арені польський характер Східної Галичини, щоб отримати її до складу Польщі.

Після першого поділу Польщі 1772 р., Станиславів з 1773 р. належав до Галицького циркулу, а у 1774–1782 рр. було виділено Станиславівський циркул у складі Львівської губернії. Потім у складі Королівства Галичини і Володимирії (центр – м. Львів) серед дванадцяти дистриктів був утворений також і Станиславівський. Протягом 1853–1866 рр. існувало Станиславівське окружне староство, що включало Станиславівський, Богородчанський, Надвірнянський, Тлумацький і Бучацький повіти.  Від 23 січня 1867 р. до 1914 р. до округу уже входили такі повіти: Богородчанський, Городенківський, Долинський, Жидачівський, Калуський, Коломийський, Косівський, Надвірнянський, Рогатинський, Снятинський, Станиславівський і Тлумацький. В час ЗУНР та ЗоУНР адміністративна структура практично не мінялась. 13 листопада 1918 р. проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові. Проте уже 21 листопада під тиском переважаючих сил поляків УГА покинула Львів і уряд переїхав до Тернополя, а з 1 січня 1919 р. – до Станиславова. Найтриваліше серед них столицею ЗУНР був саме Станиславів, куди у січні 1919-го переїхав її уряд і перебував тут до 15 травня цього ж року. Офіційною столицею все одно вважався Львів, тому в документах тих часів Станиславів згадується як тимчасова столиця. Але сам факт наявності уряду істотно якісно змінив життя провінційного 35-тисячного міста. Під тиском переважаючих військ польського генерала Юзефа Галлера уряд ЗУНР 15 травня 1919 р. залишає Станиславів і разом з УГА відступає за Збруч, а останні українські відділи залишили місто 25 травня.

Александер дес Логос, станиславівський воєвода. Портретна фотографія. Автор Станіслав Скотницький

Східна Галичина стала частиною відновленої Польської держави, що створила уже свій адміністративно-територіальний поділ, а в ньому з’явилось і новостворене Станиславівське воєводство. Закарпаття ж відійшло до Чехословаччини, а Буковина – до Румунії. Уряд ЗУНР все ж продовжував дипломатичну боротьбу. Проте 14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти визнано фактичні кордони Польщі на сході, але з умовою надання автономії для Східної Галичини, що ніколи так і не було втілено. Прагнучи змінити рішення Ради Послів, з французьким політичним діячем Раймоном Пуанкаре зустрівся митрополит Андрей Шептицький – на жаль, безуспішно.

Броніслав Наконєчніков-Клуковський, станиславівський воєвода. Портретна фотографія. Автор Мар’ян Єдрик

Станиславівське воєводство розташовувалось на південному сході ІІ Речі Посполитої та входило до складу регіону, що називався поляками Східною Малопольщею (Małopolska Wschodnia). До нього також входили Львівське і Тернопільське воєводства. Південний кордон воєводства був одночасно і державним – з Чехословаччиною (від березня 1939 р. з Угорщиною) та Румунією. З півночі і сходу воєводство межувало з Львівським і Тернопільським воєводствами. Утворене законом від 3 грудня 1920 р., Станиславівське воєводство фактично розпочало своє функціонування тільки 1 вересня 1921 р.  Тоді воно займало площу 18 368 кв.км та було поділене на 16 повітів. З часом його площа та кількість повітів були дещо зменшені (станом на 1939 р. – 16 894 кв.км і 12 повітів). Найбільшим за площею на 1939 р. був Надвірнянський повіт  (2 472 кв.км), а найменшим – Снятинський (533 кв.км). За площею Станиславівське воєводство було одним з найменших у Польщі, йому поступались тільки Тернопільське (16 533 кв.км) та Шльонське (5 122 кв.км). Якщо ж брати кількість міст і сіл станом на 1920 р., то серед чотирьох воєводств Галичини, в порядку зростання, ситуація була така: Станиславівське (29 міст і 905 сіл), Тернопільське (35 міст і 1076 сіл), Краківське (50 міст і 1922 сіл) та Львівське (60 міст і 2203 сіл).

День Залізничника у Станиславові. Справа наліво – міністр транспорту Польщі Міхал Буткєвіч, бригадний генерал Болеслав Попович, львівський воєвода Владислав Беліна-Пражмовський, станиславівський воєвода Жигмунт Ягодзінсь

Адміністративний поділ воєводства, виходячи з практичної доцільності, поступово корегувався. Так, 1 квітня 1929 р. зліквідовано Печеніжинський повіт, а його територію приєднано до Коломийського повіту. Станом на 1931 р. Станиславівське воєводство нараховувало 29 міст і 904 сільських гмін, що належали до 15 повітів: Богородчанського (854 кв.км), Городенківського (871 кв.км), Долинського (2498 кв.км), Жидачівського (936 кв.км), Калуського (1183 кв.км), Коломийського (1314 кв.км), Косівського (1839 кв.км), Надвірнянського (1939 кв.км), Рогатинського (1161 кв.км), Снятинського (566 кв.км), Станиславівського (869 кв.км), Стрийського (659 кв.км), Тлумацького (952 кв.км) і Турківського (1459 кв.км). У Станиславові, зокрема, знаходилися міський і окружний суди, державні та самоврядні уряди. Уже 17 квітня 1931 р. від Станіславського воєводства забрано Турківський повіт, який включили до Львівського воєводства. А вже через рік, 1 квітня 1932 р., було ліквідовано Богородчанський повіт. Його територію розділили між Надвірнянським та Станиславівським повітами. Також 1 квітня 1932 р. було ліквідовано Сколівський повіт, який приєднали до Стрийського повіту.

Едмунд Юристовський, станиславівський воєвода. Портретна фотографія. Автор Станіслав Скотницький.

Серед значних міст воєводства виділялась насамперед столиця воєводства Станиславів (Stanisławów), а також Коломия (Kołomyjа) і Стрий (Stryj). За переписом 1931 р., друге і третє міста нараховували 33,8 тис. та 60,5 тис. жителів відповідно. Станиславівське воєводство у 1921 р. нараховувало 1 339 191, у 1931 р. – 1 480 285, а 1938 р. – 1 480 300 осіб. Під час другого польського перепису населення, 9 грудня 1931 р., серед населення воєводства рідною мовою українську визнали 68,9%, польську – 22,4%, ідиш та іврит – 7,4%, німецьку – 1,1%, інші та не подали – 0,2%. Проте цей перепис гостро критикувався українцями, які звинувачували поляків у підтасуванні цифр, що й насправді мало місце.

Зустріч новопризначеного станиславівського воєводи Стефана Паславського на залізничному вокзалі Станиславова. Воєвода приймає рапорт командира почесної варти поліції комісара Козловського. 1936 р. Автор фото Жигмунт Юріс

У містах переважало єврейське та польське населення, а на селі – українці. Для прикладу наведемо Станиславів. У ньому, згідно з офіційно опублікованими даними перепису населення від 9 грудня 1931 р., мешкало 60 256 осіб, з них 24 823 (41,4%) євреїв, 22 312 (37,2%) поляків, 11 134 (18,6%) українців, 1691 (2,8%) представників інших національностей. А тому, будучи жителем тогочасного Станиславова, ви б, дуже імовірно, розуміли, як мінімум, три мови (польську, українську, ідиш) і, цілком можливо, ще й німецьку, адже німецька меншина теж була на мапі міста, маючи свою протестантську церкву та німецьку гімназію.

Туристична карта Станиславівського воєводства. 1930 р.

У міжвоєнний період Східна Галичина залишалася аграрною окраїною Польщі.  Територія держави була  поділена на два великі економічні райони – Польщу “А”, до складу якої входили корінні польські землі, та Польщу “Б”, до якої входила Західна Україна і Західна Білорусь. На розвиток Польщі “А” було спрямовано переважну частину капіталовкладень. Тут зосереджувались основні галузі промисловості, тоді як Польща “Б” слугувала ринком збуту продукції польської промисловості і джерелом сировини. Рівень промислового розвитку Станиславівського воєводства у 2,5-3 рази був нижчий, ніж у інших воєводствах. У ньому тільки 11,1% населення, за переписом 1931 р., були зайняті в промисловості та ремеслі, тоді як у центральних і західних воєводствах Польщі цей показник становив 24,1-31%. Серед населення Станиславівського воєводства 77% було зайнято у сільському господарстві, 7% – у торгівлі та комунікації, 8% – в інших галузях.

Найбільша кількість міського польського населення працювала на державній роботі в органах адміністрації, місцевого самоврядування, промислових підприємствах, транспорті, навчальних закладах. Згідно з дослідженнями львівського науковця Олега Дудяка, близько 2/3 розумових  працівників римо-католиків зосереджувалися у невиробничих галузях – державній адміністрації, громадських установах, комунікації, освіті і охороні здоров’я. На сільське господарство, промисловість, торгівлю, інші сфери припадало близько 1/5 осіб, зайнятих розумовою діяльністю. Польська інтелігенція зосереджувалася в основному в державних закладах, бо найшвидше отримати роботу могла саме у них. За підрахунками  польського історика Януша Жарновського, близько половина (50-60%) польської інтелігенції була залежною від держави, що впливало безпосередньо на її політичні погляди.

Особам непольської національності було досить проблематично влаштуватися на державну роботу. Діяв принцип, що на державні посади слід набирати осіб інших національностей, які лояльно ставилися до Польської держави. Також, особливо в судочинстві, не допускалося скупчення осіб національних меншин в одній установі. У 1921 р. у Львові та Станиславові діяла комісія з прийняття на державну службу осіб непольського походження. Вона приймала на роботу колишніх австрійських урядовців з числа українців та євреїв, вони потрапили до залізничної та фінансової адміністрації. Комісія працювала досить ліберально, бо проти її рішень протестували польські професійні організації. Однак було зменшено кількість єврейських працівників: так, з 6000 залізничних і почтових службовців Галичини у 1923 р. залишилося тільки 670. Загалом, на державній роботі у Станиславівському воєводстві працювало 5713 українців, з них найбільше – 1637 (28,6%) – на залізниці. Там українських працівників не допускали до відповідальних посад.

Також на військову службу, після приходу до влади Юзефа Пілсудського у 1926 р., приймалися колишні солдати та офіцери армії Української Народної Республіки Симона Петлюри. Така ситуація була зумовлена прихильним ставленням Юзефа Пілсудського до своїх бойових побратимів, які спільно з ним воювали проти більшовиків. Окрім того, маршал підтримував розвиток української кооперації, у якій працювали колишні вояки Симона Петлюри, що викликало обурення серед польських кооператорів. На початку 1920-х рр., коли бракувало професійних кадрів, роботу отримували представники непольських національностей, а у 1930-х рр., коли була криза надпродукції інтелігенції, а саме правничої, на роботу їх уже не брали. У 1930-х рр. це була загальна тенденція неприхильності центральної влади до національних меншин. Так, у 1936 р. у поліції Станиславівського воєводства працювало тільки 20 українців та 1 єврей. У Долині в 1920-х рр. на державних посадах працювало 32 українці, а у 1930-х рр. залишилося працювати тільки 6 осіб. У повітових староствах серед працівників домінували виключно поляки.

Протягом міжвоєнного періоду у Львівському шкільному окрузі, до якого входило Станиславівське воєводство, кількість українських вчителів зменшилася на 20%, а польських – зросла аж на 600%. Після уведення в дію з 1 жовтня 1924 р. “закону Грабського” українських вчителів зі Східної Галичини стали масово переводити на роботу до західних польських воєводств. Залишитися на посаді можна було тільки перейшовши на “польскість” – прийняти римо-католицький обряд та визнати себе поляком. Часто українські вчителі так і робили. Ті ж вчителі, які відмовлялися від зміни обряду, залишалися без роботи. У 1938 р. в Галичині бракувало вчительських кадрів, а водночас 1300 українських вчителів були безробітними, їх не брали на роботу. Поміж вчителів Східної Галичини переважали поляки. Згідно з даними польського перепису державних службовців, 1923 р. у Львівському, Станиславівському, Тернопільському  воєводствах у державних закладах було 14 294 вчителі та шкільних інспектори, з них 10 843 (76%) поляків. На основі архівних матеріалів ми з’ясували національний склад вчителів Станиславівського воєводства у 1924 р. Серед 2 834 вчителів було 1 633 (57,6%) поляків, 1 096 (38,6%) українців, 94 (3,3%) євреїв, 11 німців (0,3%).

Труднощі з працевлаштуванням на державну роботу для осіб непольської національності призвели до значного збільшення їх числа у вільних професіях, торгівлі та ремеслі, що зумовило витіснення з цих галузей польського населення. У доповідній записці Станиславівського воєводського управління за 1939 р. подано характеристику виробничих відносин та зайнятості національностей краю. Документ зазначав, що промисловість, торгівля та ремесло у  Станиславівському воєводстві з давніх довоєнних часів перебувають у єврейських та українських руках. Поляки, не маючи коштів і будучи фахово непідготовленими, програють їм у конкурентній боротьбі. Велика промисловість і торгівля на 100% перебувала під контролем євреїв. У ремеслі Станиславівського воєводства поляки не займали провідних позицій. У 1939 р. у воєводстві було 5830 ремісничих верстатів, з яких євреям та іншим національностям належало 2651 (45,4%) верстатів, українцям – 1910 (32,7%)  верстатів, полякам –  1269 (21,7%) верстатів. Польські ремісники не домінували в жодній галузі. Найбільше українських ремісників було в будівельній, деревообробній, металообробній, шкіряній галузях. Єврейські ремісники переважали в текстильній і харчовій галузях та сфері особистих послуг.

Дрібна торгівля була опанована євреями та українцями. Продажем  рибних продуктів, яловичини, борошна, шкіри, металу, бляхи, готового одягу, скла і порцеляни, радіоприймачів займалися в основному єврейські купці, хоча у цих сферах був невеликий відсоток українців. Серед 1565 торгівельних фірм Станиславова у 1934 р.  1384 (88,4%) належали євреям, 127 (8,1%) – полякам, 54 (3,5%) – українцям. Єврейські купці були монополістами у торгівлі збіжжям, борошном, одягом, нафтою, спиртом, шкірами, шевським приладдям, будівельними матеріалами. Їм належали пральні, лазні, оптики, ювелірні та годинникові крамниці. Тільки у торгівлі молочною продукцією домінували поляки та українці. Щоб здобути замовлення на свої послуги, євреї вдавалися до хитрощів. Під час аукціонів на право постачання і обслуговування державних та комунальних установ вони спеціально знижували вартість своїх послуг, щоб подолати конкуренцію польських фірм.

У вільних професіях Станиславівського воєводства переважало єврейське населення. Серед 108 адвокатів Станиславова було 86 (79,6%) євреїв, 14 (13%)  українців, 8 (7,4%) поляків. Українські та єврейські адвокати у воєводстві були матеріально краще забезпечені, ніж поляки, що було зумовлено національними особливостями. Євреї домінували у промисловості та торгівлі, а українці були найбільшою групою серед населення воєводства. Зрештою, й самі поляки частіше звертались до єврейських адвокатів.

Головною проблемою розвитку польської торгівлі та ремесла у міжвоєнний період була відсутність дешевого, легкого і довготермінового кредиту. Державні і комунальні кредитні установи вимагали від клієнтів дуже суворих гарантій повернення та ставили високі відсоткові ставки. Поляки, слабкі фінансово, не могли надати таких гарантій і мало користувалися з кредитів. Економічне становище єврейських і українських ремісників було значно кращим, ніж польських, бо вони отримували безпроцентні кредити з кас взаємодопомоги. Виправити ситуацію поляки намагалися створенням “Християнської безвідсоткової каси” наприкінці 1930-х рр. Створювалися вони у містах при римо-католицьких парафіях. Однак їх створено було досить мало. Станом на 1938 р. у Станиславівському воєводстві було 19 філій “Християнської безвідсоткової каси”, до яких належало 1287 членів, а 1939 р. було вже 35 філій. До кінця серпня 1939 р. у Станиславівському воєводстві було створено 97 кас безвідсоткового кредиту, з яких 42 були польськими, 40 – єврейськими, 15 – належало іншим національностям.

Особливо польська державна влада дбала про працевлаштування ветеранів війни за незалежність та з більшовиками. Демобілізованим солдатам і офіцерам надавалася робота у адміністративних органах Станиславівського воєводства, причому місцева преса цей процес називала “відплатою державного боргу”. У 1936 р. серед державних чиновників воєводства працювало 67 ветеранів війни за незалежність. Згодом, 2 липня 1937 р., був прийнятий закон про забезпечення роботою військових ветеранів. Згідно з ним, підприємці мали приймати на  кожних 33-х працівників одного ветерана. Таку особу призначав відділ праці, тобто підприємець не мав права самостійно обирати працівника. Звільнити ветерана було досить важко, хіба у випадку його непрацездатності, однак тоді замість нього мав бути працевлаштований член його родини. За невиконання цього закону підприємцям передбачався великий штраф у сумі 2 000 злотих або арешт до шести тижнів. Нашим українським законотворцям варто врахувати історичний досвід польської влади у ставленні до своїх захисників, щоб нам належно вшановувати українських учасників АТО на сході України.

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!