Суд над «косачівським катом»

Українсько-польська війна 1918-1919 рр., безперечно, належить до визначальних чинників українських державницьких змагань 1917-1923 рр. В Галичині ще довго потім відчувався відгомін братовбивчої війни. Песимістичні настрої галичан посилювалися арештами видатних українських діячів періоду ЗУНР. Однією з таких справ, що викликала значний резонанс, було слідство та суд над лікарем Петром Петрушевичем, який контролював санітарний стан найбільшого табору для інтернованих осіб та військовополонених ЗУНР, що був розташований на Косачеві, передмісті Коломиї.  

Народився Петро Петрушевич 22 липня 1870 р. в с. Ляховичі Подорожні (тепер с. Подорожнє) Жидачівського повіту в сім’ї о. Теофіля Петрушевича, що згодом став парохом у Єзуполі. На 1894 р. о. Теофіль згадується як віце-декан Єзупільського деканату, а у шематизмі за 1902 р. – як єзупільський декан та «іспитователь синодальний, Совітник Єпископської консисторії, отзначений крилошанин».

Петро Петрушевич доводився троюрідним братом майбутньому очільнику ЗУНР Євгену Петрушевичу. Саме на зламі ХІХ-ХХ ст. все більше Петрушевичів, подібно як і вихідці з інших священицьких родин, вибирали світський фах. Культурницький етап національних рухів Центрально-Східної Європи підготував основу для їхніх політичних прагнень. На чолі українського руху в Галичині стали греко-католицькі священики, адже іншої інтелігенції на той час майже не було. Але з кінця ХІХ ст., із зростанням кількості світської інтелігенції остання все більше перебирає до своїх рук політичний провід.

Корені роду Петрушевичів з гербом «П’ястук» виводять від бояр Великого Князівства Литовського. Через значну асиміляцію галицької шляхти та її частина, що не зреклася своєї ідентичності, продовжила свій провід над народом на ниві священицької праці. Тому Петрушевичі були переважно священиками, які додатково займались інтелектуальною працею. Найвідомішим був о. Антоній Петрушевич, який був істориком, етнографом, філологом та активним громадсько-політичним діячем як депутат Галицького Сейму, а згодом – як депутат Державної Ради. Рід Петрушевичів подарував ще низку активних діячів на благо української справи. Яскравим прикладом цього є молодший брат Петра Петрушевича Іван, економіст, який став одним із засновників українського кооперативного руху в Галичині та Канаді. Також він знаний як перекладач з англійської та французької мов. У 1919 р. –  делегат від Українсько-Канадійського Горожанського Комітету у Парижі, де допомагав дипломатичній місії УНР, а у 1920-1923 рр. – секретар місії ЗУНР у Великобританії. З 1924 р. проживав у США, де навіть писав кіносценарії для Голлівуду, працюючи на студії «Metro Goldwyn Meyer» в Лос-Анджелесі. Брав участь у Конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско 1945 р. як член делегації українців Канади і США.

Зал окружного суду у Львові, де відбувався процес над лікарем Петром Петрушевичем у 1921 р. (фото 1929 р.)

Старший син о. Теофіля Петрушевича Петро закінчив гімназію у Львові, а потім у 1891 р. як доброволець пішов служити до 58-го полку піхоти. Далі вступає вивчати медицину за державний кошт до університету в Кракові, де 1 серпня 1900 р. отримує ступінь доктора загальної медицини. Протягом 1900-1901 рр. завершує військово-лікарську аплікаційну школу, ставши заступником лікаря-асистента. Також 1901 р. отримує звання лікаря-поручника, а в 1904 р. – полкового лікаря 2-ї кляси. Служить у різних військових частинах на всій території імперії. У 1910-1912 рр. при університетській клініці у Львові пройшов навчання зі шкірних та венеричних хвороб.

У 1914 р. лікаря Петрушевича звільняють від подальшої військової служби як непридатного, припускаємо, через стан здоров’я. Але наприкінці липня 1914 р., у зв’язку з початком війни, він повернувся до активної служби як військовий лікар. Війну завершує санітарним шефом військової округи Коломия в чині лікаря-майора, де йому підпорядковувалися усі військові медичні заклади, тобто гарнізонова та польові лічниці, що були на цій території.

Коли в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та прагнень народів до незалежності Австро-Угорська імперія почала розпадатися, українці вживали рішучих заходів для створення власної держави на землях Східної Галичини та Буковини. Над Східною Галичиною нависла загроза захоплення поляками. У зв’язку з цим голова української парламентської репрезентації у Відні, доктор Євген Петрушевич 18 жовтня 1918 р. скликав у Львові українських послів парламенту, Галицького і Буковинського сеймів та представників від українських партій, щоб вирішити, як діяти далі. Вони створили Українську Національну Раду, що поступово стала українським парламентом. Зранку, 1 листопада, український таємний Центральний Військовий Комітет під керівництвом Д. Вітовського взяв владу у Львові у свої руки, що було великою несподіванкою для польської сторони.

Протягом 1-7 листопада владу здобули у повітових містах Східної Галичини. На практиці це здійснювали українські військові з розміщених на цій території австрійських військових підрозділів з допомогою місцевої інтелігенції. Спроби поляків вчинити опір були тільки в Дрогобичі, Бориславі, Самборі та Яворові. Під контролем українців опинилося 49 повітів Східної Галичини, в більшості з яких запровадили воєнний стан.

Не стала винятком і Коломия, де наприкінці вересня 1918 р. заснували Військовий Комітет, що охопив Коломийський, Печеніжинський, Снятинський, Городенківський, Надвірнянський і Делятинський повіти. Ввечері, 31 жовтня, до Коломиї приїхав хорунжий УСС Володимир Мурович, який передав повідомлення про взяття влади у Львові та краї за підписом Дмитра Вітовського, що й було втілено цієї ж ночі. Орієнтовно10-13 листопада 1918 р. Військовий Комітет обрав членів Окружної Команди Коломиї. Окружним комендантом став поручник Теодор Примак, заступником – сотник Володимир Бемко, начальником канцелярії – сотник д-р Омелян Паліїв, шефом інтендантури – сотник Михайло Татух, а санітарним шефом – д-р Петро Петрушевич, про якого пише В. Бемко у своїх спогадах як про лікаря-підполковника. Припускаємо, що підвищення він отримав вже з рук військового керівництва ЗУНР.

Водночас розпочинається українсько-польська війна за Галичину. Із зростанням числа затриманих противників української влади виникає потреба у спеціальних місцях утримання, що призвело до появи таборів для інтернованих.

Найвідомішим серед них є «Косачів» – найбільший табір для інтернованих осіб та військовополонених ЗУНР, розташований на однойменному передмісті м. Коломиї (тепер частина міста). Як санітарний об’єкт він підпорядковувався П. Петрушевичу, а як адміністративний – Команді міста. Комендантом міста спочатку був пор. Степан Галібей (згодом крайовий інспектор шкільної кураторії у Львові), а з лютого 1919 р. – сот. д-р Володимир Комаринський (пізніше адвокат у Городенці).  Команда міста для охорони табору призначила 70 стрільців, включаючи двоє старшин та кілька підстаршин.

Коломия не випадково була обрана для розташування табору інтернованих осіб, адже розміщувалася далеко від лінії фронту. У таборі перебували представники різних національностей: німці, угорці, румуни, чехи, українці та ін., але найбільше було поляків. Військовополонені та затримані поляки за походженням були з усіх польських земель. Спочатку їх розмістили в камері для арештантів у приміщенні Магістрату (міській Ратуші), а частину – у в’язниці на вул. Романовського. Коли ж в’язниця була переповнена, їх перевели до школи імені барона Гірша на вул. Коперника. Хворих розмістили у лікарні на тій самій вулиці.  На відміну від затриманих військових та інтелігенції, селян і робітників до офіційного утворення табору селили в навколишніх польських селах св. Йозефі та св. Станіславі.

Комендант табору інтернованих осіб та військовополонених у Коломиї, поручик Й. Чайківський, до війни гімназійний професор, 6 грудня 1918 р. видав наказ усіх інтернованих перевести до бараків на Косачеві – болотистому передмісті Коломиї. Там ще до Першої світової війни були побудовані бараки, в яких утримували худобу для австро-угорської армії. Інтернованих розмістили в семи дерев’яних бараках. Протягом періоду існування табору у Косачеві з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р. крізь нього пройшло приблизно 4 000 – 5 000 осіб, померло, за різними даними, від 800 до 1 300 осіб, задокументовано смерть 467 осіб. Точнішої облікової інформації про кількість осіб, які перебували у таборі за весь період, не збереглося.

У таборі були важкі умови для утримання інтернованих та військовополонених. Вони проживали в не придатних до життя в осінньо-зимовий період бараках, які погано опалювалися, харчування не завжди відповідало потребам, масово поширювалися інфекційні захворювання – черевний та плямистий тиф, червінка та запалення легень.

Опікувався потребами табору «Комітет опіки польських жінок над військовополоненими та інтернованими особами» під керівництвом Леокадії Мізєвічової (Leokadia Miziewiczowa). У лютому 1919 р. Комітет отримав дозвіл відкрити у таборі лікарню на 60 ліжко-місць, у якій працювали дві медсестри та два лікарі.

Після відступу 24 травня 1919 р. українських військ з Коломиї тодішній  комендант табору І. Гдуля передав Комітету 40 000 гривень від уряду ЗУНР на виплату утримання інтернованим, однак у нього забракло 80 000 гривень для виплат усім інтернованим. Тоді Комітет, щоб не робити різниці між людьми, передав ці гроші польському уряду. Померлих військовополонених та інтернованих осіб ховали на католицькому цвинтарі Коломиї, неподалік військової ділянки Першої світової війни. Тут 10 вересня 1922 р. встановили залізобетонний меморіал «Жертвам Косачева» («Ofiaram Kosaczowa»).

Наприкінці травня 1919 р. фактично усе Покуття окуповала румунська армія. Коли 17-25 серпня цього ж року румунське військо залишило Покуття і його землі передали Польщі, почалися доноси на активних українців за часів ЗУНР, серед них – і на лікаря Петра Петрушевича. В Коломиї відкривають кримінальне провадження на Івана Гдулю, Теодора Примака та Петра Петрушевича. Оскільки Примак раніше виїхав з міста, то заарештували лише Петрушевича і Гдулю. У зв’язку з тим, що в Коломиї лише щойно встановили владу Польщі, окружний суд міг мати значні перешкоди при провадженні і з’ясуванні обставин справи. Щоб запобігти цьому, 19 вересня 1919 р справу П. Петрушевича передають окружному суду у Львові. Головного фігуранта справи на час слідства перевозять до львівської тюрми. Там його протримали 18 місяців.

У цей час, як зазначає сучасник тих подій та родич П. Петрушевича по маминій лінії, д-р права Іван Максимчук, «польська преса в Галичині, а зокрема у Львові, старалася із великим завзяттям і шовінізмом роздути сенсацію цього показового процесу й містила на своїх сторінках довгі статті під такими, наприклад, заголовками, як «Косачівська мартирологія перед судом» або «Косачівський кат перед судом», і закликала жадібних на сенсації поляків приходити до суду та бачити на власні очі цього «ката».

Так, для прикладу наведемо зміст статті «Д-р Петрушевич перед судом» у відомій газеті «Słowo Polskie», що виходила у Львові. Петрушевичу закидали  недотримання в таборі елементарних санітарно-гігієнічних норм, наявність тільки одного недоглянутого колодязя на весь табір, близьке розташування туалетів до жилих бараків, відсутність мила, неможливість помитися та попрати білизну, недостатнє та неякісне харчування, надзвичайні та часто невиправдані дисциплінарні правила. «Коли табір полонених в Косачеві зачав бути відомим і до Коломиї почали приїжджати різні місії Червоного Хреста, д-р Петрушевич наказував на час візиту місії розділити між затриманими коци, котрі у них далі одразу ж відбирано. Коли ж в Коломиї була польська місія Червоного Хреста, то Петрушевич не пустив їх досередини бараків, а польських лікарів, які б могли місію проінформувати, інтернував на час перебування місії».

Опис суду над П. Петрушевичем, що належить перу д-ра Івана Олександра Максимчука, в правовій оцінці, вважаємо, заслуговує на увагу дослідників та є досить об’єктивним. Автор вивчав право у Львівському та Віденському університетах, здобув диплом доктора права в Ягеллонському університеті, працював у військових судах, зокрема в УГА, відкрив згодом власну адвокатську канцелярію в Старому Самборі. Він стежив за ходом цієї справи, а можливо, навіть був присутній на слуханнях у Львові. Пан Максимчук не з чуток знав, що таке суд, і його розповідь варта уваги з огляду на те, що він подає нам тогочасну українську громадську оцінку цього резонансного судового процесу.

Суд тривав 11 днів і завершився 7 лютого 1921 р. Прокурор та усі присяжні судді були поляками. Захисниками виступили доктори права Кульчицький та Андрій Чайковський. Залучили ряд свідків і вислухали представників швейцарської місії Червоного Хреста, що 20 березня 1919 р.  прибула до Коломиї на чолі з доктором Фріком для огляду стану табору інтернованих та військовополонених на Косачеві. У склад цієї комісії входили також представники поляків і українців. За твердженням І. Максимчука, залучені свідки повідомили, що ситуація в бараках табору не була аж настільки погана, як це висвітлювала польська преса. Це була одна із звичних сторінок тодішнього важкого життя. Також усі свідки ствердили, що не було різниці у ставленні до хворих через їхню національність, наприклад, польську чи українську. Також свідчення показали, що П. Петрушевич був порядним і дбайливим лікарем, масово звільняв інтернованих і з поляками поводився добре.

Прокурор Ґіртлер (Gürtler) у своїй звинувачувальній промові намагався переконати присяжних суддів, що цей судовий процес за своїм характером є не політичним, а кримінальним. Зокрема, І. Максимчук зафіксував його слова, що «справа ця дуже важна не тільки тому, що потерпілі стоять перед нами, їх сотки й тисячі родин, які втратили своїх найближчих, але й уся польська суспільність. На боці обвинуваченого стоїть одна особа (мабуть, прокуратор мав на думці дружину обвинуваченого – І. Максимчук), але вона не представляє надмірної вартости. За ним стоїть ще деяка частина його народу. І тут на першу чергу насувається момент політичного процесу. Але на це скажу, що під політичним процесом слід розуміти головну зраду, бунт, ширення заворушень і неспокою».  

Головуючий радник Ґоттінгер (Göttinger), завершивши етап розгляду доказів, зачитав шість питань, що мали розглядатись на засіданні суду присяжних. Ключовими були І і V:

«І. Головне питання: Чи обвинувачуваний д-р Петро Петрушевич є винний, що, бувши в часі від останніх днів грудня 1918 р. до останніх днів травня 1919 р. лікарем і санітарним шефом української армії в Коломиї і бувши на підставі повноважень від своєї тодішньої влади зобов’язаним дбати про гігієну в таборі інтернованих і полонених на Косачеві під Коломиєю, поводився з ними свідомо всупереч засадам гігієни і цим способом спричинив небезпеку для життя, здоров’я і тіла тих осіб.

  1. Евентуальне питання на випадок заперечення І головного питання. Чи обвинувачуваний … допустився такої діяльності або недогляду, які із очевидними наслідками, а особливо з огляду на його професію та деякі особливі відносини як лікар і санітарний шеф, міг вважати за підходяще до спровадження або збільшення небезпеки для життя, здоров’я чи тілесної загрози військовополонених та інтернованих на Косачеві, або ж внаслідок його свідомої діяльності наступила смерть однієї або більше осіб».

Після цього із двогодинною промовою виступив прокурор Ґіртлер, в якій окреслив відносини, що панували в Косачеві, розповів, як поводився польський уряд в подібному випадку, коли виникла схожа епідемія серед звичайних в’язнів. Порівняв трактування польських полонених у Косачеві із ставленням до українських полонених в польських таборах, де, за його словами, не було зафіксовано жодного факту надужиття. Наприкінці промовець апелював до суддів, щоб ті, коли будуть виносити караючий вердикт, робили це не з помсти за кривду нашій молоді, а з почуття справедливості. Далі після перерви промовляли оборонці д-р Чайковський та д-р Кульчицький, і після наступного резюме головуючого Ґоттінгера присяжні судді о 8.30 вечора пішли на нараду. Після її завершення головуючий оголосив таке рішення: присяжні судді на перше питання одноголосно відповіли «ні» – через це інші питання відпали, а на евентуальне V питання – 8 голосами «ні» і 4 голосами «так». Після цього вердикту головуючий трибуналу оголосив вирок, за яким П. Петрушевича звільняли від вини і, відповідно, від покарання. І, як написала 9 лютого львівська газета «Слово польське», «зібрана чисельна українська публіка прийняла вирок з мовчанням, а польська – із здивуванням».

Після звільнення лікар Петрушевич виїхав на відпочинок до Микуличина і згодом почав жити у Ланчині, де практикував як лікар. Помер орієнтовно 1924 р., мав сина 1917 р.н.

Суд над лікарем-підполковником Петром Петрушевичем є одним із низки тогочасних прикладів, які демонструють складну суспільно-політичну ситуацію у Східній Галичині після завершення українсько-польської війни 1918-1919 рр. Він відбувався в той час, коли уряд ЗУНР ще активно боровся за долю втрачених українських земель. Додаткової пікантності додавав і той факт, що П. Петрушевич доводився троюрідним братом диктатору ЗУНР. Усе це разом, припускаємо, вилилося в публічний ажіотаж навколо цього судового процесу, зокрема в тогочасній пресі. Тому не виникає сумнівів у потребі подальшого, більш поглибленого вивчення історії табору для інтернованих осіб та військовополонених на Косачеві біля Коломиї впродовж різних етапів його існування.

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!